ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 червня 2014 року Справа № 16-13-28/17-438-2011

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівКролевець О.А., Попікової О.В.,розглянувши касаційну скаргу заступника прокурора Одеської областіна постановуОдеського апеляційного господарського суду від 11.03.2014 р. (головуючий суддя Мишкіна М.А., судді Будішевська Л.О., Лашин В.В.)у справіГосподарського суду Одеської області № 16-13-28/17-438-2011за позовомзаступника прокурора Суворовського району міста Одеси в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до1. Приватного підприємства "Брікк", 2. Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", 3. Дочірнього підприємства "Клінічний санаторій ім. Пирогова" ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця",за участюПрокурора Одеської області,провизнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння,за участю представників:позивачаТаран Н.А.,відповідача-1Матвєєв Д.П.,відповідачів-2, 3не з'явилися,прокуратуриБондарчук В.М., В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.11.2013 р. позовні вимоги задоволено частково: визнано за Державою в особі Фонду державного майна України право власності на індивідуально визначене майно у вигляді нежитлових споруд з устаткуванням, загальною площею 1.526,3 кв. м, вартістю 514.450,00 грн., розташованих на земельній ділянці площею 34.362 кв. м, вартістю 14.067.115,56 грн. за адресою: м. Одеса, Овідіопольська дуга, 3, що складаються з адміністративної будівлі (літ. А); медичної (літ. Б), технічної служби (літ. В); ангару (літ. Г); складу (літ. Д); боксу (літ. Е); мостіння № 7; огорожі № 8; витребувано вказане майно з чужого незаконного володіння шляхом виселення ПП "Брікк" з вказаних нежитлових споруд та передано вищезазначене майно у вигляді нежитлових споруд з устаткуванням на користь Фонду державного майна України. В іншій частині позову відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 11.03.2014 р. рішення Господарського суду Одеської області від 19.11.2013 р. скасовано, в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Не погодившись з постановою суду апеляційної інстанції, заступник прокурора Одеської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову апеляційного суду скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що судом апеляційної інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми процесуального та матеріального права, зокрема ст.ст. 4, 4-3, 4-7, 43 ГПК України, ст.ст. 317, 330, 386, 388 ЦК України. Вимого касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірне майно не належить до державної власності.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники відповідача-2 та відповідача-3 не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представників позивача, відповідача-1 та прокуратури, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Господарського суду Одеської області від 28.12.2006 р. у справі № 22/488-06-13402 визнано право власності ПП „Український шлях" на індивідуально визначене майно у вигляді нежитлових споруд з устаткуванням, загальною площею 1562,3 кв. м, розташованих на земельній ділянці площею 34.362 кв. м за адресою: м. Одеса, Овідіопольська дуга, 3, що складають одну долю та складаються з: 1) адміністративної будівлі (літера „А"); 2) медичної (літера „Б"); 3) технічної служби (літера „В"); ангару (літера „Г"); 5) складу (літера „Д"); 6) боксу (літера „Е"); 7) мощіння; 8) огородження.

ПП „Український шлях" 20.02.2007 р. здійснило відчуження спірного майна на користь ПП „Експрес" на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 597.

В подальшому право власності на спірне майно було набуто ПП „Брікк" на підставі укладеного між ПП „Експрес" та ПП „Брікк" договору купівлі-продажу, посвідченого 18.04.2007 р. приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, зареєстрованого в реєстрі за № 1325.

Проте постановою Вищого господарського суду України від 12.07.2007 р. у справі № 22/488-06-13402 рішення Господарського суду Одеської області від 28.12.2006 р. скасоване. За наслідками нового розгляду даної справи Господарським судом Одеської області 16.11.2007 р. було постановлено рішення, яким у задоволенні позовних вимог ПП „Український шлях" в частині визнання права власності було відмовлено.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне майно є державною власністю, Дочірнє підприємство „Клінічний санаторій ім. Пирогова" ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця" не мало повноважень розпоряджатись ним (відчужувати), а тому вищезазначені договори, якими відчужувалось державне майно без волі на те власника, слід визнати недійними, а майно повернути державі в особі ФДМ України.

Згідно зі ст. 658 ЦК України право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий суд виходив з того, що наявні у матеріалах справи докази підтверджують, що спірне майно належало державі на праві власності і передавалось профспілкам лише у віддання, а відчуження його відбулось поза волею власника.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, згідно з інформаційною довідкою з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 24.10.2013 р. до Реєстру прав власності 24.05.2007 р. внесено запис про право приватної власності ПП "Брікк" на нежитлові споруди з устаткуванням загальною площею 1.526,3 кв. м, площа земельної ділянки - 35.837 кв. м, що знаходиться за адресою: Одеська область, м. Одеса, Овідіопольська дуга, 3.

Таким чином, на момент розгляду справи судом першої інстанції ПП "Брікк" є титульним власником спірного нерухомого майна та витребування у нього цього майна як у добросовісного набувача може відбутися за наявності умов, визначених ст. 388 ЦК України.

Судом апеляційної інстанції встановлено, не заперечується прокурором, позивачем та іншими відповідачами, що ПП "Брікк" придбало нерухоме майно за відплатним договором і є добросовісним набувачем. В матеріалах справи відсутні документальні свідчення того, що при вчиненні правочину (договору від 18.04.2007 р.) ПП "Брікк" знало або могло знати про відсутність у продавця права відчужувати майно. Підстава набуття відчужувачем спірного майна (договір від 20.02.2007 р.) не визнавалась недійсною, а рішення Господарського суду Одеської області від 28.12.2006 р. у справі № 22/488-06-13402 як первинний правовстановлюючий акт на спірне майно було скасовано тільки 12.07.2007 р. (постанова Вищого господарського суду України від 12.07.2007 р.), тобто після набуття ПП "Брікк" права власності на нього та проведення його реєстрації 24.05.2007 р.

З матеріалів справи, пояснень прокурора та представника Фонду держмайна України вбачається, що єдиною підставою для обґрунтування позовних вимог є твердження про те, що державою під час дії ЦК УРСР 1963 року було передане спірне нерухоме майно виключно у відання профспілкам, а не у власність, а тому 24.01.1992 р. Федерація незалежних профспілок України не мала законних підстав передавати це майно у власність ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України „Укрпрофоздоровниця". Будучи переданим до статутного фонду ЗАТ, це майно продовжує залишатись державною власністю.

Згідно з постановою Ради Міністрів Української РСР від 23.04.1960 р. № 606 „Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР" Міністерство охорони здоров'я УРСР було зобов'язано передати до 01.05.1960 р. Українській республіканській Раді профспілок, зокрема, всі діючі госпрозрахункові санаторії /крім туберкульозних/ загальною кількістю 73 об'єкти на 23.586 ліжок, 92 будинки відпочинку на 20.997 ліжок, 8 санаторних пансіонатів на 1.510 ліжок, курортні поліклініки, які знаходяться у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР, згідно з додатками NN 1, 2, а також санаторії (крім туберкульозних) і будинки відпочинку, що будуються для цього Управління. Згідно з п. 2 вказаної постанови майно передавалося профспілковим органам у відання.

Однак апеляційним судом встановлено, що спірне нерухоме майно не могло увійти до Переліків санаторіїв та лікувально-допоміжних об'єктів (Додатки №№ 1,2 до Постанови Ради міністрів Української РСР від 23.04.1960 р. № 606), що передавались у відання Українській республіканській раді профспілок державою в особі Міністерства охорони здоров'я Української РСР, оскільки на час такої передачі його фізично не існувало та доказів зворотнього суду не представлено.

Судом апеляційної інстанції досліджено постанову Ради Міністрів Української РСР від 23.04.1960 р. № 606 з Додатками № 1, № 2 та встановлено, що спірне нерухоме майно з устаткуванням не існувало на час передачі у відання УРРП державою санаторіїв за місцем розташування: Одеська обл., Куяльник, відповідно, не вибувало із володіння держави у володіння Української республіканської ради профспілок, а також не могло входити до об'єктів на курорті Куяльник фізично.

Позовні вимоги мотивовані також тим, що за змістом постанови Ради Міністрів Української РСР від 23.04.1960 р. № 606 спірне нерухоме майно будувалося за рахунок коштів державного соціального страхування, оскільки в постанові № 606 передбачалося виділення починаючи з 1960 року через Держплан СРСР необхідних капітальних вкладів на будівництво і проектування, розширення, ремонт і благоустрій санаторно-курортних установ.

Однак такі твердження, як вірно встановлено апеляційним судом, спираються на припущення та суперечать безпосередньо змісту самої постанови Ради Міністрів Української РСР № 606, в якій йдеться виключно про визначення обсягів таких капітальних вкладень на 1960 рік та п'ятирічку 1961-1965 р.р. (пункт 5 постанови № 606), тобто на період, в який спірне майно не могло фізично існувати. В матеріалах справи відсутні також і будь-які документи, з яких би вбачалося, що будь-коли спірне нерухоме майно перебувало у володінні держави або особи, якій держава передала його у володіння на законній підставі, а також докази щодо обставин, за яких спірне майно вибуло з володіння держави (або особи, якій воно було передане державою у володіння). При цьому судом апеляційної інстанції встановлена безпідставність посилань позивача на Додатки №№ 1, 2 до постанови Ради міністрів Української РСР від 23.04.1960 р. № 606 та акт від 20-25 квітня 1960 року, в якому фіксується факт передачі УРРП від Міністерства охорони здоров'я України санаторіїв на курорті "Куяльник" у відання.

Колегія суддів також погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що відсутність доказів походження спірного майна та джерел його фінансування також і у особи, з володіння якої воно вибуло поза волею держави (Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та ДП "Клінічний санаторій ім. Пирогова") за скасованим судовим рішенням від 28.12.2006 р., не є підставою для визнання за державою права власності на спірне нерухоме майно та витребування майна від добросовісного набувача.

Саме Фонд держмайна України згідно з вимогами ст.ст. 33,34 ГПК України мав довести, коли та у зв'язку із чим держава набула право власності на спірне нерухоме майно у будь-який спосіб, коли та яким чином в подальшому це майно вибуло з володіння держави або іншої особи, якій воно було передано, поза волею держави, тобто виконати процесуальний обов'язок з доказування обставин, на які посилається прокурор та позивач.

Судом апеляційної інстанції вжито усіх заходів для встановлення власника чи володільця спірного нерухомого майна на момент його будівництва та введення в експлуатацію (1987 - 1992 роки), виявлена відсутність зареєстрованих власників до моменту первинної реєстрації права власності за ПП "Український шлях" у 2007 році. Щодо особи, з володіння якої майно вибуло після його будівництва та введення в експлуатацію з передачею колишньому Одеському дочірньому підприємству ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", наразі ліквідованому, в матеріалах справи відсутні докази, які дозволяли б зробити достовірні висновки.

Як зазначалось вище, наразі титульним власником і володільцем майна є ПП "Брікк", яке є і добросовісним набувачем цього майна в розумінні положень ч. 1 ст. 388 ЦК України.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно зі ст. 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Наявність підстав для витребування майна відповідно до ст. 388 ЦК України від ПП "Брікк" за позовом прокурора в інтересах держави в особі Фонду держмайна України судом апеляційної інстанції не встановлена.

Натомість, з урахуванням положень ст. 326 ЦК України, за якою у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади, судом апеляційної інстанції не встановлено, що спірне нерухоме майно належало державі та що Фонд держмайна України від імені держави може здійснювати право власності на це майно.

Висновок суду першої інстанції про виникнення права власності держави в силу норм постанови Верховної Ради Української РСР від 29.11.1990 р. № 506 "Про захист суверенних прав власності Української РСР", ст. 1 Закону України "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" від 10.09.1991 р., постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 р. № 3943-ХІІ "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" колегія суддів вважає помилковим, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні положень Постанови Ради Міністрів Української РСР від 23.04.1960 р. № 606 до спірних правовідносин, а саме: невмотивованої презумпції включення саме спірного нерухомого майна до складу майна санаторіїв на курорті Куяльник, що наведені у Додатках № № 1, 2 до Постанови № 606, тобто висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам, що мають значення для вирішення спору.

При цьому апеляційним судом встановлено, що включення санаторія ім. Пирогова до Переліку лікувально-оздоровчих організацій, установ та підприємств, які станом на 24.08.1991 р. знаходились у віданні Федерації незалежних профспілок України, складеного 14.07.1997 р., не підтверджує права власності держави на спірне нерухоме майно, оскільки станом на 24.08.1991 р. та станом на 14.07.1997 р. нерухоме майно по Овідіопольській дузі, 3, яке є предметом спору, ще не було передано на баланс Санаторія ім. Пирогова на курорті Куяльник.

Суд першої інстанції припустився взаємовиключних висновків, мотивувавши своє рішення в частині передання спірного майна за позовом прокурора на користь ДП "Клінічний санаторій ім. Пирогова" як балансоутримувача та одночасно зазначивши про неможливість задоволення таких вимог, у зв'язку із чим резолютивна частина рішення (пункт 3) містить висновок про передачу спірного майна на користь Фонду держмайна України без обґрунтування підстав для виходу за межі заявлених прокурором позовних вимог.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог в частині визнання за державою права власності на обладнання з мотивів невизначення прокурором, яке конкретно майно мається на увазі, та неподання відповідних доказів на підтвердження права власності на це обладнання.

Проте уточнені позовні вимоги за заявою від 14.05.2013 р. не містили згадки про будь-яке обладнання, предметом спору виступає нерухоме майно - нежитлові споруди з устаткуванням, що є єдиним об'єктом нерухомого майна, виходячи з факту його реєстрації в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 24.05.2007 р. за ПП "Брікк" за типом майна та технічним описом "нежитлові споруди з устаткуванням".

На підставі вищевикладеного, суд апеляційної інстанції підставно скасував рішення місцевого суду у зв'язку із невідповідністю висновків суду обставинам, що мають значення для вирішення справи, та порушенням і неправильним застосуванням норм права.

Відповідно, суд апеляційної інстанції прийняв обґрунтоване рішення про відмову у задоволенні позовних вимог заступника прокурора Суворовського району м. Одеси в інтересах держави в особі Фонду державного майна України про визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння у зв'язку із недоведеністю права власності держави на спірне нерухоме майно, факту вибуття цього майна з володіння держави поза її волею, що робить неможливим витребування майна у ПП "Брікк" за правилами ст. 388 ЦК України як у добросовісного набувача.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог у повному обсязі є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постановленої у справі постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись статтями 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення, а постанову Одеського апеляційного господарського суду від 11.03.2014 р. у справі № 16-13-28/17-438-2011 - без змін.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіО.А. Кролевець О.В. Попікова