Показання про те, що певна особа висловилювалась саме так в певних обставинах, надані з метою доведення факту наявності таких висловлювань, не є показаннями з чужих слів, бо висловлювання безпосередньо почуті свідком. (ВС ККС № 562/744/17 від 01.12.2021 р.)

Кажучи простіше - якщо свідок заявляє, що особа сказала саме так, а відносно цієї справи - що засуджений вказував про факт вчинення ним злочину - то такі показання свідка не є показаннями із чужих слів, адже обставиною, яка доводиться цими показаннями є сам факт почутого свідком висловлювання - тобто сам факт почутого від обвинуваченого визнання вини.

Фабула судового акту: За вироком районного суду неповнолітнього виправдано та визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 152, (зґвалтування) ч. 2 ст. 186 КК України (грабіж), водночас засуджено за ч. 1 ст. 115 КК України (вбивство) до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців.

Згідно з вироком його визнано винуватим у тому, що він, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, умисно завдав своїй тітці одного удару каменем та не менше двадцяти одного удару штоком ручки автомобільного насоса в ділянку голови потерпілої, чим спричинив їй тілесні ушкодження, від яких остання померла.

Судом апеляційної інстанції вирок місцевого суду залишено в силі.

Водночас, як стороною захисту, так і стороною обвинувачення були подані касаційні скарги. Сторона захисту у своїй касаційній скарзі доводила недопустимість багатьох доказів, покладених в основу обвинувачення і прийнятих судом. Зокрема, захисник у своїй касаційній скарзі звертає увагу на те, що місцевий суд безпідставно поклав в основу обвинувального вироку показання свідка, оскільки вони не узгоджуються з показаннями обвинуваченого та в силу ст. 97 КПК України є показаннями з чужих слів. Разом з тим, захисник вказує, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки версії сторони захисту щодо вбивства потерпілої іншою особою.

Так, в ході судового розгляду, в суді першої інстанції було допитано свідка, який пояснив, що йому зателефонувала мати обвинуваченого та повідомила, що обвинувачений вбив свою тітку. Після цього, свідок пішов до будинку потерпілої, де зустрів матір, яка йому повторно повідомила, що обвинувачений, прийшовши додому, сказав, що вбив тітку. Крім того, місцевим судом у ході допиту цього ж свідка також було встановлено, що останній безпосередньо спілкувався з засудженим після вчинення злочину, і в ході цієї розмови він підтвердив, що саме він її вбив.

Оцінюючи доводи касаційної скарги захисника, ВС ККС вказав наступне, стосовно показання свідка:

Положення ст. 17 КПК України регламентують, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КПК України показаннями з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи.

Для визначення того, чи є показання, в яких передаються висловлювання іншої особи, показаннями із чужих слів у значенні ст. 97 КПК України, необхідно встановити, чи надаються або використовуються ці висловлювання іншої особи для доведення існування того факту, про який стверджується в цьому переданому висловлюванні.

Показання, які містять висловлювання іншої особи, надані з метою доведення того, що інша особа висловилася саме так за певних обставин, не можуть вважатися показаннями із чужих слів відповідно до ст. 97 КПК України, оскільки у такому разі вони є повідомленням про факт висловлювання, який свідок безпосередньо спостерігав.

Отже у цій справі: Показання свідка щодо обставин вчинення злочину, про які він дізнався зі слів обвинуваченого та його матері, в силу положень ст. 97 КПК України не є показаннями із чужих слів, оскільки зазначений свідок особисто сприймав безпосередні висловлювання обвинуваченого, який вказував про факт вбивства ним потерпілої.

Доводи захисника про недопустимість як доказу показань свідка, оскільки такі показання відповідно до положень ст. 97 КПК України є показаннями із чужих слів, а тому не можуть братися судом до уваги, є необґрунтованими.

Щодо доводів касаційних скарг, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки версії сторони захисту щодо вбивства потерпілої іншою особою то відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК України судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею. Обвинувачення було пред’явлено саме конкретній особі, а не комусь іншому. Надавши належну оцінку зібраним та дослідженим доказам, суди правомірно дійшли висновків про вину засудженого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України. При цьому суд вказав, що надані стороною обвинувачення докази повною мірою підтверджують факт вчинення обвинуваченим умисного вбивства.

Аналізуйте судовий акт: Щире каяття насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані збитки та бажанні виправити наслідки вчиненого (ВС/ККС у справі № 182/1539/19 від 23.12.2021);

ВС/ВП: Нарешті здоровий глузд переміг – все ж таки умовне покарання є санкцією ТЯЖЧОЮ аніж штраф (ВС/ВП у справі № 617/775/20 від 07.12.2021);

Якщо наявність та/або добровільність згоди володільця на огляд ставиться стороною під сумнів, суд має виходити із сукупності всіх обставин, що супроводжували цю слідчу дію (ВС ККС справа № 175/1261/18 від 04.11.2021 р.);

Для настання кримінальної відповідальності за перешкоджання виконанню судового рішення, встановлення у судовому рішенні вимог зобов'язального чи забороняючого характеру не є обов'язковою умовою (ВС ККС № 753/9914/18 від 16.11.2021 р.)

Постанова

Іменем України

07 жовтня 2021 року

м. Київ

справа N 166/362/19

провадження N 51-1828 км 21

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Маринича В.К.,

суддів Макаровець А.М., Марчук Н.О.,

за участю:

секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,

прокурора Дехтярук О.К.,

захисника в режимі відеоконференції Колєсніка Б.В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги засудженого ОСОБА_1 та його захисника Колєсніка Б.В. на вирок Шацького районного суду Волинської області від 09 липня 2020 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 січня 2021 року, а також касаційну скаргу прокурора Бабенкова О.Ю. на ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 січня 2021 року у кримінальному провадженні N 12019030170000044 від 03 лютого 2019 року за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1),

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п. 10 ч. 2 ст. 115, ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України.

Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Шацького районного суду Волинської області від 09 липня 2020 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України, та виправдано у зв'язку з недоведеністю вчинення ним вказаних кримінальних правопорушень.

Цим же вироком дії ОСОБА_1 перекваліфіковано з п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 115 КК України та засуджено із застосуванням положень ст. 71 КК України до остаточного покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років 6 місяців.

На підставі ч. 5 ст. 72 КК України зараховано ОСОБА_1 у строк покарання строк перебування його під вартою з моменту затримання, а саме з 03 лютого 2019 року до набрання вироком законної сили, з розрахунку один день попереднього ув'язнення за один день тримання під вартою.

Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 03 лютого 2019 року приблизно о 14:00, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, у будинку АДРЕСА_2, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, з метою умисного протиправного заподіяння смерті своїй тітці ОСОБА_2, з мотивів особистих неприязних стосунків завдав одного удару каменем та не менше двадцяти одного удару штоком ручки автомобільного насоса в ділянку голови потерпілої, чим спричинив їй тілесні ушкодження, від яких остання померла.

Ухвалою Волинського апеляційного суду від 26 січня 2021 року апеляційні скарги прокурора та захисника залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни.

Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У своїй касаційній скарзі захисник Колєснік Б.В. в інтересах засудженого ОСОБА_1, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, ставить питання про скасування вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді першої інстанції. При цьому вказує на безпідставність висновків судів попередніх інстанцій щодо винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, оскільки матеріали кримінального провадження не містять належних та допустимих доказів на підтвердження такого факту.

На обґрунтування своїх доводів захисник зазначає, що судами попередніх інстанцій було залишено поза увагою доводи сторони захисту щодо недопустимості доказів, покладених в основу обвинувального вироку. Зокрема, на переконання захисника, протокол огляду місця події від 03 лютого 2019 року є недопустимим доказом з підстав його невідповідності вимогам ч. 1 ст. 107 КПК України, оскільки слідча дія не була зафіксована відповідними звуко- та відеозаписувальними технічними засобами.

Одночасно захисник посилається на недопустимість як доказу доручення заступника начальника Головного управління Національної поліції у Волинській області-начальника слідчого управління Петрушина А.С. від 25 липня 2017 року N 5002/02/24/1-2017, яким доручено слідчим Михальчуку В.М., Костючику І.С. та Нікончуку В.М. здійснювати досудове розслідування стосовно неповнолітніх, оскільки форма вказаного процесуального документа не відповідає вимогам закону. Разом з тим зазначає, що таке доручення має обмежений строк дії, який закінчився в 2017 році, тобто на момент проведення досудового розслідування таке доручення вже не діяло. При цьому захисник також стверджує, що це доручення не було відкрито стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України.

Також захисник вказує на недопустимість як доказу витягу з Єдиного реєстру досудового розслідування від 03 лютого 2019 року з підстав неможливості ідентифікації особи, яка його сформувала. При цьому, на думку захисника, місцевий суд, посилаючись у вироку на цей витяг, не врахував, що станом на 03 лютого 2019 року слідству взагалі не було відомо про "зґвалтування" потерпілої, а початок досудового розслідування за ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 115 КК України було розпочато 21 березня 2019 року.

Разом з тим захисник зазначає про недопустимість як доказу протоколу огляду від 04 лютого 2019 року, посилаючись на те, що він не відповідає вимогам статей 104-106 КПК України. Зокрема, у протоколі не зазначено про наявність фотознімків з місця проведення слідчої дії; учасники огляду не були присутні під час упакування носія інформації; ілюстративну таблицю було виготовлено не відразу після складення протоколу; протокол не містить інформації про здійснення огляду та опечатування вилучених у ході слідчої дії речей померлої, а також не визначено способу їх ідентифікації; вилучення під час проведення слідчої дії одягу померлої здійснювалося не експертом; у протоколі відсутня характеристика технічного засобу фіксації слідчої дії. При цьому в матеріалах кримінального провадження відсутні оригінали носіїв інформації з фотознімками, виготовленими під час проведення огляду, що відповідно до ч. 6 ст. 107, п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК України свідчить про недійсність такої слідчої дії. Одночасно захисник зазначає, що вказаний протокол огляду суперечить висновку експерта, оскільки перелік вилучених речей померлої не відповідає їх переліку, зазначеному в експертизі. Разом з тим захисник звертає увагу на те, що вказана слідча дія проводилась без дозволу слідчого судді, що також є безумовною підставою для визнання такого доказу недопустимим.

Крім того, захисник посилається на недопустимість як доказів усіх протоколів отримання біологічних зразків, оскільки такі процесуальні документи не відповідають вимогам статей 104-106 КПК України. Зокрема, у протоколах відсутня інформація про: точні місце та час проведення огляду; наявність вилучених слідчим зразків як додатків до протоколів; проведення огляду, упакування вилучених зразків та засвідчення їх підписами всіх учасників слідчої дії; спосіб ідентифікації вилучених об'єктів. При цьому захисник також посилається на порушення права неповнолітнього ОСОБА_1 на захист, оскільки відібрання у нього біологічних зразків здійснювалось за відсутності захисника та законного представника.

Також захисник посилається на недопустимість як доказу протоколу затримання ОСОБА_1 від 03 лютого 2019 року з підстав, що цей протокол не відповідає вимогам статей 104-106 КПК України. Зокрема, у протоколі не зазначені повністю прізвища, імена та по батькові всіх учасників слідчої дії; не вказано, які саме речі було вилучено під час затримання; учасники слідчої дії були відсутні при огляді та упакуванні вилучених речей; у протоколі не зазначено точних місця, дати та часу затримання, а також не вказано підстави затримання, при цьому сам протокол було складено задовго після безпосереднього затримання ОСОБА_1.

Одночасно захисник вказує на недопустимість усіх речових доказів, посилаючись на те, що вони не були належним чином упаковані, зберігались у камері схову без відповідного на це процесуального рішення, а також не були відкриті стороні захисту в поряду ст. 290 КПК України. При цьому стверджує, що під час зберігання речових доказів у камері схову слідчий порушив цілісність усіх пакетів, у яких ці докази зберігались, після чого деякі речові докази зникли.

При цьому захисник посилається на неналежність як доказів висновків імунологічних експертиз, оскільки в частині щодо належності крові іншим особам, які не залучались до кримінального провадження, вони є неоднозначними та нечіткими.

Крім того, у своїй касаційній скарзі захисник Колєснік Б.В. зазначає, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки наявним у матеріалах провадження доказам щодо встановлення місця злочину. При цьому вказує, що надані Кортеліською сільською радою довідки від 03 лютого 2019 року N 74 та від 04 лютого 2019 року N 77 містять суперечливі фактичні дані щодо номера будинку, в якому було скоєно злочин. При цьому таких суперечностей судами усунуто не було, а посилання на показання потерпілого про те, що нумерація будинку була змінена після оформлення права власності, є безпідставними, оскільки потерпілий не надав суду жодних доказів на підтвердження оформлення спадщини та заміни номера будинку.

Також захисник у своїй касаційній скарзі звертає увагу на те, що місцевий суд безпідставно поклав в основу обвинувального вироку показання свідка ОСОБА_3, оскільки вони не узгоджуються з показаннями обвинуваченого та в силу ст. 97 КПК України є показаннями із чужих слів.

Разом з тим захисник вказує, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки версії сторони захисту щодо вбивства потерпілої ОСОБА_2 іншою особою.

Водночас захисник стверджує, що судами попередніх інстанцій не було достовірно встановлено способу вчинення вбивства, його мотиву, точної кількості ударів, механізму ушкоджень, порядку їх заподіяння та часу смерті потерпілої. При цьому прокурором не було допитано сусідів померлої, які могли бути свідками вчинення злочину.

Крім того, захисник зазначає, що апеляційний суд залишив поза увагою доводи сторони захисту щодо фальсифікації прокурором процесуальних документів та безпідставно відмовив у задоволенні клопотання про проведення почеркознавчої експертизи постанов прокурора про відібрання біологічних зразків у ОСОБА_1 від 03 лютого 2019 року та від 05 лютого 2019 року, а також постанови про визначення групи слідчих від 03 лютого 2019 року.

У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 просить вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону. При цьому вказує, що в матеріалах кримінального провадження відсутні належні та допустимі докази, що підтверджують його винуватість у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України.

На обґрунтування своїх доводів засуджений вказує, що судами попередніх інстанцій безпідставно було залишено поза увагою клопотання його захисника про визнання наданих стороною обвинувачення доказів недопустимими. При цьому стверджує, що все обвинувачення базується виключно на непрямих доказах та його негативній характеристиці за місцем проживання, чого, на думку засудженого, недостатньо для ухвалення щодо нього обвинувального вироку.

Одночасно засуджений звертає увагу на порушення його права на захист, посилаючись на те, що відібрання у нього біологічних зразків здійснювалось за відсутності захисника та законного представника.

Разом з тим ОСОБА_1 зазначає, що судами не було спростовано версії сторони захисту про те, що кримінальне правопорушення було вчинено іншою особою.

Також засуджений посилається на неповноту досудового розслідування, яка полягає у тому, що слідчими органами не було перевірено слідів пальців рук на знарядді вбивства.

Крім того, засуджений стверджує, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання захисника про призначення почеркознавчої експертизи.

У своїй касаційній скарзі прокурор Бабенков О.Ю., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, просить ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Разом з тим вказує, що апеляційний суд, залишаючи вирок місцевого суду без зміни, а апеляційну скаргу сторони обвинувачення без задоволення, належним чином доводів прокурора не перевірив, внаслідок чого прийняв незаконне, необґрунтоване та невмотивоване рішення. При цьому суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання прокурора про дослідження доказів.

На обґрунтування своїх доводів прокурор зазначає, що місцевий суд необґрунтовано визнав недопустимим доказом протокол проведення слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року за участю ОСОБА_1 та додаток до нього, не надавши стороні обвинувачення змоги довести переконливість цього доказу шляхом його дослідження та допиту понятих. При цьому апеляційний суд, переглядаючи доводи прокурора в цій частині, не надав їм належної правової оцінки та безпідставно відмовив у задоволенні апеляційної скарги. Разом з тим апеляційний суд також необґрунтовано відмовив прокурору у дослідженні додатків до протоколу огляду місця події від 03 лютого 2019 року та додатків до протоколу огляду від 04 лютого 2019 року, які також безпідставно були визнані судом першої інстанції недопустимими доказами.

Крім того, прокурор зазначає, що місцевий суд, перекваліфіковуючи дії ОСОБА_1 з п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 115 КК України, а також виправдовуючи його за ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України, в основу свого рішення поклав лише показання обвинуваченого, який повністю заперечував свою вину. При цьому судом не було враховано, що під час проведення слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року ОСОБА_1 надавав пояснення про те, як він вступив у статевий акт із ОСОБА_2, а потім спричинив їй тілесні ушкодження, від яких вона померла.

Одночасно прокурор звертає увагу на те, що факт проникнення до будинку та відсутність добровільної згоди ОСОБА_2 на вступ у статевий акт (внаслідок перебування її у безпорадному стані у зв'язку з алкогольним сп'янінням) вказують на наявність у діях засудженого складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 152 КК України.

Разом з тим прокурор посилається на помилковість висновків місцевого суду про те, що зібрані в даному кримінальному провадженні докази, зокрема за обвинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, є недопустимими в силу їх отримання до внесення відомостей в ЄРДР та без належного уповноваження слідчого і прокурора.

Крім того, прокурор стверджує, що оскільки місцевим судом було неправильно змінено правову кваліфікацію дій ОСОБА_1, а також безпідставно виправдано останнього за ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України та засуджено лише за ч. 1 ст. 115 КК України, то покарання, яке було призначене ОСОБА_1, є явно несправедливим та не відповідає вимогам статей 50 65 КК України.

На зазначені касаційні скарги заперечень від учасників провадження не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні захисник Колєснік Б.В. підтримав свою касаційну скаргу та касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 у повному обсязі, просив їх задовольнити, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Одночасно захисник заперечував щодо задоволення касаційної скарги прокурора та просив залишити її без задоволення.

Прокурор Дехтярук О.К. підтримала касаційну скаргу прокурора Бабенкова О.Ю., просила її задовольнити в повному обсязі, а касаційні скарги засудженого та його захисника залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги засудженого, його захисника та прокурора не підлягають задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК України) та невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.

За таких обставин доводи касаційних скарг захисника та засудженого про невідповідність висновків судів, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, яка полягає у тому, що судами не було достовірно встановлено способу вчинення вбивства, його мотиву, кількості ударів, механізму ушкоджень, порядку їх заподіяння та часу смерті потерпілої, не було вирішено питання щодо допиту сусідів ОСОБА_2, які могли бути свідками вчинення злочину, та не встановлено факту наявності на знарядді вбивства слідів пальців рук обвинуваченого, не можуть бути предметом касаційного розгляду з огляду на вимоги ч. 1 ст. 433 КПК України, а тому в касаційному порядку не перевіряються.

У своїх касаційних скаргах прокурор Бабенков О.Ю., засуджений ОСОБА_1 та його захисник Колєснік Б.В. вказують на незаконність і необґрунтованість вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, вважають, що такі рішення було постановлено з порушенням матеріального та процесуального законодавства.

Як передбачено ст. 2 КПК України, завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Положення ст. 17 КПК України регламентують, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.

Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

Стаття 94 КПК України передбачає, що суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Жоден доказ не має наперед встановленої сили.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Статтею 373 КПК України встановлено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Виправдувальний вирок також ухвалюється при встановленні судом підстав для закриття кримінального провадження, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 284 цього Кодексу.

При цьому обвинувальний вирок може бути ухвалений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Тобто, дотримуючись засад змагальності та виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції надав належну оцінку зібраним та дослідженим у кримінальному провадженні доказам, у зв'язку із чим дійшов правильного висновку про недоведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України, поза розумним сумнівом та обґрунтовано виправдав його з підстав, визначених п. 2 ч. 1 ст. 373 КПК України.

Зокрема, місцевий суд, дослідивши надані стороною обвинувачення докази на підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, дійшов висновку, що вони жодним чином не свідчать про наявність у діях обвинуваченого предмета та складу інкримінованого йому кримінального правопорушення. Так, суд, заслухавши показання потерпілого ОСОБА_4, які, на переконання суду, мають суттєві розбіжності, та свідка ОСОБА_5, зазначив, що такі показання жодним чином не підтверджують факту скоєння обвинуваченим зазначеного злочину, а наявні у кримінальному провадженні інші докази є недопустимими, оскільки вони були зібрані досудовим слідством до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР).

Разом з тим, спростовуючи доводи прокурора щодо вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч. 5 ст. 152 КК України, місцевий суд зазначив, що матеріали кримінального провадження взагалі не містять доказів, які б безпосередньо доводили такий факт.

Крім того, постановляючи рішення щодо ОСОБА_1, з огляду на встановлені фактичні обставини та досліджені докази місцевий суд також не встановив у діях останнього кваліфікуючої ознаки злочину, передбаченого п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України, тобто умисного вбивства, поєднаного із зґвалтуванням.

Водночас висновок суду першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, про необхідність перекваліфікації дій ОСОБА_1 з п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 115 КК України зроблено з додержанням ст. 23 КПК України на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.

Як убачається з вироку, свої висновки суд першої інстанції обґрунтував показаннями потерпілого ОСОБА_6 та свідків ОСОБА_7, ОСОБА_3, які визнано достовірними, послідовними та такими, що не суперечать один одному і узгоджуються з іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження.

Крім того, в основу свого рішення суд першої інстанції також поклав безпосередньо досліджені письмові докази, а саме: витяг з ЄРДР від 03 лютого 2019 року, відповідно до якого відкрито кримінальне провадження за усною заявою про те, що 03 лютого 2019 року ОСОБА_1, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, знаходячись у будинку АДРЕСА_2, вчинив вбивство, поєднане із зґвалтуванням, своєї тітки ОСОБА_2, дії попередньо кваліфіковано за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України; протокол огляду місця події від 03 лютого 2019 року, згідно з яким встановлено місце та факт вчинення злочину; протокол затримання ОСОБА_1; протокол огляду місця події від 04 лютого 2019 року, відповідно до якого у приміщенні моргу Ратнівського відділення судово-медичної експертизи було виявлено та вилучено одяг потерпілої ОСОБА_2; висновок судової імунологічної експертизи від 15 лютого 2019 року N 8; висновок судової імунологічної експертизи від 21 лютого 2019 року N 10; висновок судової імунологічної експертизи від 22 лютого 2019 року N 9; висновок судової імунологічної експертизи від 07 березня 2019 року N 15; висновок судової імунологічної експертизи від 12 березня 2019 року N 17; висновок судової імунологічної експертизи від 14 березня 2019 року N 13; висновок судової імунологічної експертизи від 15 березня 2019 року N 11; висновок судово-медичної експертизи від 19 березня 2019 року N 25; висновок судової імунологічної експертизи від 19 березня 2019 року N 16; висновок судової імунологічної експертизи від 20 березня 2019 року N 14 та інші докази, які наведені у вироку.

Разом з тим предметом дослідження суду першої інстанції був також протокол слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року з додатками, дослідивши який з точки зору належності та допустимості, місцевий суд визнав недопустимим доказом та припинив його дослідження, посилаючись на те, що даний процесуальний документ не відповідає вимогам статей 104-106 КПК України, а додаток до нього (відеозапис слідчої дії) не було відкрито стороні захисту в порядку ст. 290 КПК України (ухвала Шацького районного суду Волинської області від 13 березня 2020 року).

Одночасно судом також було визнано недопустимими доказами додатки до протоколів огляду місця події від 03 лютого 2019 року та від 04 лютого 2019 року з тих підстав, що вони не відповідають вимогам ч. 3 ст. 105 КПК України, оскільки не засвідчені підписами понятих, слідчого та спеціаліста, який брав участь у їх виготовленні.

Як убачається зі змісту вказаного вироку, місцевий суд з наведенням докладних мотивів обґрунтував свій висновок щодо недоведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України, та необхідності перекваліфікації його дій з п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 115 КК України.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції, виконуючи вимоги статей 85 86 94 КПК України, зробив ґрунтовний аналіз наявних доказів та дійшов правомірного висновку про те, що сторона обвинувачення не довела поза розумним сумнівом винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих йому злочинів, передбачених ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України.

Разом з тим, ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні докази, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, місцевий суд обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв'язку є достатніми для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_1, а тому, на переконання колегії суддів, дії останнього за ч. 1 ст. 115 КК України кваліфіковано правильно.

Також Суд вважає, що призначене ОСОБА_1 покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення і попередження нових злочинів, справедливим та таким, що не суперечить ст. 65 КК України. Таке покарання з огляду на вимоги ст. 50 КК України узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність та принципами співмірності й індивідуалізації, відповідає основній його меті як заходу примусу.

За таких обставин колегія суддів вважає, що оскільки дії ОСОБА_1 кваліфіковано за ч. 1 ст. 115 КК України правильно, а призначене покарання відповідає вимогам статей 50 65 КК України, то касаційна скарга прокурора щодо несправедливості призначеного обвинуваченому покарання внаслідок безпідставної перекваліфікації його дій, є неспроможними та надуманими.

Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про безпідставність виправдування ОСОБА_1 за ч. 5 ст. 152 КК України, то колегія суддів вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд, перевіряючи законність вироку в частині виключення з пред'явленого ОСОБА_1 обвинувачення за ст. 115 КК України такої кваліфікуючої ознаки, як "поєднане із зґвалтуванням", погодився з висновками місцевого суду про факт наявності добровільних статевих актів між потерпілою і обвинуваченим, які мали місце як у день вчинення злочину, так і попередньо протягом тривалого проміжку часу. При цьому апеляційний суд також встановив, що така версія подій стороною обвинувачення в ході судового розгляду спростована не була, а ступінь алкогольного сп'яніння ОСОБА_2 у даному конкретному випадку не є належним та безумовним доказом перебування потерпілої у безпорадному стані.

З такими висновками погоджується і Верховний Суд. При цьому колегія суддів також звертає увагу, що системне тлумачення ч. 5 ст. 152 КК України свідчить, що обов'язковою складовою об'єктивної сторони даного кримінального правопорушення є спричинення тяжких наслідків, проте, як убачається з вироку, причиною смерті потерпілої ОСОБА_2 є завдання їй тілесних ушкоджень, а не зґвалтування, тому висновки судів попередніх інстанцій про відсутність в діях ОСОБА_1 кваліфікуючих ознак, передбачених ч. 5 ст. 152 КК України, на переконання Суду, є законними, обґрунтованими та вмотивованими.

Твердження касаційної скарги сторони обвинувачення щодо помилковості висновків місцевого суду про те, що зібрані в даному кримінальному провадженні докази, зокрема за обвинуваченням ОСОБА_1 у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, є недопустимими, у ході касаційного розгляду не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до ч. 1 ст. 214 КПК України слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Крім того, ч. 3 цієї статті встановлено, що здійснення досудового розслідування, крім випадків, передбачених цією частиною, до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом. У невідкладних випадках до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань може бути проведений огляд місця події (відомості вносяться невідкладно після завершення огляду).

Як убачається з вироку, місцевий суд, дослідивши надані стороною обвинувачення докази щодо винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, встановив, що заяву про вчинення злочину потерпілий ОСОБА_4 подав 07 лютого 2019 року, а відомості до ЄРДР за даним фактом внесено 21 березня 2019 року, при цьому судово-медичну експертизу було призначено і проведено 11 лютого 2019 року, тобто до внесення відомостей в ЄРДР, що в силу вимог ст. 214 КПК України не допускається та позбавляє суд права взяти такий доказ до уваги. Із вказаним погодився і апеляційний суд.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій щодо недопустимості зазначеного доказу є законними, обґрунтованими та вмотивованими, а твердження сторони обвинувачення в цій частині - надуманими, голослівними та такими, що суперечать вимогам процесуального закону.

Що ж стосується доводів касаційних скарг засудженого та його захисника про те, що вказані у вироку докази на підтвердження винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК України, є недопустимими, то Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, у своїй касаційній скарзі захисник Колєснік Б.В. вказує, що протокол огляду місця події від 03 лютого 2019 року є недопустимим доказом з підстав його невідповідності вимогам ч. 1 ст. 107 КПК України, оскільки слідча дія не була зафіксована відповідними звуко- та відеозаписувальними технічними засобами.

Однак колегія суддів не погоджується з такими доводами сторони захисту, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 103 КПК України процесуальні дії під час кримінального провадження можуть фіксуватися у протоколі, на носії інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, та у журналі судового засідання.

Частиною 1 ст. 104 КПК України встановлено, що у випадках, передбачених цим Кодексом, хід і результати проведення процесуальної дії фіксуються у протоколі.

Згідно із ч. 1 ст. 107 КПК України рішення про фіксацію процесуальної дії за допомогою технічних засобів під час досудового розслідування приймає особа, яка проводить відповідну процесуальну дію. За клопотанням учасників процесуальної дії застосування технічних засобів фіксування є обов'язковим. Виконання ухвали слідчого судді, суду про проведення обшуку в обов'язковому порядку фіксується за допомогою звуко- та відеозаписувальних технічних засобів.

Із системного аналізу норм кримінального процесуального закону вбачається, що застосування технічних засобів фіксації при проведенні такої слідчої дії, як огляд місця події, не є обов'язковим.

Така позиція колегії суддів узгоджується з висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 21 січня 2021 року в справі N 295/17881/19 (провадження N 51-5223 км 20).

Ураховуючи вищенаведене, а також те, що протокол огляду місця події від 03 лютого 2019 року, відповідно до рішень судів попередніх інстанцій, відповідає вимогам статей 104-107 КПК України, то, на переконання Суду, доводи касаційної скарги захисника Колєсніка Б.В. про недопустимість цього доказу є безпідставними.

Посилання у касаційній скарзі захисника на недопустимість як доказу протоколу огляду місця події від 04 лютого 2019 року колегія суддів вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження місцевим судом встановлено, що 04 лютого 2019 року в рамках кримінального провадження N 12019030170000044 від 03 лютого 2019 року у приміщенні моргу Ратнівського відділення судово-медичної експертизи на вул. Газіна, 64 у смт Ратне Волинської області було проведено огляд, у ході якого виявлено та вилучено одяг потерпілої ОСОБА_2. За результатом проведення вказаної слідчої дії було складено відповідний протокол.

Згідно з вироком, місцевий суд, врахувавши вказані обставини та дослідивши протокол огляду місця події від 04 лютого 2019 року, встановив, що зазначений процесуальний документ відповідає вимогам статей 103-104 223 237 КПК України, здійснений у присутності понятих та за участю експерта, з дотриманням процедури, визначеної кримінальним процесуальним законодавством, а тому дійшов висновку про наявність усіх підстав для прийняття його до уваги та відхилення доводів сторони захисту про визнання його недопустимим. При цьому суперечностей між переліком вилучених під час огляду речей потерпілої ОСОБА_2 та їх переліком, зазначеним у висновку судової імунологічної експертизи від 14 березня 2019 року N 13, місцевим судом встановлено не було.

Разом з тим судом також було досліджено додатки до даного протоколу у вигляді фототаблиць та визнано їх недопустимими доказами, оскільки вони не завірені учасниками процесуальної дії та не зазначені у протоколі як додатки до нього, що у свою чергу спростовує доводи касаційної скарги захисника про визнання вказаного протоколу недопустимим доказом з підстав невідповідності зазначених додатків вимогам КПК.

Що стосується доводів касаційної скарги захисника про недопустимість як доказу протоколу огляду місця події від 04 лютого 2019 року з підстав, що така слідча дія проводилась без належної санкції слідчого судді, то колегія суддів вважає їх неспроможними з огляду на таке.

Так, у своїй касаційній скарзі захисник, посилаючись на положення ст. 233 КПК України, зазначає, що проникнення до житла чи іншого володіння особи може здійснюватися лише за наявності відповідної ухвали слідчого судді.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, судами попередніх інстанцій встановлено, що 04 лютого 2019 року слідчим у приміщенні моргу Ратнівського відділення судово-медичної експертизи з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин злочину проведено огляд речей - одягу потерпілої ОСОБА_2, а не житла чи іншого володіння, про що зазначає захисник. При цьому відповідно до вимог ст. 237 КПК України проведення огляду не потребує дозволу слідчого судді.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постановах від 01 лютого 2018 року (провадження N 51-230км18) та від 05 вересня 2019 року (провадження N 51-6828км18).

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів не погоджується з твердженнями захисника про недопустимість як доказу протоколу огляду місця події від 04 лютого 2019 року, а тому доводи касаційної скарги в цій частині задоволенню не підлягають.

Що стосується доводів касаційних скарг засудженого ОСОБА_1 та його захисника Колєсніка Б.В. про недопустимість як доказів усіх протоколів отримання біологічних зразків для проведення експертизи з підстав їх невідповідності вимогам статей 104-106 КПК України та порушення права засудженого на захист під час проведення вказаних слідчих дій, то Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевим судом встановлено, що 03 лютого 2019 року в приміщенні Ратнівської ЦРП було здійснено отримання біологічних зразків для проведення експертизи, а саме відібрано змиви зі статевого органу підозрюваного. Разом з тим цього ж дня у приміщенні Ратнівського відділу поліції було здійснено отримання біологічних зразків для проведення експертизи, а саме відібрано змиви з кистей рук та лоба засудженого. За результатом проведення вказаних слідчих дій було складено відповідні протоколи.

Відповідно до вироку, місцевий суд, врахувавши вказані обставини та дослідивши протоколи отримання біологічних зразків для експертизи від 03 лютого 2019 року, встановив, що зазначені процесуальні документи в повній мірі відповідають вимогам статей 104 223 242 245 КПК України, слідчі дії проведено у присутності понятих, спеціаліста, захисника та законного представника підозрюваного, з дотриманням процедури, визначеної кримінальним процесуальним законодавством, а тому дійшов до висновку про наявність усіх підстав для визнання зазначених протоколів допустимими доказами.

Апеляційний суд, перевіряючи вирок, істотних порушень процесуального порядку дослідження та оцінки даного доказу не встановив. При цьому суд зазначив, що вказані документи складені відповідно до вимог процесуального закону, з визначенням дати та місця проведення слідчої дії та посиланнями на всіх її учасників.

Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи касаційних скарг сторони захисту, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо належності та допустимості вказаних доказів, а тому не вбачає підстав для задоволення касаційних скарг у цій частині. При цьому Суд також вважає необґрунтованими доводи сторони захисту щодо порушення права засудженого ОСОБА_1 на захист, оскільки, як установлено судами першої та апеляційної інстанцій, вищенаведені слідчі дії, а саме отримання біологічних зразків для проведення експертизи від 03 лютого 2019 року, проводились за участю захисника Колєсніка Б.В. та законного представника ОСОБА_8.

Разом з тим, перевіривши доводи касаційних скарг засудженого та його захисника щодо порушення права ОСОБА_1 на захист під час відібрання у нього біологічних зразків від 05 лютого 2019 року, Верховний Суд дійшов наступних висновків.

Так, засуджений та його захисник стверджують, що вказана слідча дія проводилась за відсутності законного представника неповнолітнього підозрюваного ОСОБА_1 - його матері ОСОБА_8.

Згідно із ч. 1 ст. 227 КПК України при проведенні слідчих (розшукових) дій за участю малолітньої або неповнолітньої особи забезпечується участь законного представника, педагога або психолога, а за необхідності - лікаря.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, судами попередніх інстанцій встановлено, що отримання біологічних зразків крові підозрюваного відбувалось у приміщенні Ратнівської ЦРП за участю понятих, спеціаліста та захисника. Разом з тим захисник, як і підозрюваний ОСОБА_1, за результатами слідчої дії підписали протокол отримання зразків для експертизи від 05 лютого 2019 року. При цьому жодних заяв з боку сторони захисту щодо неможливості проведення слідчої дії за відсутності законного представника та клопотань про обов'язкове залучення останнього подано не було.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 у силу ч. 3 ст. 245 КПК України не відмовлявся добровільно надати біологічні зразки, тому з урахуванням вищенаведеного в даному конкретному випадку відсутність законного представника при проведенні вказаної слідчої дії хоча і є порушенням, однак не істотним, яке саме собою не впливає на правильність установлених судом обставин та не може бути безумовною підставою для скасування по суті правильного судового рішення.

Частиною 2 ст. 412 КПК України встановлено, що судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо: за наявності підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито; судове рішення ухвалено незаконним складом суду; судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 323 чи ст. 381 цього Кодексу, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов'язковою; судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою; судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання; порушено правила підсудності; у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.

За таких обставин Суд вважає, що порушення, на яке у своїх касаційних скаргах посилаються засуджений та його захисник, мало місце, однак у силу вимог ст. 412 КПК України колегія суддів не убачає достатніх підстав для визнання його таким, що перешкодило чи могло перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

Що ж стосується доводів касаційної скарги захисника про недопустимість як доказу протоколу затримання ОСОБА_1 від 03 лютого 2019 року з підстав, що цей процесуальний документ не відповідає вимогам закону, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вищезазначений доказ був предметом ретельної перевірки в судах попередніх інстанцій, які належним чином його розглянули, перевірили, оцінили у сукупності з іншими доказами та дійшли обґрунтованого висновку, що вказаний процесуальний документ є належним та допустимим доказом. Разом з тим судами встановлено, що ОСОБА_1 був затриманий у порядку п. 2 ч. 1 ст. 208 КПК України, йому було повідомлено причину затримання, роз'яснено процесуальні права, а також забезпечено захисником та законним представником. При цьому будь-яких зауважень щодо затримання, а також скарг у порядку ст. 206 КПК України стороною захисту подано не було. Крім того, на підставі ч. 3 ст. 208 КПК України із дотриманням положень ч. 7 ст. 223, ст. 236 КПК України слідчим у присутності понятих було здійснено обшук затриманого, в ході якого виявлено та вилучено речі останнього, перелік яких, як установлено судами попередніх інстанцій, зазначено у протоколі.

Під час касаційного розгляду Судом не встановлено порушень процесуального законодавства під час збирання, дослідження та оцінки зазначеного доказу, як і не встановлено підстав для визнання його недопустимим, а тому касаційна скарга захисника в цій частині задоволенню не підлягає.

Доводи сторони захисту щодо недопустимості як доказу витягу з ЄРДР від 03 лютого 2019 року, на переконання Суду, є безпідставними.

Так, як убачається з вироку, на підставі усного повідомлення про кримінальне правопорушення було проведено огляд місця події відповідно до ч. 3 ст. 214 КПК України, в ході якого було виявлено труп потерпілої ОСОБА_2. Відомості про фактичні обставини вчинення злочину після огляду місця події від 03 лютого 2019 року були внесені до ЄРДР. При цьому місцевий суд, дослідивши витяг з ЄРДР, встановив, що 03 лютого 2019 року приблизно о 14:00 ОСОБА_1, перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння, знаходячись у будинку АДРЕСА_2, вчинив вбивство, поєднане із зґвалтуванням, потерпілої ОСОБА_2. Дії підозрюваного попередньо кваліфіковано за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України. При цьому судом також встановлено, що вказаний доказ підписаний належною особою та повною мірою відповідає вимогам ч. 5 ст. 214 КПК України, а тому підстав для визнання його недопустимим немає.

Отже, доводи захисника про те, що витяг з ЄРДР від 03 лютого 2019 року є недопустимим доказом, оскільки на момент відкриття кримінального провадження слідству не було відомо про зґвалтування потерпілої, є необґрунтованими та суперечать матеріалам кримінального провадження.

Твердження у касаційній скарзі захисника про недопустимість як доказу доручення від 25 липня 2017 року N 5002/02/24/1-2017 про проведення досудового розслідування щодо неповнолітніх слідчим Михальчуку В.М., Костючику І.С. та Нікончуку В.М. з підстав невідповідності форми вказаного процесуального документа вимогам закону, на переконання Суду, є надуманими з огляду на наступне.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, вказані доводи були предметом перегляду в судах попередніх інстанцій та не знайшли свого підтвердження. При цьому відповідно до вироку суд, посилаючись на ч. 2 ст. 484 КПК України, зазначив, що кримінальне провадження щодо неповнолітньої особи здійснюється слідчим, який спеціально уповноважений керівником органу досудового розслідування на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх. Тому форма процесуального документа є формальністю по відношенню до його змісту, що в свою чергу дає можливість суду прийняти вищенаведене доручення до уваги на підтвердження правомірності повноважень слідчих у даному провадженні.

Що ж стосується доводів касаційної скарги захисника про те, що строк дії вищенаведеного доручення на момент проведення досудового розслідування закінчився, а тому воно є недопустимим доказом, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження недопустимості доручення від 25 липня 2017 року N 5002/02/24/1-2017, захисником під час апеляційного розгляду було надано витяг з доручення про визначення слідчих, спеціально уповноважених на здійснення досудових розслідувань щодо неповнолітніх від 09 січня 2019 року N 230/02/24/1-2019. При цьому зміст вказаних доручень в частині визначення конкретних слідчих, уповноважених на проведення досудового розслідування у кримінальних провадженнях щодо неповнолітніх, є ідентичним.

Ураховуючи викладене, Суд вважає, що зазначені обставини жодним чином не впливають на законність прийнятих судових рішень та не спростовують повноважень слідчих на проведення досудового розслідування у даному кримінальному провадженні.

При цьому також неспроможними є доводи захисника про порушення положень ст. 290 КПК України, оскільки витяг з доручення від 09 січня 2019 року N 230/02/24/1-2019 суду надав сам захисник, який отриманий ним на власний запит відповідно до вимог КПК.

За таких обставин колегія суддів вважає, що касаційна скарга захисника в частині недопустимості як доказу доручення про проведення досудового розслідування щодо неповнолітніх слідчим Михальчуку В.М., Костючику І.С. та Нікончуку В.М. задоволенню не підлягає.

Доводи захисника Колєсніка Б.В. щодо недопустимості усіх речових доказів колегія суддів вважає надуманими з огляду на наступне.

Так, у своїй касаційній скарзі захисник зазначає, що усі речові докази, отримані під час проведення слідчих дій, є недопустимими, оскільки вони в ході вилучення не були належним чином упаковані. При цьому також стверджує, що в процесі зберігання речових доказів слідчим було порушено цілісність їх упакування, внаслідок чого деякі речові докази зникли.

Разом з тим такі твердження сторони захисту повною мірою спростовуються матеріалами кримінального провадження.

Як убачається з вироку, місцевий суд, дослідивши всі протоколи слідчих дій, у ході яких було вилучено речові докази, зазначив, що все тимчасово вилучене майно слідчим було поміщено у відповідні пакунки, які опечатано та завірено підписами понятих і спеціалістів. При цьому суд вказав, що всі речі та біологічні зразки, які було отримано в ході огляду місця події та отримання зразків для проведення експертиз відповідно до постанов слідчого від 18 березня 2019 року та від 20 березня 2019 року, визнано речовими доказами.

Крім того, суд, дослідивши висновки експертів, на дослідження яким було передано речові докази, встановив, що всі отримані в обвинуваченого ОСОБА_1 і потерпілої ОСОБА_2 речі та біологічні зразки надійшли експертам в упакованому вигляді, із засвідченням упакування підписами учасників слідчої дії, цілісність якого порушено не було.

За таких обставин колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги захисника в цій частині.

Що стосується доводів захисника про недопустимість як доказу доручення на уповноваження слідчих здійснювати досудове розслідування щодо неповнолітніх та визнання недопустимими речових доказів з підстав, що вони не були відкриті стороні захисту в поряду ст. 290 КПК України, то Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Системне тлумачення ст. 290 КПК України свідчить про те, що сторони кримінального провадження зобов'язані здійснювати відкриття одне одній матеріалів, на які вони будуть посилатися як на докази у суді.

Таким чином, законодавець встановив процедуру, яка забезпечує реалізацію права на справедливий суд у його процесуальному аспекті, тобто надає можливість сторонам майбутнього судового розгляду ознайомитися із доказами кожної із них і підготувати правову позицію, що буде ними обстоюватись у змагальній процедурі судового розгляду.

На необхідності дотримання законної процедури, принципу рівності сторін під час кримінального провадження неодноразово у своїх рішеннях наголошував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Зокрема, суд зазначав, що кримінальне провадження, у тому числі складові такого провадження, які стосуються процедури, мають бути засновані на принципі змагальності, і має бути забезпечена процесуальна рівність сторін обвинувачення і захисту. Право на судовий розгляд за принципом змагальності означає, що сторонам обвинувачення і захисту має бути надана можливість ознайомитися із зауваженнями та доказами, наданими іншою стороною, і відповісти на них (справа "Джеват Сойсал проти Туреччини", заява N 17362/03, рішення від 23 вересня 2014 року, остаточне рішення від 23 грудня 2014 року); згідно з принципом рівності сторін змагального процесу як однієї зі складових розширеної концепції справедливого суду кожній стороні повинно бути надано розумну можливість представити свої аргументи на умовах, які не ставлять її у гірше становище порівняно з опонентом.

Як убачається з вироку, суд першої інстанції встановив, що матеріали досудового розслідування N 12019030170000044 від 03 лютого 2019 року були відкриті стороні захисту відповідно до вимог ст. 290 КПК України, при цьому сторона обвинувачення згідно з положеннями ч. 9 цієї статті даний факт підтвердила письмово.

На обґрунтування своїх висновків місцевий суд послався на наявний у матеріалах кримінального провадження протокол про надання доступу до матеріалів (додаткових матеріалів) досудового розслідування від 22 березня 2019 року, згідно з яким слідчим Михальчуком В.М. у приміщенні Ратнівського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Волинській області було надано підозрюваному ОСОБА_1, його захиснику Колєсніку Б.В. та законному представнику ОСОБА_8 доступ до матеріалів досудового розслідування у двох томах.

Разом з тим суд встановив, що факт надання доступу до матеріалів вказані особи, які ознайомились із томом 1, підтвердили своїми підписами. При цьому ОСОБА_1 у протоколі зазначив, що ознайомився з матеріалами кримінального провадження у повному обсязі, заяв чи зауважень не має.

Крім того, місцевий суд також зазначив, що захисник Колєснік Б.В. в разі недостатності часу для ознайомлення з томом 2 матеріалів і, в тому числі, із речовими доказами мав можливість повідомити слідчого про бажання ознайомитись із рештою доказів в інші день та час, проте такої заяви не подав і в протоколі в розділі - зауваження не зазначив про свій намір ознайомитись пізніше.

Одночасно у своєму рішенні суд першої інстанції вказав, що на підтвердження відкриття стороні захисту усіх документів прокурором було надано опис документів кримінального провадження із зазначенням сторінок, який був підшитий в двох томах, наданих стороні захисту для ознайомлення, в якому також містились і постанови про визначення групи слідчих та доручення на уповноваження слідчих здійснювати досудове розслідування щодо неповнолітніх. При цьому сторона захисту не вказувала про відсутність будь-яких документів, зазначених в описі.

За таких обставин колегія суддів не вбачає порушень вимог ст. 290 КПК України, а тому доводи захисника про недопустимість доказів з підстав їх не відкриття стороні захисту є необґрунтованими.

Доводи касаційної скарги захисника про те, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки наявним в матеріалах провадження доказам щодо встановлення місця злочину, на переконання Суду, є безпідставними.

Так, як убачається з матеріалів кримінального провадження, місцевим судом встановлено, що 03 лютого 2019 року під час огляду місця події потерпілий ОСОБА_6 повідомив, що ОСОБА_2 було вбито в будинку АДРЕСА_3. Проте того ж дня на запит слідчого Кортеліська сільська рада Ратнівського району надала довідку за N 74, в якій зазначено, що згідно з відомостями погосподарської книги будинок ОСОБА_2 значиться під номером АДРЕСА_2.

Апеляційний суд, спростовуючи доводи апеляційної скарги захисника Колєсніка Б.В. в частині невстановлення місця вчинення злочину, зазначив, що відповідно до показань потерпілого ОСОБА_6 нумерація будинку, у якому вчинено кримінальне правопорушення, була змінена після оформлення права власності на нього. При цьому суд також наголосив, що після отримання слідчим офіційної інформації з Кортеліської сільської ради про те, що будинок ОСОБА_2 на АДРЕСА_2, в подальшому у всіх процесуальних документах будинок значився саме під таким номером.

З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується і Верховний Суд. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що доводи касаційної скарги захисника про безпідставність врахування показань потерпілого щодо зміни нумерації будинку після оформленням права власності, оскільки останній не надав суду жодних доказів на підтвердження оформлення спадщини та зміни номера будинку, є необґрунтованими, оскільки, як було зазначено вище, судами попередніх інстанцій встановлено, що зміна нумерації будинку ОСОБА_2 підтверджується не лише показаннями потерпілого, а й довідкою від 03 лютого 2019 року N 74, виданою Кортеліською сільською радою Ратнівського району.

Доводи захисника про недопустимість як доказу показань свідка ОСОБА_3, оскільки такі показання відповідно до положень ст. 97 КПК України є показаннями із чужих слів, а тому не можуть братися судом до уваги, є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 1 ст. 97 КПК України показаннями з чужих слів є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи.

Для визначення того, чи є показання, в яких передаються висловлювання іншої особи, показаннями із чужих слів у значенні ст. 97 КПК України, необхідно встановити, чи надаються або використовуються ці висловлювання іншої особи для доведення існування того факту, про який стверджується в цьому переданому висловлюванні. Показання, які містять висловлювання іншої особи, надані з метою доведення того, що інша особа висловилася саме так за певних обставин, не можуть вважатися показаннями із чужих слів відповідно до ст. 97 КПК України, оскільки у такому разі вони є повідомленням про факт висловлювання, який свідок безпосередньо спостерігав.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постановах від 19 листопада 2019 року в справі N 441/845/17 (провадження N 51-8328км18), від 10 грудня 2020 року в справі N 331/609/17 (провадження N 51-8037км18) та від 25 лютого 2021 року в справі N 662/330/20 (провадження N 51-4458 км 20).

Як убачається з вироку, в ході судового розгляду в суді першої інстанції було допитано свідка ОСОБА_3, який пояснив, що йому зателефонувала ОСОБА_8 (мати обвинуваченого ОСОБА_1) та повідомила, що обвинувачений вбив ОСОБА_2 (потерпілу ОСОБА_2). Після цього свідок пішов до будинку потерпілої, де зустрів ОСОБА_8, яка йому повторно повідомила, що ОСОБА_1, прийшовши додому, сказав, що вбив ОСОБА_2.

Крім того, місцевим судом у ході допиту свідка ОСОБА_3 також було встановлено, що останній безпосередньо спілкувався з ОСОБА_1 після вчинення злочину, і в ході цієї розмови обвинувачений підтвердив, що саме він вбив ОСОБА_2.

З урахуванням вищевказаного колегія суддів вважає, що показання свідка ОСОБА_3 щодо обставин вчинення злочину, про які він дізнався зі слів обвинуваченого ОСОБА_1 та його матері ОСОБА_8, в силу положень ст. 97 КПК України не є показаннями із чужих слів, оскільки зазначений свідок особисто сприймав безпосередні висловлювання обвинуваченого, який вказував про факт вбивства ним потерпілої.

За таких обставин Суд відхиляє доводи касаційної скарги захисника, що стосуються використання показань із чужих слів.

З приводу доводів касаційних скарг засудженого ОСОБА_1 та його захисника Колєсніка Б.В. про те, що судами попередніх інстанцій не було надано належної правової оцінки версії сторони захисту щодо вбивства потерпілої ОСОБА_2 іншою особою, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 КПК України судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, ОСОБА_1 було пред'явлено обвинувачення за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених п. 10 ч. 2 ст. 115, ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України.

Разом з тим місцевий суд, надавши належну оцінку зібраним та дослідженим у кримінальному провадженні доказам, дійшов висновку про недоведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочинів, передбачених ч. 5 ст. 152, ч. 2 ст. 186 КК України, та необхідності перекваліфікації його дій з п. 10 ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 115 КК України. При цьому суд вказав, що надані стороною обвинувачення докази повною мірою підтверджують факт вчинення обвинуваченим умисного вбивства.

Переглянувши матеріали кримінального провадження у касаційному порядку, Суд дійшов висновку, що оскільки обвинувачення було пред'явлено виключно ОСОБА_1, при цьому місцевий суд ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні фактичні дані, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв'язку є достатніми для ухвалення обвинувального вироку щодо останнього, то посилання у касаційних скаргах сторони захисту на те, що злочин було вчинено іншою особою, є надуманими та безпідставними.

Твердження, зазначені у касаційних скаргах засудженого ОСОБА_1 та його захисника Колєсніка Б.В., про безпідставну відмову апеляційним судом у задоволенні клопотання сторони захисту щодо призначення почеркознавчої експертизи постанов прокурора про відібрання біологічних зразків у ОСОБА_1 від 03 лютого 2019 року та від 05 лютого 2019 року, а також постанови про визначення групи слідчих від 03 лютого 2019 року колегія суддів вважає безпідставними з огляду на наступне.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, апеляційний суд розглянув подане клопотання в повному обсязі та в процесуальному порядку і, надавши належне обґрунтування, відмовив у його задоволенні. Разом з тим суд зазначив, що доводи захисника про належність підписів на окремих процесуальних документах, наявних у матеріалах кримінального провадження, іншим невстановленим особам не містять доказового обґрунтування та є лише припущенням сторони захисту. При цьому апеляційний суд також вказав, що обвинувачений та його захисник до правоохоронних органів щодо факту підроблення зазначених у клопотанні документів не звертались, належного обґрунтування своєї позиції суду не надали, а тому правових підстав для призначення на стадії апеляційного розгляду судової почеркознавчої експертизи, як про це просить захисник у своєму клопотанні, апеляційний суд не вбачає.

Ураховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційних скарг засудженого та його захисника щодо безпідставної відмови в задоволенні поданого стороною захисту клопотання є необґрунтованими, оскільки процесуальних порушень судом апеляційної інстанції під час касаційного розгляду встановлено не було, а безпосередня наявність клопотання не є підставою для обов'язкового його задоволення.

Що ж стосується доводів касаційної захисника про неналежність як доказу висновків судових імунологічних експертиз, оскільки їхні висновки в частині належності крові, виявленої на речах обвинуваченого та померлої, іншим особам є неоднозначними та нечіткими, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, зазначені докази були предметом ретельної перевірки в судах попередніх інстанцій, які належним чином їх розглянули, перевірили, оцінили у сукупності з іншими доказами та дійшли обґрунтованого висновку, що вищевказані експертизи відповідають вимогам статей 101 102 КПК України та в силу статей 85 86 94 КПК України є належними і допустимими доказами.

Під час касаційного розгляду Судом не встановлено порушень процесуального законодавства під час дослідження та оцінки висновків судових імунологічних експертиз, а тому касаційна скарга сторони захисту в цій частині задоволенню не підлягає.

Твердження касаційних скарг засудженого та його захисника про те, що судами попередніх інстанцій було залишено поза увагою письмове клопотання сторони захисту про визнання наданих прокурором доказів недопустимими, колегія суддів вважає надуманими, оскільки в ході касаційного розгляду було встановлено, що доводи зазначеного клопотання були ретельно досліджені судом першої інстанції та знайшли своє відображення у вироку суду, з яким погодився і суд апеляційної інстанції.

Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про те, що апеляційний суд безпідставно відмовив йому у задоволенні клопотання про дослідження протоколу проведення слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року за участю ОСОБА_1, а також дослідження додатків до протоколів огляду місця події від 03 лютого 2019 року та від 04 лютого 2019 року, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може (але не зобов'язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, прокурор у прохальній частині своєї апеляційної скарги клопотав про допит понятих ОСОБА_7 та ОСОБА_10, які були присутні при проведенні слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року за участю ОСОБА_1, а також просив дослідити сам протокол слідчого експерименту з додатками та додатки до протоколів огляду місця події від 03 лютого 2019 року та від 04 лютого 2019 року.

Вказане клопотання було оголошено в судовому засіданні, при цьому апеляційним судом ставилось на обговорення учасників судового провадження питання про необхідність проведення відповідних процесуальних дій. При цьому як сторона обвинувачення, так і сторона захисту без обмежень у часі мали можливість висловитись з приводу доцільності повторного дослідження доказів, зазначених в апеляційній скарзі (звукозапис судового засідання від 26 січня 2021 року).

За результатом обговорення вимог прокурора, викладених у прохальній частині апеляційної скарги, суд ухвалив рішення про відмову в задоволенні клопотання про дослідження зазначених письмових доказів, посилаючись на те, що такі докази в силу вимог ч. 2 ст. 89 КПК Українизаконно були визнані місцевим судом недопустимими, а прокурор належним чином не обґрунтував свого клопотання та не довів наявності підстав для необхідності дослідження протоколу проведення слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року за участю ОСОБА_1 з додатками, а також дослідження додатків до протоколів огляду місця події від 03 лютого 2019 року та від 04 лютого 2019 року. При цьому з урахуванням вищенаведеного апеляційний суд також відмовив у задоволенні клопотання прокурора про допит понятихОСОБА_7 та ОСОБА_10, які були присутні при проведенні слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року.

Під час дослідження звукозапису судового засідання апеляційного суду колегія суддів не встановила процесуальних порушень під час розгляду вказаного клопотання, а тому доводи касаційної скарги в цій частині вважає такими, що не знайшли свого підтвердження в ході касаційного розгляду.

Твердження в касаційній скарзі прокурора про те, що місцевий суд, засуджуючи обвинуваченого ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 115 КК України, безпідставно не врахував протоколу проведення слідчого експерименту від 05 лютого 2019 року за участю ОСОБА_1, згідно з яким обвинувачений надав пояснення про те, як він вступив у статевий акт з ОСОБА_2, а потім спричинив їй тілесні ушкодження, від яких вона померла, на переконання Суду, є немотивованими та не відповідають вимогам процесуального закону, оскільки ухвалою Шацького районного суду Волинської області від 13 березня 2020 року вказаний процесуальний документ з додатками було визнано недопустимим доказом та припинено його дослідження, а тому місцевий суд в силу ст. 89 КПК України обґрунтовано залишив його поза увагою.

Апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду, дав належну оцінку викладеним в апеляційних скаргах захисника Колєсніка Б.В. і прокурора Дикун І.В. доводам, ретельно їх перевірив та обґрунтовано залишив їх без задоволення. При цьому порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, про що сторона обвинувачення і сторона захисту вказували у своїх апеляційних скаргах, апеляційний суд не встановив.

На переконання колегії суддів, ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Інші доводи, викладені в касаційних скаргах засудженого, захисника та прокурора, не містять посилань на порушення судами першої та апеляційної інстанцій під час розгляду провадження норм кримінального та кримінального процесуального закону, які би ставили під сумнів обґрунтованість прийнятих рішень.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, а призначене покарання відповідає ступеню тяжкості вчинених злочинів та особі засудженого, то касаційні скарги засудженого ОСОБА_1, його захисника Колєсніка Б.В. та прокурора Бабенкова О.Ю. слід залишити без задоволення, а вирок суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_1, його захисника Колєсніка Богдана Володимировича та прокурора Бабенкова Олександра Юрійовича залишити без задоволення, а вирок Шацького районного суду Волинської області від 09 липня 2020 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 26 січня 2021 року щодо засудженого ОСОБА_1 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

В.К. Маринич А.М. Макаровець Н.О. Марчук