Ухвала

29 січня 2020 року

м. Київ

справа № 523/14489/15-ц

провадження № 61-1517св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 та касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року у складі судді: Малиновського О.

М. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Калараша А. А., Заїкін А. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про встановлення факту проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ.

Позовні вимоги мотивовані тим, що з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу в належній йому на праві власності квартирі АДРЕСА_1.

02 квітня 2014 року вони зареєстрували шлюб.

За період спільного проживання без реєстрації шлюбу ними за спільні грошові кошти були придбані квартири, які оформлені на ім'я ОСОБА_2, а саме: квартира АДРЕСА_2, квартира АДРЕСА_3, а також меблі та побутова техніка.

На цей час між сторонами стали виникати суперечки, щодо володіння та користування спільним майном.

При розгляді справи ОСОБА_1 стало відомо що ОСОБА_2 без його згоди продала квартиру АДРЕСА_2. Крім того ОСОБА_2 у червні 2014 року зареєструвалася як суб'єкт підприємницької діяльності та по вересень 2015 року отримувала дохід в розмірі 600 000 грн, який використала в своїх інтересах.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:

встановити факт проживання однією сім'єю з ОСОБА_2, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року;

визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, скасувавши державну реєстрацію права власності;

визнати спільним сумісним майном та визнати за ним та ОСОБА_2 право власності в рівних частках на квартиру АДРЕСА_2, квартиру АДРЕСА_3;

стягнути з ОСОБА_2 на його користь 300 000 грн, тобто половину доходу отриманого ОСОБА_2 від заняття підприємницькою діяльністю за період з червня 2014 року по вересень 2015 року.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 15 листопада 2016 року у складі судді: Малиновського О. М., позовну заяву ОСОБА_1 про поділ майна в частині побутових речей залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що під час проведення судового засідання ОСОБА_1 заявив клопотання в якому просить залишити без розгляду позовні вимоги в частині поділу майна, а саме побутових речей: посудомийної машини марки "Бош ", холодильника марки "Самсунг", пральної машини марки "Вірпул ", пилососу марки "Кербі ", телевізора марки "Соні", дивана 2 шт., столу кухонного, вбудованої меблі, матрацу, трьох кондиціонерів марки "Сатурн" та кондиціонера марки "Сатурн", тому таке клопотання згідно пункту 5 частини 1 статті 207 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) підлягає задоволенню.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, як чоловіка та жінки, які не перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В., 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3.

Визнано, що квартира АДРЕСА_2, квартира АДРЕСА_3, є спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Поділено спільне сумісне майно, визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у рівних частках по Ѕ частині за кожним, право власності на квартиру АДРЕСА_2 квартиру АДРЕСА_3.

Припинено право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 квартиру АДРЕСА_3.

У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 довів той факт, що він з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року проживав однією сім'єю, без реєстрації шлюбу, як чоловік та жінка з ОСОБА_2, оскільки на протязі вказаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склались усталені відносини, що притаманні подружжю. При цьому суд вважав, що укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, підлягає визнанню недійсним на підставі статей 63, 65 СК України, оскільки квартира була придбана в період їх спільного проживання, ОСОБА_1 не давав згоди на відчуження квартири, покупцю були відомі вказані обставини, а тому вона діяла недобросовісно. Суд першої інстанції визнав квартиру АДРЕСА_2 та квартиру АДРЕСА_3 спільною сумісною власністю сторін по справі та визнав право власності по Ѕ частки за кожним із них, припинив право спільної сумісної власності; відмовив у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1.300 000 гривень.

Додатковим рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 20 грудня 2016 року у складі судді: Малиновського О. М., скасовано рішення про державну реєстрацію прав власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3, проведену за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при ухваленні рішення суд не вирішив питання про стягнення з ОСОБА_2 витрат понесених ОСОБА_1 на правову допомогу та у частині заявлених позовних вимог про визнання недійсним рішення приватного нотаріуса Одеського нотаріального округу Медведенко Г. В. про державну реєстрацію прав власності на квартиру АДРЕСА_2 за ОСОБА_3, проведений за номером 4101575 від 27 грудня 2013 року на квартиру АДРЕСА_2, задовольнивши їх частково, шляхом його скасування, в зв'язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу, в силу частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Короткий зміст рішень суду апеляційної інстанції

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2017 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Калараша А. А., Заїкіна А. П. прийнято відмову ОСОБА_1 від апеляційної скарги на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року в частині: визнання копії розписки, написаної від імені ОСОБА_2 про отримання в борг від ОСОБА_4 грошової суми в розмірі 55
000 доларів США, датованої 05 березня 2013 року, неналежним та недопустимим доказом; визнання копії розписки, написаної від імені ОСОБА_4 про отримання від ОСОБА_2 55 000 доларів США, датованої 08 квітня 2016 року, неналежним та недопустимим доказом; визнання недійсним рішення приватного нотаріуса ОМНО Медведенко Г. В. щодо державної реєстрації прав та їх обтяжень від 27 грудня 2013 року щодо реєстрації права власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені втрати на правову допомогу у розмірі 11 665 грн. Апеляційне провадження в цій частині апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року закрито.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що 29 березня 2017 року ОСОБА_1 подав заяву про відмову від апеляційної скарги у зазначеній частині, тому згідно частини 4 статті 300 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи) апеляційне провадження підлягає закриттю у цій частині.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, додаткове рішення Суворовського районного суду м.

Одеси від 20 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що додаткове рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 грудня 2016 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування немає.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 06 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 довів той факт, що він з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року проживав однією сім'єю, без реєстрації шлюбу, як чоловік та жінка з ОСОБА_2, оскільки протягом вказаного часу вони вели спільне господарство, мали спільний бюджет, тобто між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. За період спільного проживання сторонами на ім'я ОСОБА_2 було придбане майно, а саме: квартира АДРЕСА_2; квартира АДРЕСА_3.

Проте квартира АДРЕСА_2 за договором купівлі-продажу від 27 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Медведенко Г. В., зареєстрованого в реєстрі за № 4455, була продана ОСОБА_2 без письмової згоди ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3. Укладення одним з подружжя договору про розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд установить, що той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Тому такий договір підлягає визнанню недійсним.

Аргументи учасників справи

У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та направити справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині оскаржені рішення залишити без змін. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, оскільки належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття). Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

Зазначає, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем, оскільки вона знала ОСОБА_1 виключно як друга ОСОБА_2 і їй будо відомо, що спірну квартиру ОСОБА_2 купляла за особисті кошти. Відсутність письмової згоди на укладення договору не свідчить про його недійсність, а є підставою для компенсації вартості відчуженого майна.

У грудні 2017 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції у частині відмови у стягненні з ОСОБА_2 на його користь 300 000 грн як половину доходу отриманого ОСОБА_2 від заняття підприємницькою діяльністю за період з червня 2014 року по вересень 2015 року, скасувати ухвалу апеляційного суду у частині відмови у задоволенні апеляційної скарги, ухвалити нове рішення, яким змінити рішення суду першої інстанції та задовольнити позовні вимога про стягнення з ОСОБА_2 на його користь 300 000 грн як половину доходу отриманого ОСОБА_2 від заняття підприємницькою діяльністю за період з червня 2014 року по вересень 2015 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15, оскільки майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про вчинення шахрайських дій відповідачем та свідком у справі.

У березні 2018 року ОСОБА_1 надав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, в якому просить залишити касаційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення. Відзив мотивований безпідставністю доводів касаційної скарги ОСОБА_2.

У березні 2018 року ОСОБА_1 надав письмові пояснення до касаційної скарги.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційної скаргою ОСОБА_2 та відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 2 грудня 2016 року та ухвали апеляційного суду Одеської області від 6 грудня 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційної скаргою ОСОБА_1.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2020 року у задоволенні клопотань ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про участь у судовому засіданні відмовлено, відзив та письмові пояснення ОСОБА_2 повернуто, справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційних скаргах доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з таких мотивів.

Суди встановили, що 02 квітня 2014 року був укладений шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1.

В обґрунтування свого позову ОСОБА_1 посилався на те, що він проживав однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу в період з вересня 2008 року по 01 квітня 2014 року. Від вказаних відносин та спільного проживання ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_5.

Суди визнали доведеним факт спільного проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2, як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу однією сім'єю, ведення ними спільного господарства, наявність спільного бюджету, а також взаємних прав та обов'язків починаючи з вересня 2008 року по 02 квітня 2014 року, тобто до реєстрації шлюбу, оскільки вказані обставини підтверджуються зібраним по справі доказами.

За період з вересня 2008 року по 02 квітня 2014 року на ім'я ОСОБА_2 було придбане майно, яке є їх спільною сумісною власністю та яке підлягає поділу між ними, а саме:

квартира АДРЕСА_2 (договір купівлі-продажу від 07 серпня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Білик В. В., реєстровий номер 1807.

квартира АДРЕСА_3 (договір купівлі-продажу від 07 серпня 2010 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Фадєєвою Н. О., реєстровий номер 712.

Квартира АДРЕСА_2 за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 27 грудня 2013 року, реєстровий номер 4455, (приватний нотаріус Медведенко Г. В. ), була продана ОСОБА_2 без письмової згоди ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. Це проявляється в тому, що учасники цивільних правовідносин, як правило, самостійно ініціюють застосування норм про недійсність договору та її правових наслідків.

Недійсність договору відображається (чи може відобразитися) на правах та інтересах інших учасників цивільних правовідносин, а тому повинні існувати певні правові підстави і наслідки недійсності, у тому числі для "дотичних" до неї учасників цивільних правовідносин.

Відповідно до частини 1 статті 223 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи судами) рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Варто зауважити, що в практиці Верховного Суду України існував усталений підхід, який полягав в тому, що встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності на підставі статті 74 СК України, пов'язується з набранням законної сили рішенням суду, і тому встановлення вказаних юридичних фактів не зумовлює недійсності правочину щодо цього майна, вчиненого до набрання законної сили таким рішенням суду. Наявність підстав для визнання того чи іншого договору недійсним має встановлюватися судом саме на момент його вчинення. Тому рішення суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю не може мати зворотної дії в часі і породжувати правові наслідки, в тому числі й щодо недійсності правочину, або впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю. Відповідно, якщо факт проживання чоловіка та жінки однією сім'єю на момент укладення оспорюваного договору встановлений не був, то підстави для застосування положень про спільну власність відсутні. Це, зокрема, підтверджується:

(1) постановою Верховного Суду України від 07 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11, в якій вказано, що:

"в ухвалі від 13 липня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6-21642ск11 за позовом про визнання недійсними договорів кредиту від 12 червня 2007 року та іпотеки від 13 червня 2007 року у зв'язку з ненаданням позивачкою згоди на їх укладення дійшов висновку про відсутність підстав для визнання цих договорів недійсними, оскільки рішення суду про визнання квартири спільною частковою власністю за особами, які проживали у фактичних шлюбних відносинах, ухвалено 23 грудня 2009 року, тобто зазначені факти встановлено судом більш як через два роки після укладення спірних договорів, що не впливає на суть правовідносин, які склалися у зв'язку з укладенням цих договорів. Саме до цього зводиться правова позиція, що висловлена Верховним Судом України в постанові від 19 вересня 2011 року у справі № 6-33цс11 і що згідно зі статтею 360-7 ЦПК України є обов'язковою для судів, які зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України. У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції не звернув уваги на те, що як встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, так і встановлення належності їм майна на праві спільної сумісної власності пов'язується з набранням законної сили рішенням суду (30 вересня 2010 року) та що на момент укладення (18 грудня 2007 року) оспорюваного правочину єдиним власником спірної квартири (предмета іпотеки) був ОСОБА_3. Погодившись із судами попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, суд касаційної інстанції дійшов помилкового та такого, що не ґрунтується на вимогах чинного законодавства, висновку про те, що спірна квартира на час укладення договору іпотеки була спільною власністю ОСОБА_6 і ОСОБА_6 та що для укладення цього договору була необхідність письмової, нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_4";

(2) постановою Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16, в якій вказано, що:

"відповідно до частини 5 статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (статтях 335 та 376 ЦК України). Стаття 392 ЦК України про визнання права власності не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, рішенням від 23 березня 2015 року встановив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім'єю без шлюбу в період з 1 січня 2004 року до жовтня 2010 року та визнав спірну квартиру їхньою спільною сумісною власністю й у порядку поділу спільного сумісного майна визнав за ними право власності по S_1 частині цієї квартири; право спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на зазначену квартиру припинив. Тобто на момент укладення спірного договору купівлі-продажу (16 жовтня 2014 року) єдиним власником нерухомого майна (квартири), що є предметом цього договору, був ОСОБА_2, тому для вчинення цього правочину не потребувалося згоди ОСОБА_1";

В ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 61-2980 св 18) зазначено, що колегія суддів вважала за необхідне відійти від правових висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок, що "з огляду на те, що принцип верховенства права передбачає наявність правової визначеності, зокрема і при вирішенні питання щодо необхідності відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, і вважає, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору іпотеки позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини 4 статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору".

Слід звернути увагу, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) не відступала від висновків зроблених в постанові Верховного Суду України від 07 листопада 2011 року у справі № 6-44цс11 та постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-727цс16.

Проте висновок Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) має категоричний характер, без наведення меж його застування, і це допускає можливість його поширення й на ті випадки, за яких відбувається встановлення факту проживання однією сім'єю на підставі рішення суду і потім оспорення договорів, що вчинені до моменту набрання законної сили таким рішенням суду.

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

У зв'язку із наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) шляхом його конкретизації та вказати, що у разі, якщо відбувається встановлення факту проживання однією сім'єю на підставі рішення суду і потім оспорення договору вчиненого до моменту набрання законної сили таким рішенням суду, цей висновок не застосовується.

Також колегія суддів вважає, що очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах встановлення факту проживання однією сім'єю та визнання недійсним договору, вчиненого до набрання законної сили про встановлення факту про проживання однією сім'єю, для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Справу 523/14489/15-ц передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук