Постанова

Іменем України

30 червня 2022 року

м. Київ

справа № 197/1075/16-ц

провадження № 61-19557св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - фермерське господарство «Овен»,

відповідачі: ОСОБА_1 , фізична особа - підприємець ОСОБА_2 ,

треті особи: Широківська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 на рішення Широківського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2021 року у складі судді Леонідової О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. П.,

у справі за позовом фермерського господарства «Овен» до ОСОБА_1 , фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 , треті особи: Широківська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання недійсним договору оренди землі та скасування державної реєстрації.

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2016 року фермерське господарство «Овен» (далі - ФГ «Овен») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , фізичної - особи підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ), треті особи: Широківська районна державна адміністрація Дніпропетровської області, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, про визнання недійсним договору оренди землі та скасування державної реєстрації.

Позов обґрунтований тим, що між власником земельної ділянки, кадастровий номер 1225885500-05-005:0097, площею 7,45 га, розташованої на землях Новолатівської сільської ради Широківського району Дніпропетровської області, ОСОБА_1 та позивачем було укладено договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 15 років, який зареєстровано 29 червня 2011 року Широківським відділом Дніпропетровської регіональної філії центру ДЗК за № 122580004000477.

Умови договору позивач виконує своєчасно та належним чином.

В червні 2016 року позивачу стало відомо, що 02 грудня 2015 року Широківським районним управлінням юстиції проведено реєстрацію договору оренди між відповідачами, чим порушено право позивача на користування спірною земельною ділянкою.

На підставі наведеного вище позивач просив суд:

- визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 29 листопада 2015 року, кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, який зареєстрований Широківським районним управлінням юстиції Дніпропетровської області 02 грудня 2015 року загальною площею 7,45 га та який укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 ;

- скасувати державну реєстрацію, яка здійснена Широківським районним управлінням юстиції Дніпропетровської області, договору оренди земельної ділянки від 29 листопада 2015 року, кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, який зареєстрований 02 грудня 2015 року та який укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Широківського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2021 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року, позов задоволено.

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 29 листопада 2015 року, кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, який зареєстрований Широківським районним управлінням юстиції Дніпропетровської області 02 грудня 2015 року, загальною площею 7,45 га, та який укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 .

Скасовано державну реєстрацію, здійснену Широківським районним управлінням юстиції Дніпропетровської області договору оренди земельної ділянки від 29 листопада 2015 року, кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, який зареєстрований 02 грудня 2015 року, загальною площею 7,45 га, та який укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 .

Стягнуто з ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 на користь ФГ «Овен» по 689,00 грн витрат по сплаті судового збору.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що оспорюваний договір оренди, укладений з порушенням вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі» і прав заявника, тому він є недійсним на підставі частини першої статті 203 ЦК України та частини першої статті 215 ЦК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року до Верховного Суду, ФОП ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Широківського районного суду Дніпропетровської області.

26 січня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17, у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 312/337/17 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17.

В касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що договір оренди, укладений між ФГ «Овен» та ОСОБА_1 не містить дати укладання, а його державна реєстрація проведена з порушеннями норм чинного законодавства. Крім того скаржник вказує на відсутність в договорі оренди, укладеному між ФГ «Овен» та ОСОБА_1 , та акті приймання-передачі спірної земельної ділянки дати їх підписання, тому неможливо встановити строк договору. Сторони не дійшли згоди щодо істотних умов договору, договір не є укладеним і не створює жодних правових наслідків. При цьому дата державної реєстрації не є датою його укладання.

Скаржник зауважує, що під час державної реєстрації права оренди державний реєстратор діяв в межах своїх повноважень та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не надіслали відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що відповідачу ОСОБА_1 , відповідно до державного акта на право приватної власності на землю II-ДП № 071186, зареєстрованого 19 січня 2000 року в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 3031, було передано для ведення товарного сільськогосподарського виробництва земельну ділянку площею 8,450 га, що розташована на території КСП «Латівка» Новоселівської (перейменована на Новолатівську) сільської ради Широківського району Дніпропетровської області, яка складається з двох окремих земельних ділянок площею 7,45 га та площею 1,000 га (т. 1 а. с. 16).

Відповідач ОСОБА_1 уклав з позивачем договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, площею 7,45 га, що розташована на землях Новолатівської сільської ради Широківського району Дніпропетровської області строком на 15 років. Вказаний договір оренди зареєстровано 29 червня 2011 року в Широківському відділі Дніпропетровської регіональної філії центру ДЗК за № 122580004000477 (т. 1 а. с. 13).

Договором оренди земельної ділянки кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, площею 7,45 га, що розташована на землях Новолатівської сільської ради Широківського району Дніпропетровської області передбачено переважне право орендаря на поновлення договору на новий строк.

Згідно листа відділу у Широківському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 20 квітня 2017 року № 31-4-0.37-37/119-17 договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 1225885500:05:005:0097, яка належить ОСОБА_1 , зареєстрований в Книзі записів реєстрації договорів оренди землі від 29 червня 2011 року за № 122580004000477 Широківським відділом Дніпропетровської регіональної філії центру ДЗК на 15 років (т. 1 а. с. 66).

29 листопада 2015 року відповідач ОСОБА_1 уклав з відповідачем ФОП ОСОБА_2 договір оренди земельної ділянки площею 7,45 га, кадастровий номер 1225885500-05-005:0097, яка розташована на землях Новолатівської сільської ради Широківського району Дніпропетровської області, строком на 15 років, право оренди за яким зареєстровано Широківським районним управлінням юстиції Дніпропетровської області 02 грудня 2015 року (т. 1 а. с. 100-103).

Відповідно до листа відділу у Широківському районі Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області від 14 лютого 2017 року № 28-423-99.3-652/2-17, згідно даних, які надійшли від Міністерства юстиції України до НКС (Національної кадастрової системи) договір оренди між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано 02 листопада 2015 року, термін дії договору 15 років (т. 1 а. с. 75).

За зазначеним договором відповідач ФОП ОСОБА_2 нарахував відповідачу ОСОБА_1 9 316,77 грн доходу від паю за 2016 рік та в подальшому також виплачував орендну плату (т. 1 а. с. 76-83).

Відповідно до Поземельної книги на земельну ділянку, кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, яку відкрито 19 січня 2000 року, проведено запис про виникнення права від 02 грудня 2015 року № 001 про реєстрацію договору оренди між відповідачами, в розділі 4 Поземельної книги зазначено про державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, укладеного між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 площею 7,45 га на 15 років, номер запису про державну реєстрацію 122580004000477 (т. 1 а. с. 90-96, 147-154).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із положенням частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства згідно із частиною першою статті 628 ЦК України.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору відповідно до частини першої статті 638 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі є Закон України «Про оренду землі».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідне орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).

Статтею 17 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

У частині другій статті 125 ЗК України вказано, що право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.

Вимога про те, що право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону, передбачена у частині другій статті 126 ЗК України.

Згідно зі статтями 18, 20 Закону України «Про оренду землі» (в редакції на час укладення позивачем договору оренди) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації. Укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Судами встановлено, що 20 червня 2011 року ОСОБА_1 уклав з позивачем договір оренди земельної ділянки, кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, площею 7,45 га, що розташована на землях Новолатівської сільської ради Широківського району Дніпропетровської області строком на 15 років. Вказаний договір оренди зареєстровано 29 червня 2011 року в Широківському відділі Дніпропетровської регіональної філії центру ДЗК за № 122580004000477.

Сторони погодили, що цей договір набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації (т. 1 а. с. 13, 14).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.

Згідно із частиною третьою статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

У частині першій статті 627 ЦК України деталізовано принцип свободи договору. Зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тому вольовий характер визначення строку не викликає сумніву. Тобто сторони наділені значними можливостями впливати на момент настання або закінчення строків, оскільки можуть змінювати строк, наближати або віддаляти його настання.

У статті 792 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Отже, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, дотрималися письмової форми договору та підписали його, він вважається укладеним. Із системного аналізу ЦК України можна зробити висновок, що вказане правило визначення моменту укладення договору стосується лише договорів, які повинні бути укладені у простій письмовій формі.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17 сторони в договорі оренди землі мали право зазначати про момент початку перебігу та припинення дії вказаного договору, оскільки такі права прямо передбачені принципами та закріплені загальними нормами цивільного законодавства. Разом з тим якщо сторони не вказали про час (термін, календарну дату, подію) початку перебігу та закінчення строку договору, діють загальні правила. Для визначення початку перебігу та закінчення строку дії саме цього договору має значення не момент його підписання, а момент вчинення реєстраційних дій.

Оскільки моменти укладення договору та набрання ним чинності збігаються (частина друга статті 631 ЦК України), то моментом укладення договору оренди земельної ділянки на час дії зазначеної редакції частини третьої статті 640 ЦК України є саме його державна реєстрація, якщо сторони договору не передбачили у договорі інше, відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України.

Аналогічні за змістом висновки містяться і у постановах Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі № 917/108/18 та від 25 квітня 2019 року у справі № 908/913/18.

Суди попередніх інстанцій встановили, що власник земельної ділянки ОСОБА_1 , як орендодавець, та ФГ «Овен», як орендар, уклали договір оренди земельної ділянки 29 червня 2011 року. При цьому сторони узгодили у пункті 4 договору строк його дії - 15 років, та у пункті 26 визначили, що цей договір набирає чинності після підписання його сторонами та його державної реєстрації.

Отже, момент укладення договору, а відтак і початок перебігу строку його дії сторони визначили та пов`язали з моментом державної реєстрації договору.

Інших строків чи термінів початку перебігу чи закінчення дії договору його текст не містить.

На підставі наведеного, доводи скаржника про те, що дата державної реєстрації договору оренди, який укладений між ФГ «Овен» та ОСОБА_1 не є датою його укладання є безпідставними та спростовується вищезазначеним.

Також, з договору оренди вбачається, що він зареєстрований 29 червня 2011 року Широківським відділом Дніпровської регіональної філії центру ДЗК, тому суди обґрунтовано зазначили, що дія договору закінчиться 29 червня 2026 року.

На підставі наведеного вище Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що оспорюваний договір оренди укладений з порушенням вимог статті 33 Закону України «Про оренду землі» і прав заявника, тому він є недійсним на підставі частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України.

Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що державна реєстрація договору оренди, який укладений між ФГ «Овен» та ОСОБА_1 , проведена з порушеннями норм чинного законодавства. При цьому відсутність дати укладення вказаного договору оренди не свідчить про його недійсність в той час, як договір оренди земельної ділянки кадастровий номер 1225885500:05:005:0097, який укладений між ФГ «Овен» та ОСОБА_1 , зареєстровано 29 червня 2011 року в Широківському відділі Дніпропетровської регіональної філії Центру ДЗК за № 122580004000477 (т. 1 а. с. 13).

Також, в даному випадку відсутній спір щодо правомірності договору оренди, укладеного між ФГ «Овен» та ОСОБА_1 .

Доводи скаржника про те, що під час державної реєстрації оспорюваного договору оренди державний реєстратор діяв в межах своїх повноважень та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» є безпідставними, оскільки суд скасував державну реєстрацію оспорюваного договору оренди у зв`язку з його недійсністю, а не з підстав правомірності дій державного реєстратора.

Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 322/1178/17, у постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 312/337/17 та від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів попередніх інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Широківського районного суду Дніпропетровської області від 13 липня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров