ПОСТАНОВА

Іменем України

20 лютого 2019 року

Київ

справа №826/16659/15

адміністративне провадження №К/9901/17699/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Судді-доповідача: Желтобрюх І.Л.,

суддів: Білоуса О.В., Стрелець Т.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства юстиції України на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 листопада 2016 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Іщука І.О., суддів - Погрібніченка І.М., Шулежка В.П.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2017 року (колегія суддів у складі: головуючого судді - Кузьменка В.В., суддів - Василенка Я.М., Степанюка А.Г.) у справі за позовом ОСОБА_2 до Державної виконавчої служби України про стягнення середнього заробітку, за заявою ОСОБА_2 про заміну сторони виконавчого провадження,

установив:

19 вересня 2016 року ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із заявою про заміну сторони виконавчого провадження у справі №826/16659/15 з Державної виконавчої служби України на її правонаступника - Міністерство юстиції України.

В обґрунтування заяви позивач посилався на те, що 5 серпня 2016 року припинено юридичну особу - Державну виконавчу службу України, яка є відповідачем у даній справі та боржником за виконавчим листом. У зв'язку з цим позивач просив замінити Державну виконавчу службу України як сторону у виконавчому провадженні на її правонаступника.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 листопада 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2017 року, заяву ОСОБА_2 задоволено; замінено боржника - Державну виконавчу службу України у виконавчому листі від 23 грудня 2015 року у справі №826/16659/15 на її правонаступника - Міністерство юстиції України.

Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Міністерство юстиції України звернулось із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати оскаржувані ухвали і відмовити у задоволенні заяви позивача. В обґрунтування скарги посилається на те, що ліквідація Державної виконавчої служби України не передбачає обов'язку Міністерства юстиції України виплачувати кошти поновленим на роботі працівникам ДВС, оскільки вони не перебували у трудових відносинах з Міністерством юстиції України. Скаржник зауважує, що вимоги позивача стосуються питань стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі та не стосуються питань реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів.

Позивач надав до суду заперечення на касаційну скаргу, просить залишити оскаржувані судові рішення без змін як законні й обґрунтовані, а касаційну скаргу Міністерства юстиції України - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на таке.

У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Державної виконавчої служби України, в якому просив стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2015 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 вересня 2015 року, позов ОСОБА_2 задоволено: стягнуто з Державної виконавчої служби України на користь позивача середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі з 27 грудня 2014 року по 6 квітня 2015 року в сумі 11702,12 грн.

23 грудня 2015 року у справі № 826/16659/15 видано виконавчий лист, який у подальшому був поданий до Державної казначейської служби України для виконання.

Як боржника у виконавчому листі зазначено Державну виконавчу службу України.

Задовольняючи заяву ОСОБА_2 і замінюючи сторону виконавчого провадження суди попередніх інстанцій визнали, що Міністерство юстиції України є правонаступником відповідача в частині виконання завдань і функцій з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів, у тому числі й рішення у даній справі.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій, з огляду на таке.

Відповідно до частини п'ятої статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час вирішення справи судами) судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

Серед основних засад судочинства в Україні, згідно з пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України, є обов'язковість рішень суду.

Частинами другою, третьою статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, яка діяла на час подання позивачем заяви; далі - КАС України) постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання на всій території України. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року № 606-XIV саме виконавче провадження являється завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною першою та другою статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» обумовлено, що сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.

Відповідно до частини п'ятої статті 8 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї із сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником.

Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов'язкові тією мірою, якою вони були б обов'язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Частиною першою статті 264 КАС України визначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд може замінити сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Отже, за змістом викладеного, звернення сторони з заявою про заміну сторони виконавчого провадження - це не лише обов'язковість вимог закону, але й гарантія своєчасного, повного, реального виконання виконавчого документа.

Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 21 січня 2015 року № 17 «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції» ліквідовано Державну виконавчу службу, і покладено на Міністерство юстиції завдання і функції, у тому числі, з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб).

Пунктом 2 вказаної постанови установлено, що Міністерство юстиції є правонаступником Державної виконавчої служби, що ліквідується, в частині реалізації державної політики у сферах, зазначених у пункті 1 цієї постанови.

Отже, Міністерство юстиції України є правонаступником Державної виконавчої служби України, у тому числі й в частині обов'язку виконати судове рішення у даній справі про стягнення на користь ОСОБА_2 середньої заробітної плати за час затримки виконання рішення про поновлення його на роботі.

Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанції про наявність підстав до заміни сторони виконавчого провадження у справі, що розглядається.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що Міністерство юстиції України не є правонаступником Державної виконавчої служби у справах про стягнення коштів, присуджених її працівникам за судовим рішенням, Суд зауважує наступне.

Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов'язків одного суб'єкта права іншому. При цьому обов'язок по відновленню порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід обов'язку відновлення порушених прав до правонаступника відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.

У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов'язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувались ліквідованим органом, не можуть бути припинені і підлягають передачі іншому державному органові, за виключенням того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій взагалі.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні від 27 лютого 2007 року по справі «Істинна Православна Церква в Молдові та інші проти Молдови» у справах, де боржником є сама держава, не має значення, який із органів державної влади брав участь у судових спорах та який із них несе відповідальність за виконання кінцевого рішення. Держава має бути спроможною виконати судове рішення, ухвалене на користь сторони, упродовж розумного строку.

Колегія суддів також вважає за необхідне наголосити на тому, що виконання судового рішення, яке набрало законної сили, є складовою частиною принципу юридичної визначеності, без якого є неможливим ефективне відновлення порушених прав, за захистом яких особа звертається до суду.

Отже, суди не допустили неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б привести до ухвалення незаконних рішень, внаслідок чого касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постановлені у цій справі судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

Ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 1 листопада 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 13 квітня 2017 року залишити без змін, а касаційну скаргу Міністерства юстиції України - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І.Л. Желтобрюх

Судді О.В. Білоус

Т.Г. Стрелець