Постанова

Іменем України

08 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 359/12165/14-ц

провадження № 61-13417св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Черних Ніна Володимирівна, секретар виконавчого комітету Рогозівської сільської ради Киливник Лариса Іванівна,

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_4 , на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року у складі суддіГайдай К. В. та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Желепи О. В., Олійника В. І.

Історія справи

Короткий зміст позову

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Бориспільського районного нотаріального округу Черних Н. В., секретар виконавчого комітету Рогозівської сільської ради Киливник Л. І., про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на частку в праві власності на домоволодіння та земельні ділянки.

Позов обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його бабуся ОСОБА_5 , якій належало домоволодіння та земельна ділянка по АДРЕСА_1 , а також земельні ділянки площею 3,0895 га та 0,8748 га. Позивач є спадкоємцем першої черги за законом. Протягом шести місяців з дня відкриття спадщини позивач подав приватному нотаріусу Бориспільського районного нотаріального округу Черних Н. В. заяву про прийняття спадщини.

Після заведення спадкової справи позивачу стало відомо про те, що 18 квітня 2013 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким земельну ділянку площею 3,0895 га, домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 вона заповіла ОСОБА_2 , а земельну ділянку площею 0,8748 га - ОСОБА_3 . Однак ОСОБА_5 була особою похилого віку з вкрай хворобливим станом здоров`я. При складенні оспорюваного заповіту вона не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, оскільки вона майже втратила зір, а з травня 2012 року їй було діагностовано невиліковне онкологічне захворювання, внаслідок чого призначений прийом наркомістких важких препаратів з метою знеболювання - трамадола, морфія.

ОСОБА_1 просив:

визнати недійсним заповіт, складений 18 квітня 2013 року ОСОБА_5 ;

визнати за позивачем право власності в порядку спадкування на 1/2 частку в домоволодінні та земельній ділянці по АДРЕСА_1 , а також право власності в порядку спадкування на 1/2 частку земельних ділянок площею 3,0895 га та 0,8748 га.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від

13 травня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що згідно з висновком посмертної судово-психіатричної експертизи № 136-ц/4-ц/9-ц від 25 березня 2020 року ОСОБА_5 під час складання і підписання заповіту 18 квітня 2013 року страждала на хронічне психічне захворювання у формі астенічного розладу органічного походження (церебральний атеросклероз, ракова інтоксикація), проте ступінь виразності психічних розладів був такий, що ОСОБА_5 під час складання і підписання заповіту 18 квітня 2013 року могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_5 при складенні оспорюваного заповіту не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

У випадку визнання недійсним оспорюваного заповіту з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, поновиться дія попереднього заповіту від 19 червня 2012 року, за яким земельні ділянки площею 3,0895 га та 0,8748 га ОСОБА_5 заповіла відповідачу ОСОБА_2 , а домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках, а тому ОСОБА_1 не є заінтересованою особою, яка має право оспорювати останній заповіт.

Апеляційний суд також вказав, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на частку в домоволодінні та земельних ділянках з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, оскільки ОСОБА_5 не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними під час підписання заповіту 18 квітня 2013 року. У серпні

2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про зміну підстав позову, в якій просив вважати підставою позову те, що оскаржуваний заповіт від

18 квітня 2013 року є недійсним у зв`язку з порушенням вимог частини четвертої статті 203 ЦК України, частини другої статті 1247 ЦК України, частини четвертої статті 207 ЦК України, оскільки ОСОБА_5 мала фізичні вади у вигляді майже стовідсоткової втрати зору, в зв`язку з чим не могла прочитати та власноруч підписати оспорюваний заповіт. Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2020 року заяву про зміну підстав позиву залишено без розгляду. Таким чином, змінені підстави позову не були предметом розгляду в суді першої інстанції, тому не приймаються в суді апеляційної інстанції.

Доводи апеляційної скарги щодо незаконності рішення суду стосуються підстав позову, які не були предметом розгляду судом першої інстанції, а доводів щодо помилковості висновків суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним заповіту з підстав передбачених статтею 225 ЦК України та відповідно визнання права власності на майно в порядку спадкування апеляційна скарга не містить.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовляв у задоволенні клопотань про призначення посмертної судово-медичної експертизи, колегія суддів вважає помилковими, оскільки суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що підстав та потреби для додаткового призначення посмертної судово-медичної експертизи відсутні з огляду на те, що в ході розгляду справи зібрано достатньо письмових доказів, допитано свідків.

Аргументи учасників справи

У серпні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення скасувати та передати справу на новий розгляд.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди не врахували, що позивач оскаржував заповіт не тільки з підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, але й з тих підстав, що заповідачка не могла самостійно прочитати текст оспорюваного заповіту та підписати його. Посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із ним суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Проте суди попередніх інстанцій зазначених вимог закону не врахували та дійшли передчасного й формального висновку про відмову в задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правові норми, які підлягають застосуванню. Суди в достатньому обсязі не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, не надали належної правової оцінки доводам і доказам сторін, по суті спір не вирішили, тому дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову.

Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак - порушенням статті 6 Конвенції та статей 55, 124 Конституції, оскільки позивач визначає предмет та підстави позову, а обов`язком суду є установлення обґрунтованості позову та вирішення спору по суті заявлених вимог з визначенням правовідносин сторін, що випливають зі встановлених обставин та правових норм, які підлягають застосуванню до цих правовідносин. Підставою позову є фактичні обставини, що наведені в заяві, тому зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики ЄСПЛ включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутіч проти Хорватії», заява № 48778/99).

Тому суди порушили принцип верховенства права, неправильно застосували норми статей 1254 1257 ЦК України, статей 5 13 ЦПК України, дійшли передчасного висновку про відсутність у позивача права на оспорення заповіту від 18 квітня 2013 року.

Суди не встановили, що у момент складення оспорюваного заповіту у заповідачки були фізичні вади або хвороби, які б вказували на невідповідність заповіту внутрішній волі заповідача. При цьому суди не дослідили та надали належну оцінку іншим доводам позивача про порушення вимог закону щодо посвідчення заповіту.

На момент ухвалення рішення суду першої інстанції у судовій практиці превалював підхід, за яким частина четверта статті 1254 ЦК України поширювалася і на випадки нікчемності заповіту. При цьому судами безпідставно не досліджено обставину, чи могла заповідачка власноручно підписати заповіт. Тому у випадку, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заповідачка не могла власноручно підписати оспорюваний заповіт, такий заповіт має бути визнаний судом недійсним. Відповідно, за наслідками визнання заповіту недійсним та відсутності підстав для відновлення дії попереднього заповіту позивач має можливість поновити своє право на спадкування за законом. І навпаки, якщо під час судового розгляду буде встановлено, що заповідачка не мала можливості прочитати заповіт, тоді має місце порушення порядку посвідчення заповіту і як наслідок нікчемність заповіту. При цьому, за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. У разі якщо буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Крім того, оспорюваний заповіт посвідчено особою, яка не мала на це повноважень. Виключно виконавчий комітет сільської ради має повноваження покласти на посадову особу цього органу місцевого самоврядування функції щодо вчинення нотаріальних дій, зокрема, посвідчення заповітів.

Представником позивача, були долучені до матеріалів справи копії рішення сесії Рогозівської сільської ради №6-2-VI від 12 листопада 2010 року «Про обрання, затвердження складу виконавчого комітету Рогозівської сільської ради та положення», рішення сесії Рогозівської сільської ради «Про обрання секретаря сільської ради...», рішення сесії Рогозівської сільської ради від 16 грудня

2010 року про покладення обов`язків щодо виконання нотаріальних дій на секретаря сільської ради Киливник Л. І. Зазначені докази, вказують на те, що посвідчення оскарженого заповіту відбулося з порушеннями діючого законодавства, а отже останній має бути визнаний недійсним. Однак судами ці докази взагалі не досліджувалися. При цьому, такі докази долучені судом першої інстанції до матеріалів справи. Питання про недопустимість чи неналежність таких доказів судом не розглядалося. Питання про нікчемність заповіту від 18 квітня 2013 року не вирішувалося. Питання про відновлення дії попереднього заповіту від 19 червня 2012 року не вирішувалося. При цьому попередній заповіт від 19 червня 2012 року посвідчений за аналогічних обставин, що і останній. Зокрема різняться підписи заповідача, а заповіт посвідчений посадовою особою, яка не мала на це повноважень.

В ході виконання ухвали від 11 липня 2017 року про призначення посмертної комплексної судово-психіатричної та медичної експертизи експертні установи неодноразово зверталися до суду з клопотанням про направлення матеріалів судової справи до експертної установи. Проте висновку судово-медичної експертизи з відповіддю на питаний: «...- чи не була позбавлена ОСОБА_5 спроможності 18 квітня 2013 року власноруч виконати напис на заповіті внаслідок хронічних захворювань зору?», - надано не було у зв`язку' з тим, що матеріали судової справи так і не були надіслані судом до Київського обласного бюро судово-медичної експертизи.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права).

Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2023 справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 06 серпня 1998 року ОСОБА_5 склала заповіт яким все своє майно заповіла ОСОБА_6 та ОСОБА_2 в рівних частках.

23 грудня 1999 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким все своє майно вона заповіла ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках.

19 червня 2012 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким земельні ділянки площею 3,0895 га та 0,8748 га вона заповіла ОСОБА_2 , а домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частках.

18 квітня 2013 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким земельну ділянку площею 3,0895 га, домоволодіння та земельну ділянку по

АДРЕСА_1 вона заповіла ОСОБА_2 , а земельну ділянку площею 0,8748 га - ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла.

Допитані у судовому засіданні свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 повідомили про те, що у зв`язку похилим віком ОСОБА_5 погано бачила. Однак вона впізнавала оточуючих та завжди демонструвала адекватну поведінку.

Згідно змісту висновку судово-психіатричного експерта №136-ц/4-ц/9-ц від

25 березня 2020 року (а. с. 110-119 т. 2) ОСОБА_5 страждала на хронічне психічне захворювання у формі астенічного розладу органічного походження (церебральний атеросклероз, ракова інтоксикація). Проте ступінь виразності психічних розладів був такий, що під час складання та підписання оспорюваного заповіту ОСОБА_5 могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Позиція Верховного Суду

Щодо вимог про визнання недійсним заповіту та визнання права власності в порядку спадкування на 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,8748 га

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі

№ 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)).

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 495/6344/16-ц (провадження № 61-2478св20) зазначено, що «спадкоємцем за заповітом після смерті НОМЕР_1 , яка прийняла спадщину. Тому належним відповідачем за позовними вимогами про встановлення юридичного факту, визнання недійсним заповіту, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є спадкоємець, який прийняв спадщину, тобто ОСОБА_2».

У справі, що переглядається,

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту від 18 квітня 2013 року, а також визнання права власності в порядку спадкування на майно, зазначене у заповіті, а саме 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 3,0895 га та 1/2 частку в праві власності на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 - на користь ОСОБА_2 , на 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,8748 га - на користь ОСОБА_3 ;

спір за позовом ОСОБА_1 в частині визнання заповіту недійсним, а також визнання права власності в порядку спадкування на 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 0,8748 га, виник у нього також з ОСОБА_3 , яка прийняла спадщину ОСОБА_5 заоспорюваним заповітом (а. с. 16), оскільки у справах щодо спадкування належними відповідачами є спадкоємці, які прийняли спадщину. ОСОБА_1 не пред`явив позовних вимог до ОСОБА_3 , зазначивши її третьою особою, клопотання про залучення її до участі у справі як співвідповідача не заявляв. У зв`язку з цим позовні вимоги ОСОБА_1 в зазначеній частині не підлягають задоволенню з підстав їх пред?явлення за неналежного складу відповідачів. Тому суди обґрунтовано відмовили у їх задоволенні, проте помилилися щодо мотивів такої відмови.

Щодо вимог про визнання права власності в порядку спадкування на 1/2 частку в праві власності на домоволодіння та земельну ділянку по АДРЕСА_1 , а також 1/2 частку в праві власності на земельну ділянку площею 3,0895 га

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх ( erga omnes ). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18 (провадження № 61-697св21) зазначено, що «нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх. Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення, навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає».

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21) зазначено, що «свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача; свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання; кваліфікація заповіту як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку з його смертю».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 473/1878/19 (провадження № 61-20469сво19) зроблено висновок, що «тлумачення статті 216 та 1254 ЦК України свідчить, що частина четверта статті 1254 ЦК України стосується тільки тих випадків, за яких новий заповіт визнано недійсним через дефект волі заповідача на підставі статті 225 ЦК України (заповідач у момент вчинення заповіту не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними) чи статті 231 ЦК України (заповіт вчинено під впливом насильства), дія попереднього заповіту відновлюється; частина четверта статті 1254 ЦК України розрахована тільки на визначення правових наслідків недійсності оспорюваного заповіту (відповідно до статей 225 і 230 ЦК України) і не регулює впливу нікчемності заповіту на відновлення попереднього заповіту; частина четверта статті 1254 ЦК України не може регулювати правові наслідки нікчемності заповіту, оскільки нікчемний заповіт не породжує будь-який правовий результат. При нікчемності другого заповіту слід вести мову не про відновлення чинності першого заповіту, а про те, що вчинення наступного нікчемного заповіту, не може скасовувати попередній заповіт; положення частини четвертої статті 1254 ЦК України є виключенням із загального правила про наслідки недійсності правочину, а отже, за аналогією застосовані бути не можуть. Також немає підстав застосовувати аналогію закону (частина перша статті 8 ЦК України), оскільки питання наслідків нікчемності правочину (у тому числі й заповіту, як одностороннього правочину) врегульовані частинами першою та другою статті 216 ЦК України».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20) вказано, що «посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України)».

У справі, що переглядається:

ОСОБА_1 посилався на порушення вимог щодо форми та посвідчення заповіту, який складений особою, яка не мала на це права, що має наслідком його нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України). Зокрема вказував, що ОСОБА_5 мала фізичні вади у вигляді майже стовідсоткової втрати зору, в зв`язку з чим не могла прочитати та власноруч підписати оспорюваний заповіт, а також що секретар Рогозівської сільської ради Кливник Л. І. не була належним чином уповноважена на посвідчення заповіту;

апеляційний суд уважав, що оскільки змінені підстави позову за заявою ОСОБА_1 , поданої у серпні 2020 року, не були предметом розгляду в суді першої інстанції, яка ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 вересня 2020 року залишена без розгляду, тому не приймаються в суді апеляційної інстанції;

суди не врахували, що суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає;

суди встановили, що оспорюваний заповіт від 18 квітня 2013 року особисто підписано заповідачем, а доводи позивача, що ОСОБА_5 не могла власноручно підписати заповіт, спростовуються установленими судами обставинами та дослідженими доказами. З урахуванням встановлених судами обставин справи відсутні підстави для кваліфікації заповітів від 19 червня

2012 року та від 18 квітня 2013 року як нікчемних;

колегія суддів враховує, що з 1999 року ОСОБА_5 склала три заповіти, якими все своє майно заповідала ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в різних частках. Таким чином, і у випадку кваліфікації як нікчемних заповітів ОСОБА_5 від 19 червня 2012 року та від 18 квітня 2013 року, це не мало б наслідком відновлення права позивача на спадкування за законом. З цих мотивів колегія суддів відхиляє також і доводи касаційної скарги, що суди необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотання представника позивача про призначення посмертної судово-медичної експертизи. Суди правильно зазначили, що для з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, враховуючи предмет та підстави позову, в ході розгляду справи зібрано достатньо доказів, на підставі яких можливо встановити відповідні обставини;

суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2 в зазначеній частині, проте помилилися щодо мотивів такої відмови.

Колегія суддів відхиляє доводи ОСОБА_1 , з посиланням на Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5, що виключно виконавчий комітет сільської ради має повноваження покласти на посадову особу цього органу місцевого самоврядування функції щодо вчинення нотаріальних дій, тому оспорюваний заповіт посвідчено особою, яка не мала на це повноважень, оскільки інструкція не є актом цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України(див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).

Томуоскаржені судові рішення належить змінити в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішеннячастково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржені судові рішення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині залишити без змін.

Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 травня 2021 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук