Висловився про незаконність виселення з службового житла без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла (ВС/КЦС,справа № 357/3258/16-ц, 28.03.18)

Фабула судового акта: Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду залишив без змін рішення міськрайонного суду та ухвалу апеляційного суду області, якими відмовлено в позові Квартирно-експлуатаційного відділу про виселення відповідачки з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення. Позовна заява мотивувалась тим, що відповідач (колишня дружина військовослужбовця) після розірвання шлюбу з ним втратила право користування кімнатою у належному Міністерству оборони України гуртожитку та незаконно там проживає разом з малолітньою дитиною.

Приймаючи таке рішення, Верховний Суд акцентував увагу на тому, що відповідачка та її малолітній син вселилися у кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордеру, постійно проживають і зареєстровані там, не мали іншого житла на момент подання позову про виселення, а тому є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

За таких обставин Верховний Суд вдався до тлумачення положення абзацу сьомого статті 125 ЖК як такого, що гарантує неможливість виселення без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла.

Заслуговує на увагу посилання суду на висновки Європейського суду з прав людини, зокрема, на справу KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року. Як зазначив ЄСПЛ в рішенні по цій справі, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла»; «втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…»

Тому Верховний Суд встановив, що виселення відповідача з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення, не відповідало б критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: ВС/КЦС: Виселення особи з гуртожитку, яким вона тривалий час користувалась, є невиправданим втручанням у її право на повагу до житла (№ 521/10070/14ц від 23.01.2018)

Для зняття особи, в тому числі неповнолітньої, з реєстрації необхідно рішення суду із приписом «позбавити права користування житловим приміщенням» - приписи «визнати право власності, звільнити та передати квартиру» такого права не дають (ВСУ)

Без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено з службового жилого приміщення одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (ВССУ, справа № 495/4400/15-ц, 26.04.17)

Особа не втратила право на користування жилим приміщенням, оскільки не проживала у спірному житловому приміщенні з поважних причин, зокрема, заміни без його відому та згоди вхідних дверей та замку (ВССУ, справа № 296/6485/15-ц, 30.11.16)

Фізичне видворення власником і подальший недопуск особи до квартири, викидання її речей та заміна вхідних замків ще не означає юридичне позбавлення права особи на користування квартирою, якщо вона там зареєстрована (ВССУ, № 552/46/16-ц)

Власник житла усуває перешкоди в користуванні цим житлом зареєстрованою особою шляхом подання позову про визнання цієї особи такою, що втратила право на користування житлом та зняття з реєстрації (ВСУ від 16 листопада 2016 р., № 6-709цс16)

Постанова

Іменем України

28 березня 2018 року

м. Київ

справа № 357/3258/16-ц

провадження № 61-575св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква,

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква на рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 23 червня 2016 року у складі судді: Цуранова А. Ю. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 жовтня 2016 року у складі суддів: Мережко М. В., Данілова О. М., Суханової Є. М.,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2016 року Квартирно-експлуатаційний відділ м. Біла Церква звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про виселення її з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що відповідач після розірвання шлюбу з військовослужбовцем ОСОБА_2 втратила право користування кімнатою у належному Міністерству оборони України гуртожитку та незаконно проживає за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 червня 2016 року відмовлено у задоволені позову.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що «наявність у командування квартирно-експлуатаційного відділу права звернутися до суду з позовом про виселення зі службового приміщення колишнього члена сім'ї військовослужбовця, який проживає у ньому після розірвання шлюбу, не спростовує положень статті 125 Житлового кодексу Української РСР від 30 червня 1983 року» (далі - ЖК), що визначає перелік осіб, яких не можна виселити із службових житлових приміщень без надання іншого житлового приміщення. Крім того, суд встановив, що згідно з наданими відповідачем доказами «відсутні відомості про наявність у ОСОБА_1 прав на нерухоме майно».

Ухвалою апеляційного суду Київської області від 19 жовтня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що при вирішенні питання про виселення зі службових приміщень має враховуватися визначений статтею 125 ЖК перелік осіб, які не можуть бути виселені з них без надання іншого житлового приміщення. Суд зробив висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову, вважаючи, зокрема, що позивач не надав доказів, які би свідчили про порушення його прав, а також «доказів, які б свідчили про явну потребу суспільства у житлі, що має звільнити колишня дружина військовослужбовця, яка заселилася на відповідній правовій підставі (ордер) разом із чоловіком до кімнати у гуртожитку».

07 листопада 2016 року позивач подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, вважаючи, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права. У касаційній скарзі просив скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 23 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 жовтня 2016 року, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скаргу мотивована тим, що відповідач після розірвання шлюбу не є членом родини військовослужбовця. Тому за відсутністю у неї правового зв'язку з Міністерством оборони України відповідач втратила право на проживання у відповідному гуртожитку. Нормативною підставою для виселення відповідача є пункти 3.16, 3.18, 5.1, 5.2 і 5.10 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 30 листопада 2011 року зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 січня 2012 року за № 24/20337 (далі - Інструкція).

Оскільки позивач не просить виселити малолітню дитину разом з її одинокою матір'ю, то стаття 125 ЖК не підлягає застосуванню. Суди, застосувавши статтю 125 ЖК, вийшли за межі позовних вимог з огляду на те, що у кімнаті гуртожитку залишається проживати батько дитини, який має правовий зв'язок з Міністерством оборони України.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 грудня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року призначено справу до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа № 357/3258/16-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2018 року передано справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

31 січня 2017 року від ОСОБА_1 до суду надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких вказується, що після розірвання шлюбу з військовослужбовцем відповідач є одинокою особою, з якою проживає малолітня дитина. ОСОБА_1 вважає себе такою, що підпадає під критерії одиноких осіб, сформульовані у пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду СРСР № 2 «Про практику застосування житлового законодавства» від 03 квітня 1987 року. Батько дитини після розірвання шлюбу проживає з іншою жінкою. А тому відповідно до статті 125 ЖК відповідача як одиноку особу, яка проживає разом з малолітньою дитиною, не можна виселити зі службового приміщення без надання такій одинокій особі іншого житлового приміщення. Підстав для виселення, визначених статтями 109 і 116 ЖК, зокрема без надання іншого житлового приміщення, немає. У задоволенні касаційної скарги просив відмовити.

Ухвалою Великої палати Верховного Суду повернено справу № 357/3258/16-ц Верховному Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду (ЧервинськоїМ. Є., Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І.).

У березні 2018 року надійшли заперечення ОСОБА_1 на касаційну скаргу. Заперечення мотивовані тим, що відповідач вселилася у спірне житло та займає його на законних підставах, проживає у ньому разом із малолітнім сином та сплачує комунальні послуги. Окрім того в вересні 2017 року прийнята на військову службу за контрактом. Вважає, що судами правильно застосована стаття 125 ЖК.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Спір, що виник між сторонами, стосується виселення зі службового житла (наданої сім'ї військовослужбовця кімнати у гуртожитку) колишньої дружини військовослужбовця, яка після розірвання шлюбу продовжує проживати у цьому гуртожитку разом з малолітньою дитиною.

Згідно з частиною другою статті 10 ЦПК України суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. А відповідно до частини четвертої цієї статті суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Колегія суддів погоджується з доводами суду апеляційної інстанції, що розгляд цієї справи повинен відбуватися, зокрема, у контексті рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», в якому викладені загальні принципи тлумачення статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.

Європейський суд з прав людини, констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 40, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

У судах першої й апеляційної інстанцій позивач довів, що на підставі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 21 липня 2015 року у справі № 357/3970/15-ц відповідач розірвала шлюб із військовослужбовцем, статус якого дозволив їм відповідно до статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» отримати право користування службовим житловим приміщенням.

Суд першої інстанції встановив, що позивач видав спеціальний ордер НОМЕР_1 від 04 лютого 2013 року старшині ОСОБА_2, який проходить службу (працює) у військовій частині А2167, та його сім'ї у складі: ОСОБА_1 (1981 р. н.) та ОСОБА_9 (2012 р. н.). Згідно з цим ордером троє осіб набули право зайняти житлове приміщення у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 (одна кімната площею 20 кв.м). Тобто, відповідач і її син набули право на житло у відповідному гуртожитку як члени сім'ї військовослужбовця.

Суд першої інстанції також встановив, що відповідач та її малолітній син зареєстровані і проживають за вказаною адресою. Крім того, цей суд на підставі довідки Білоцерківського міжміського бюро технічної інвентаризації від 04 травня 2012 року №08495 й інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта від 16 червня 2016 року № 61570932 констатував відсутність відомостей про наявність у ОСОБА_1 зареєстрованих прав на нерухоме майно.

У рішенні від 13 липня 2015 року в справі № 357/3355/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про вселення та за зустрічним позовом про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, Білоцерківський міськрайонний суд Київської області встановив, що ОСОБА_1 не вибувала на постійне місце проживання із місця реєстрації в інше житлове приміщення.

Отже, оскільки, як встановили суди, ОСОБА_1 та її малолітній син вселилися у кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордеру, постійно проживають і зареєстровані там, не мали іншого житла на момент подання позову про виселення, є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Той факт, що абзац другий пункту 3.16 Інструкції передбачає, що «підлягають виселенню зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення колишні члени сім'ї військовослужбовця, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу», не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави як виселення з кімнати у гуртожитку, де ОСОБА_1 проживає з її малолітнім сином.

Вказане стосується і посилання позивача на абзац четвертий пункту 5.10 Інструкції, згідно з яким «підлягають виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення особи, які самоправно зайняли жилу площу, і колишні члени сім'ї військовослужбовця чи працівника, які проживають у ньому після розірвання шлюбу, у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу, а також особи, які підпадають під підстави, передбачені статтею 116 Житлового кодексу Української РСР».

Верховний Суд звертає увагу на те, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (частина восьма статті 10 ЦПК України). З огляду на вказане справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями ЖК, Конвенції та відповідної практики Європейського суду з прав людини.

Як зазначає Європейський суд з прав людини, «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції.

«Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Тому слід встановити, чи вважатиметься виселення ОСОБА_1 з кімнати у гуртожитку без надання іншого житлового приміщення втручанням держави, що здійснюється «згідно із законом» у розумінні пункту другого статті 8 Конвенції.

Європейський суд з прав людини вважає, що «вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Отож, Верховний Суд повинен з'ясувати, наскільки чітким і прогнозованим є чинне законодавство України щодо виселення колишньої дружини військовослужбовця з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом і в якій вона проживає з малолітньою дитиною, за відсутності у них іншого житла та без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК «ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом». Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК «виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. … Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду».

Стосовно виселення зі службового житла без надання іншого житлового приміщення, то відповідно до статті 124 ЖК «робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, … підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення».

Однак стаття 125 ЖК визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац сьомий статті 125 ЖК).

ЖК не роз'яснює зміст поняття одинокої особи. Тому суд першої інстанції проаналізував Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР «Про практику застосування судами житлового законодавства» від 3 квітня 1987 р. № 2, який, роз'яснюючи зміст частини другої статті 40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, що аналогічна статті 125 ЖК, в абзаці четвертому пункту 19 роз'яснив, що до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого житлового приміщення, «крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім'ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя».

Тобто, у розумінні статті 125 ЖК відповідач вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною, не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого житлового приміщення. Суд апеляційної інстанції також застосував до спірних правовідносин статтю 125 ЖК.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів першої й апеляційної інстанцій.

Аргументи позивача про те, що він не просить виселити малолітню дитину, яка проживає з батьком, а абзац сьомий статті 125 ЖК слід нібито розуміти так, що він застосовується лише у разі виселення одиноких осіб разом з малолітніми дітьми, колегія суддів відхиляє.

Аргумент позивача щодо проживання дитини з батьком спростовується висновками Білоцерківського міськрайонного суду Київської області, який в іншій справі (№ 357/3161/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання сина Марка (2012 р. н.) встановив, що дитина проживає разом з матір'ю та перебуває на її повному утриманні. Батько дитини добровільно матеріальної допомоги на утримання дитини не надає. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 20 квітня 2015 року та рішенням апеляційного суду Київської області від 09 червня 2015 року стягнуто аліменти на утримання дитини.

Оскільки «функція пояснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 43, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року), Верховний Суд тлумачить положення абзацу сьомого статті 125 ЖК як таке, що гарантує неможливість виселення без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла.

Втручання у право на повагу до житла відповідача буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції.

Крім того, за змістом пункту другого статті 8 Конвенції втручання у право на повагу до житла «має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною легітимною метою… Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Позивач не аргументував ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідача без надання їй іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).

Відтак, навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей» мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідач втратила право на користування службовим приміщенням у зв'язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім'ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідача, наявність в якої іншого житла суди першої й апеляційної інстанцій не встановили, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви.

Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (частина друга статті 3 Конституції України), Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій і відхиляє решту аргументів позивача як явно необґрунтовані.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені судові рішення залишені без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу м. Біла Церква залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 23 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Київської області від 19 жовтня 2016 року суду залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Підписи: