Постанова

Іменем України

30 січня 2018 року

м. Київ

справа № 758/13672/13-ц

провадження № 61-492св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Журавель В. І. (суддя - доповідач), Коротуна В. М., Крата В. І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Фірма «Тапрогге Гезелльшафт мбХ»,

третя особа - державне підприємство «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва, у складі головуючого судді - Савицького О. А., від 22 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді - Болотова Є.В., суддів: Білич І. М., Поліщук Н. В., від 01 листопада 2016 року.

в с т а н о в и в :

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 06 вересня 2017 року справу № 758/13672/13-ц призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України справа № 758/13672/13-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У жовтні 2013 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Фірми «Тапрогге Гезелльшафт мбХ» про поновлення на роботі, стягнення середньої заробітної плати, компенсації, що виплачується після звільнення, компенсації за невикористану відпустку та відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що згідно з наказом № 90-і від 01 жовтня 2007 року позивач була призначена на посаду секретаря-референта в представництві фірми «Тапрогге ГмбХ» в Україні (далі - Представництво).

Разом з тим електронною поштою 31 жовтня 2012 року її було повідомлено про закінчення трудового договору 31 грудня 2012 року, а 01 січня 2013 року вона отримала Наказ № 2 про її звільнення з роботи з 01 січня 2013 року у зв'язку з закінченням трудового договору.

Водночас, після того, як позивач повідомила Представництво про свою вагітність та надала копії медичних документів, їй було надіслано Наказ від 26 грудня 2012 року № 3, яким Наказ № 2 про звільнення було анульовано, у зв'язку з тим, що він не відповідає вимогам статті 184 КЗпП України, а строк дії строкового трудового договору від 02 січня 2012 року № 01/12 продовжено до закінчення вагітності. При цьому, їй надійшов Наказ № 1, в якому було зазначено, що з 03 грудня 2012 року вона перебуває у щорічній відпустці тривалістю 24 календарні дні, та Додаткова угода до трудового договору від 02 січня 2012 року № 1/02 , згідно з яким строк дії цього договору продовжений до дня припинення вагітності.

Також, позивач зазначає, що після народження у неї 12 червня 2013 року дитини, 30 липня 2013 року, вона подала в Представництво заяви про надання щорічної відпустки на 24 календарних дні з 15 серпня 2013 року по 07 вересня 2013 року, а також додаткової відпустки тривалістю 10 календарних днів з 09 вересня 2013 року відповідно до статті 19 Закону України «Про відпустки».

Однак, у відповідь на вказані заяви, 12 серпня 2013 року позивач отримала від ліквідаторів Представництва лист, в якому було зазначено, що у зв'язку з ліквідацією представництва їй не може бути надана оплачувана щорічна відпустка, натомість буде виплачена компенсація у зв'язку з втратою місця роботи в розмірі середньомісячної заробітної плати та компенсація за невикористані дні відпустки в 2013 році.

Крім того, позивач зазначає, що у вересні 2013 року, вона зателефонувала до структурного підрозділу «Інтеркадри» ДП «Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв», де зберігаються та ведуться трудові книжки працівників, які працюють в іноземних компаніях та представництвах, і дізналася, що звільнена з роботи ще 14 серпня 2013 року та може отримати свою трудову книжку, що вона і зробила 26 вересня 2013 року. Ознайомившись з трудовою книжкою, позивач дізналась про те, що її звільнили відповідно до Наказу № 153 від 14 серпня 2013 року на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Позивач вважає своє звільнення незаконним та протиправним, оскільки Представництвом при її звільненні було порушено вимоги статті 492 та статті 184 КЗпП України, а також не виплачено належну їй компенсацію.

Крім того, відповідач, порушивши трудові права позивача, завдав їй моральну шкоду, яка полягає у порушенні нормального життєвого ритму та перенесених нею моральних страждань.

З урахуванням наведеного просила суд визнати Наказ № 153 від 14 серпня 2013 року про її звільнення на підставі пункту першого частини першої статті 40 КЗпП України незаконним та поновити на роботі, а також стягнути з Фірми «Тапрогге Гезелльшафт мбХ» на її користь середньомісячну заробітну плату в сумі 601 902 грн 15 коп., компенсацію за три місяці, що виплачується після закінчення трудового договору в сумі 51 739 грн 62 коп., компенсацію за невикористану відпустку в кількості 10 днів, що становить 5 849 грн 90 коп., моральну шкоду в сумі 60 000 грн, витрати на отримання юридичної допомоги в розмірі 4 000 грн та витрати на перекладача в розмірі 3 756 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 листопада 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення у справі, виходив із відсутності підстав для задоволення позову, оскільки позивача було звільнено з роботи на законних підставах, а Представництвом були виконані та виплачені всі грошові зобов'язання, які передбачені трудовим договором та законом.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, обґрунтовано тим, що її було звільнено без попередження та ознайомлення з наказом про наступне звільнення, що суперечить вимогам статті 492 КЗпП України.

На момент звільнення позивач перебувала на лікарняному по вагітності та пологам та належала до категорії працівників, які можуть бути звільненні лише з обов'язковим працевлаштуванням (частина третя статті 184 КЗпП України).

Крім того, вважає, що нею повністю доведено факт спричинення та заподіяння їй моральної шкоди.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що 30 вересня 2007 року між Представництвом фірми «Тапрогге Гезельшафт мбХ» в Україні та ОСОБА_4 було укладено трудовий договір № 02/07, на підставі якого 01 жовтня 2007 року позивача прийнято у Представництво на посаду секретаря-референта.

Відповідно до Наказу Директора Представництва Черкасова М. П. за № 2, з 1 січня 2013 року позивача було звільнено з Представництва у зв'язку з закінченням трудового договору від 02 січня 2012 року № 01/02т.

Наказом Голови Представництва Черкасова М. П. від 26 грудня 2012 року № 3 Наказ № 2 про звільнення позивача було анульовано, у зв'язку з тим, що він не відповідає статті 184 КЗпП України, а строк дії строкового трудового договору від 02 січня 2012 року № 01/12 продовжено до закінчення вагітності.

27 грудня 2012 року між Представництвом та позивачем укладено Додаткову угоду до Трудового договору № 01/12 від 02 січня 2012 року, відповідно до умов якої продовжено строк дії Трудового договору від 02 січня 2012 року № 01/12 до закінчення строку вагітності, тобто до 01 липня 2013 року.

В період з 11 квітня 2013 року до 14 серпня 2013 року позивач перебувала на лікарняному по вагітності та пологам.

Згідно із наказом від 14 серпня 2013 року № 153і позивач була звільнена з посади секретаря-референта Представництва на підставі пункту першого частини першої статті 40 КЗпП України (ліквідація Представництва).

Діяльність Представництва припинена 19 листопада 2013 року та згідно з чинним законодавством України вилучено з ЄДРПОУ.

Відповідно до частини третьої статті 184 КЗпП України звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Таким чином, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено гарантії для окремих категорій працівників, а саме: заборонено звільнення, зокрема, жінок, які мають дітей віком до трьох років та передбачено обов'язкове працевлаштування у випадках її звільнення після закінчення строкового трудового договору. Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов'язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов'язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівниця, а не про поновлення на попередній роботі.

ОСОБА_4 не пред'являла позовних вимог про виконання відповідачем зобов'язання по працевлаштуванню.

Висновки судів попередніх інстанцій узгоджуються з правовою позицією висловленою в постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 21-303а13.

Відповідно до ст. 492 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

Доводи касаційної скарги про те, що позивача було звільнено без попередження та ознайомлення з наказом про наступне звільнення спростовуються листуванням між позивачем та Представництвом.

Європейський суд з прав людини вказав що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 01 листопада 2016 року залишити без змін

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. І. Крат

В. П. Курило