ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2017 року Справа № 905/1553/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддяЯценко О.В.суддіСибіга О.М., Ходаківська І.П.розглянувши матеріали касаційної скаргиФізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20.12.2016 у справі№ 905/1553/16Господарського судуДонецької областіза позовомВолноваської місцевої прокуратуридо1.Волноваської міської ради, 2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4провизнання незаконним рішення, визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту та звільнення земельної ділянки

в засіданні взяли участь представники:

- ГПУ:Гришина Т.А.- позивача:не з'явились,- відповідача 1:не з'явились,- відповідача 2:не з'явились,

ВСТАНОВИВ:

Волноваська місцева прокуратура, м. Волноваха звернулась до Господарського суду Донецької області з позовом до Волноваської міської ради, м. Волноваха та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м. Волноваха про визнання недійсним рішення сесії Волноваської міської ради 6 скликання № 6/52-1381 від 15.05.2015 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха", визнання недійсним договору про встановлення земельного сервітуту від 01.06.2014, укладеного між Волноваською міською радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 та зобов'язання Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 звільнити та повернути до земель Волноваської міської ради земельну ділянку по АДРЕСА_1, площею 56 кв.м., вартістю 24046,40 грн.

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що рішення Волноваської міської ради № 6/52-1381 від 15.05.2015 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха" прийнято з порушенням вимог статті 401 Цивільного кодексу України, статті 98 Земельного кодексу України, у зв'язку з чим просив визнати їх недійсними в судовому порядку.

Господарським судом Донецької області від 21.07.2016 (колегія суддів: Бокова Ю.В., Сковородіна О.М., Огороднік Д.М.)(з врахуванням ухвал про виправлення описок), позовні вимоги Прокурора Волноваського району, м. Волноваха до Волноваської міської ради, м. Волноваха та Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м. Волноваха задоволено частково. Визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту, укладений 01.06.2014 між Волноваською міською радою, м. Волноваха та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, м. Волноваха.

Визнано недійсним договір про встановлення земельного сервітуту, укладений 13.05.2016 між Волноваською міською радою, м. Волноваха та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4, м. Волноваха.

Зобов'язано Фізичну особу-підприємця ОСОБА_4 (АДРЕСА_2, ІПН НОМЕР_1) звільнити земельну ділянку по АДРЕСА_1. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішення обґрунтовано доведеністю позовних вимог в частині їх задоволення, а саме: оскаржуваний правочин не відповідає вимогам законодавства щодо надання в користування земельної ділянки. При цьому, судом береться до уваги, що зокрема, відповідачу фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів, за відсутності відповідного рішення власника земельної ділянки.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 20.12.2016 (колегія суддів: Склярук О.І., Геза Т.Д., Ушенко Л.В.) рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2016 залишено без змін, з тих же мотивів.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції та рішенням господарського суду, Фізична особа-підприємець ОСОБА_4, звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20.12.2016 та рішення Господарського суду Донецького області від 21.07.2016 скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.

Скаржник доводить, що суди в порушення ст.210 ЦК України визнали недійсним договір про встановлення земельного сервітуту, укладений сторонами 29.12.2014, який був ще не вчинений. Оскільки даний договір не пройшов державної реєстрації. А отже, вважається таким, що ще не вчинений, а отже він не може бути визнаний недійсним, оскільки немає його державної реєстрації. Крім того, скаржник вказує, що суди неправильно застосували Закон України "Про оренду землі", а саме пославшись на те, що на сьогоднішній час законодавець скасував норму щодо державної реєстрації договорів оренди землі. Скаржник наголошує, що договір земельного сервітуту від 01.06.2014 і нібито удаваний договір оренди землі не пройшли державну реєстрацію, а отже були обидва не вчиненими.

Ухвалою від 15.03.2017 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі головуючого судді - Яценко О.В., суддів - Бакуліної С.В., Поляк О.І. касаційна скарга Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 прийнята до провадження, справа призначена до розгляду у судовому засіданні на 30.03.2017.

Ухвалою від 30.03.2017 колегії суддів Вищого господарського суду України у складі головуючого судді - Яценко О.В., суддів - Бакуліної С.В., Поляк О.І. було продовжено строк розгляду касаційної скарги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 та відкладено на 20.04.2017

Розпорядженням керівника апарату від 18.04.2017 року № 08.03-04/1457 для розгляду касаційної скарги у справі № 905/1553/16, у зв'язку з відпусткою суддів Бакуліної С.В., Поляк О.І. призначено автоматичну зміну складу колегії суддів, у зв'язку з чим в подальшому сформовано колегію суддів у складі: головуючий (доповідач)- Яценко О.В., судді Сибіга О.М., Ходаківська І.П.

Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

У відзиві на касаційну скаргу Волноваська міська рада, підтримує останню та просить суд задовольнити у повному обсязі.

Генеральною прокуратурою України також подано відзив на касаційну скаргу, у якому прокурор клопоче залишити скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій без змін.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку судові акти, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Господарським судами попередніх інстанцій встановлено, що 01.06.2014 між Волноваською міською радою (власник) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (сервітуарій) було укладено договір про встановлення земельного сервітуту (далі - Договір).

Відповідно до п. 1.1 договору земельний сервітут встановлюється відносно земельної ділянки площею 56 кв.м., цільове призначення - для розміщення тимчасової споруди із земель житлової та громадської забудови Волноваської міської ради, яка розташована за адресою: в АДРЕСА_1, в інтересах сервітуарія. Згідно п. 2.1 договору цим договором встановлюється земельний сервітут строком до 5 років, а саме до 15.05.2020 з моменту видачі паспорту прив'язки на тимчасові споруди 15.05.2015. Плата по договору розрахована у розмірі 9% нормативної грошової оцінки землі, що складає 2164,17грн на рік, щомісячна плата складає 180,35грн, виходячи з того, що нормативно грошова оцінка земельної ділянки становить 24046,40грн. (п. 3.1 Договору). Пунктом 5.2 Договору передбачено право Сервітуарія приступати до використання земельної ділянки після реєстрації цього договору. Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами (п. 12.2. договору). 15.05.2015 Волноваською міською радою було прийнято рішення № 6/52-1381 "Про надання дозволу на розміщення нового торгового об'єкту на території міста Волноваха", відповідно до п. 1.1. якого надано згоду на розміщення на території АДРЕСА_1 нового торгового об'єкту тимчасової споруди (павільйону) для ведення підприємницької діяльності.

До матеріалів справи також додано копію паспорту прив'язки тимчасових споруд для ведення підприємницької діяльності, виданий 15 травня 2015 року та акт вибору земельної ділянки для розміщення малої архітектурної форми (торговельний павільйон розміром 3,0 х 4,0м) для виготовлення та продажу кондитерських виробів, розташований по АДРЕСА_1 ФОП ОСОБА_4 від 22.02.2010.

Протягом розгляду справи 13.05.2016 між Волноваською міською радою (власник) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (сервітуарій) було укладено договір про встановлення земельного сервітуту (далі - Договір), предметом якого стала земельна ділянка, що і за договором від 01.06.2014. У п. 1. договору зазначено, що відповідно до рішення Волноваської міської ради від 13.05.2016 № 6/71-1679 власником встановлюється земельний сервітут відносно земельної ділянки площею 1,219га, кадастровий номер НОМЕР_2, із земель житлової та громадської забудови Волноваської міської ради, яка розташована за адресою: в АДРЕСА_1 в інтересах сервітуарія, згідно з кадастровим планом земельної ділянки із зазначенням меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право земельного сервітуту (додаток до договору, який є невід'ємною частиною цього договору). Площа земельного сервітуту складає 0,0056га. Вид земельного сервітуту - право на розміщення тимчасової споруди (малих архітектурних форм). Згідно п. 2.1 договору цим договором встановлюється земельний сервітут на строк дії паспорту прив'язки тимчасової споруди - до 15 травня 2020 року. Плата по договору розрахована у розмірі 9% нормативної грошової оцінки землі, що складає 3101,21грн на рік, щомісячна плата складає 258,43грн, виходячи з того, що нормативно грошова оцінка земельної ділянки становить 34457,92грн (п. 3.1 Договору). Договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами та державної реєстрації (п.12.2. договору). Договір підписаний представниками обох сторін та скріплений відбитком печаток. Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 59198308 від 17.05.2016 даний договір зареєстрований 13.05.2016.

Прокурор вважає, що рішення Волноваської міської ради від 15.05.2015 за №6/52-1381 є таким, що прийнято в порушення норм діючого законодавства, а договір встановлення земельного сервітуту від 01.01.2014, є удаваним правочином, оскільки фактично між сторонами підписано договір оренди земельної ділянки, який було укладено поза межами порядку передачі земельної ділянки в оренду, а сам договір не містить правових ознак користування чужим майном (сервітуту), як це визначено главою 32 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим він звернувся до господарського суду з відповідним позовом.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.

Статтею 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території. Пунктом 38 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання, як надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єктів, у тому числі місць чи об'єктів для розміщення відходів, сфера екологічного впливу діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну територію. За приписами ст. 152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Згідно з частиною 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Таким чином, позивачем не доведено належними та допустимим доказами, що рішення сесії Волноваської міської ради 6 скликання № 52-1381 від 15.05.2015 прийнято поза межами компетенції Волноваської міської ради, та з порушенням норм діючого законодавства. Отже, правомірно відмовлено судами попередніх інстанцій в задоволенні позовних вимог у даній частині.

Крім того, відповідно до приписів ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Частиною 2 ст. 235 ЦК України передбачено, що у разі, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Оскільки, договір встановлення земельного сервітуту від 01.06.2014 укладеного між Волноваською міською радою та ФОП ОСОБА_4 є правочином, яким оформлено відносини оренди земельної ділянки. А відповідно ст. 401 ЦК України, сервітут - право користування чужим майном може бути встановлений щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). За приписами ст. 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо). Отже, відповідно до ст.98 ЗК України (в редакції, яка діяла на час підписання договору від 01.06.2014) право земельного сервітут - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Стаття 99 ЗК України (в редакції на час підписання договору) передбачала, що власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці та право проходу до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд, інші земельні сервітути.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут) Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення та власником (володільцем) земельної ділянки (ст.100 ЗК України).

Таким чином, судами попередніх інстанцій правомірно встановлено, що вимагати встановлення земельного сервітуту могли власники або користувачі земельних ділянок. Оскільки, Волноваська міська рада, не довела належними та допустимими доказами, що права користування спірною земельною ділянкою з боку другого відповідача, як власника тимчасової споруди, не може бути задоволено іншим способом ніж як встановлення сервітуту, з огляду на те, що право користування земельними ділянками, які належать до комунальної або державної власності може бути оформлено в порядку визначеному Законом України "Про оренду землі". Другий відповідач не є ні власником, ні користувачем земельної ділянки.

Крім того, судами встановлено, що згідно листа Волноваської міської ради від 20.01.2016 на адресу Волноваської місцевої прокуратури, фізична особа ОСОБА_4 із заявами щодо надання дозволів на виготовлення технічної документації на земельні ділянки для розміщення тимчасових споруд в АДРЕСА_1) до міської ради не зверталася та відповідні рішення радою не приймалися, оскільки у наказі Міністерства регіонального розвитку будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 "Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності" не передбачено виготовлення технічної або будь-якої землевпорядної документації, а підставами для розміщення тимчасової споруди законодавець визначає лише паспорт прив'язки ТС, згідно п.2.1. вищезазначеного Порядку.

Таким чином, відповідно до ст.80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землю є, зокрема, територіальна громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування - на землі комунальної власності.

Ч. 1 ст.116 Земельного кодексу України передбачає, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування і в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією за законами України.

Згідно із частиною 2 ст.28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Частиною 4 згаданого вище Закону встановлено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 22.10.2011, затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за № 1330/200068, який визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та не містить жодних положень щодо правових підстав набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки.

Згідно п.2.2. Порядку замовник, який має намір встановити ТС звертається до відповідного виконавчого органу із відповідною заявою у письмовій формі про можливість встановлення ТС.

До заяви додається вичерпний перелік документів, графічні матеріали з зазначенням бажаного місця розташування ТС, виконані замовником у довільній формі та топографічній основі М 1:500 креслення контурів тимчасової споруди з прив'язкою до місцевості, реквізити замовника (п.2.3. Порядку).

Пунктами 2.4 та п.2.5. Порядку визначено, що орган з питань містобудування та архітектури визначає відповідність намірів щодо місця розташування ТС комплексній схемі розміщення ТС (у разі її наявності) будівельним нормам та повідомляє про результати відповідності замовника. Тобто на даному етапі відповідний орган з питань містобудування та архітектури визначає лише можливість розміщення ТС на певній території населеного пункту згідно будівельних норм даної місцевості та комплексної схеми розміщення певного населеного пункту.

Подальші дії для розміщення ТС визначаються п.2.6. Порядку, яким передбачено, що для оформлення паспорта прив'язки замовник звертається до органу з питань містобудування та архітектури із заявою щодо оформлення паспорта прив'язки ТС, до якої наряду з іншими документами надає схему розміщення ТС, що затверджено Додатком 1 Порядку. Додаток 1 Положення містить форму схеми розміщення ТС з вказівкою площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування. Звідси випливає, що перш ніж оформити паспорт прив'язки, суб'єкт господарювання має отримати документи на землекористування (процедура їх отримання визначається іншими нормативно-правовими актами) і лише після їх отримання він може звертатися за оформленням паспортів прив'язки.

Документи, що подаються для отримання паспорта прив'язки, мають містити дані щодо розміру земельних ділянок, які вносяться на підставі отриманих суб'єктом господарювання документів на право користування земельною ділянкою (п.2.6. додаток 1 Порядку).

Відповідно до п.2.27 Порядку внесення таких даних без наявних документів на право землекористування тягне за собою анулювання паспорта прив'язки. Таким чином розміщення тимчасових споруд і оформлення земельних ділянок у користування є різними за змістом питаннями, які регулюються різними нормативно-правовими актами.

Саме до таких висновків прийшов і Київський апеляційний адміністративний суд розглядаючи апеляційну скаргу на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.04.2012 (справа № 2а-3088/12/2670 за адміністративним позовом про визнання недійним наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 22.10.2011, яким затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 № 1330/20068).

Тому твердження скаржника, що підставою для розміщення тимчасової споруди є саме паспорт прив'язки тимчасової споруди, який в даному випадку ніким не визнаний незаконним, ніким не скасований, а отже у відповідача 2 була підстава для розміщення своєї ТС, оскільки це не передбачено вищезазначеним Порядком, є безпідставним.

Крім того, судами встановлено, що паспорт прив'язки тимчасових споруд для ведення підприємницької діяльності (копія якого міститься у справі) видано лише 15 травня 2015 року, про те, як договір земельного сервітуту підписано 01.06.2014.

Положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК передбачено, що недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 203 цього Кодексу, є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, за змістом ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Як визначено в ст. 93 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 792 ЦК України, ст. 13 Закону України "Про оренду землі" за договором оренди земельної ділянки орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк.

За приписами ст. 15 Закону України "Про оренду землі" істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17,19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Законом.

Оскаржуваний правочин не відповідає вимогам законодавства, яке регулює надання в користування земельної ділянки. При цьому, судом береться до уваги, що відповідачу фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів, та за відсутності відповідного рішення власника земельної ділянки.

Договір про встановлення земельного сервітуту від 13.05.2016, який був укладений між Волноваською міською радою (власник) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (сервітуарій) протягом розгляду справи, не є предметом позову.

Однак, судова колегія, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій що умовами договору про встановлення земельного сервітуту від 13.05.2016, сторони оформили відносини оренди тієї ж земельної ділянки, що і договір від 01.06.2014, і відповідачу фактично було надано в користування земельну ділянку поза процедурою торгів, відсутність в договорі ознак користування чужим майном (сервітуту), а тому, правомірно договір земельного сервітуту від 13.05.2016 був визнаний недійсним відповідно до ст.215 ЦК України.

Статтею 216 Цивільного кодексу України закріплено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Стаття 640 ЦК України встановлює, що договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладання договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Згідно приписів ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Враховуючи приписи ч. 2 ст. 235 ЦК України якими передбачено, що у разі, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховування іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили, в даному випадку Законом України "Про оренду землі."

Відповідно до приписів ст.6 Закону України "Про оренду землі" орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах та в порядку, передбачених Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно ст.15 Закону України "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статтей 4-6, 11, 17, 9 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до Закону. Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ст.20 Закону України "Про оренду землі", укладений договір оренди землі підлягав державній реєстрації. Про те, зазначена стаття на час укладання спірного договору була виключена згідно із Законом України від 11.02.2010 № 1878-VI, а тому спірний договір не підлягав державній реєстрації.

Відтак, при вирішенні позову суди вірно застосували норми, що регулюють спірні відносини оренди землі.

Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи скарги слід відхилити, як такі, що зводяться до намагання встановити інші обставини та заперечити правові висновки суду апеляційної інстанції на підставі переоцінки доказів, що виходить за межі касаційного перегляду справи, визначені нормами процесуального закону.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками апеляційного господарського суду, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваного судового акту не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20.12.2016 залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 20.12.2016 у справі № 905/1553/16 Господарського суду Донецької області залишити без змін.

3. Поновити виконання рішення Господарського суду Донецької області від 21.07.2016 та постанови Донецького апеляційного господарського суду від 20.12.2016 у справі № 905/1553/16.

Головуючий суддяО.В. Яценко СуддіО.М. Сибіга І.П. Ходаківська