Для виселення особи, яка проживала у житловому приміщенні на підставі договору оренди, слід подавати позов обґрунтовуючи положеннями цивільного, а не житлового законодавства (ВСУ від 22 червня 2017 року № 6-2010цс16)

Фабула судового акту: Приклад застосування ВСУ казуїстики, щоб надати особі, яка проживає без правової підстави у житловому приміщенні додатковий час та не виселяти її прямо зараз.

Особа проживала у житловому приміщенні як член сім’ї на підставі договору оренди, який був укладений її чоловіком як орендарем з власником. Строк договору оренди закінчився, особа добровільно не виселилась. Власник приміщення подав позов про виселення на підставі ч. 3, ст. 116 ЖК України.

Суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій задовольнили позов, визнали особу, такою яка самоправно зайняла жиле приміщення та виселили її без надання іншого жилого приміщення. При цьому суди підтвердили, що особі ніколи не видавався ордер на зайняття спірного жилого приміщення та ніколи не відкривали на її ім’я особовий рахунок зі сплати житлово-комунальних послуг.

ВСУ скасував всі рішення і справі і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. ВСУ вказав на різницю між поняттями «самоправно зайняла» та «самоправно займає». Тобто у цій справі особа не могла самоправно зайняти жиле приміщення оскільки була членом сім’ї орендаря, і право на користування житловим приміщенням в неї було. Оскільки оренда закінчилась, то виселити таку особа можна шляхом подання позову обґрунтованого нормами цивільного законодавства, зокрема такого яке регулює відносини оренди, а не житлового.

Аналізуйте судовий акт: Право користування житлом може бути припинено судом на підставі ст. 406 ЦК України – «припинення сервітуту», при цьому користувач виселяється (ВСУ від 15 травня 2017р. у справі № 6-2931цс16)

Без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено з службового жилого приміщення одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (ВССУ, справа № 495/4400/15-ц, 26.04.17)

Власник житла усуває перешкоди в користуванні цим житлом зареєстрованою особою шляхом подання позову про визнання цієї особи такою, що втратила право на користування житлом та зняття з реєстрації (ВСУ від 16 листопада 2016 р., № 6-709цс16)

Припинення сімейних відносин з власником успадкованого ним будинку не позбавляє колишнього з подружжя права користування приміщенням, яке останній отримав за життя та згодою спадкодавця – колишнього власника будинку (№ 308/3040/15-ц, 21.06.17)

Особа не втратила право на користування жилим приміщенням, оскільки не проживала у спірному житловому приміщенні з поважних причин, зокрема, заміни без його відому та згоди вхідних дверей та замку (ВССУ, справа № 296/6485/15-ц, 30.11.16)

Фізичне видворення власником і подальший недопуск особи до квартири, викидання її речей та заміна вхідних замків ще не означає юридичне позбавлення права особи на користування квартирою, якщо вона там зареєстрована (ВССУ, № 552/46/16-ц)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі за № 6-2010цс16: Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Крім того, при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення.

Якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Подільської районної в м. Києві державної адміністрації до ОСОБА_1 про виселення без надання іншого жилого приміщення, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до Подільської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права користування жилим приміщенням за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року,

в с т а н о в и л а :

У листопаді 2014 року Подільська районна в м. Києва державна адміністрація (далі – Подільська РДА в м. Києві) звернулась до суду з указаним позовом, зазначаючи, що в 2013 році до комунальної власності територіальної громади м. Києва передано будинок АДРЕСА_1 та віднесено його до сфери управління Подільської РДА в м. Києві. У квартирі НОМЕР_1 зазначеного будинку проживає ОСОБА_1. Подільський районний суд м. Києва рішенням від 29 серпня 2013 року, яке набрало законної сили, виселив ОСОБА_1 з займаної нею квартири. Проте судове рішення до цього часу не виконано. ОСОБА_1 продовжує проживати у квартирі без відповідних документів, що підтверджують її проживання на законних підставах.

Посилаючись на те, що ОСОБА-1 самоправно зайняла жиле приміщення, Подільська РДА в м. Києві просила на підставі частини третьої статті 116 Житлового кодексу України (далі – ЖК України) виселити її з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

ОСОБА_1 звернулась із зустрічним позовом до Подільської РДА в м. Києві про визнання права користування житлом. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що в спірне житло вона була поселена на підставі договору оренди, укладеного 20 серпня 1997 року між Державним підприємством «Науково-дослідний виробничий агрокомбінат «Пуща-Водиця» (далі – ДП «НДВА «Пуща-Водиця») та Фірмою «Ніка-транспорт». З моменту вселення до квартири і по даний час вона відкрито і безперервно проживає в ній, сплачує комунальні послуги, іншого житла не має. Зазначає, що оскільки вона вселена в квартиру за договором оренди, який пролонговано, тому вона набула права користування нею.

Подільський районний суд м. Києва рішенням від 1 вересня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року, позовні вимоги Подільської РДА в м. Києві задовольнив: виселив ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення; у задоволенні зустрічного позову відмовив; вирішив питання про розподіл судових витрат.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 27 квітня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилив, рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року залишив без змін.

У серпні 2016 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 116 ЖК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У зв’язку із цим заявниця просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360⁴ ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди установили, що 20 серпня 1997 року між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт» укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1 строком один рік.

У період з 12 серпня 1997 року по 7 червня 2011 року ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з ДП «НДВА «Пуща-Водиця» й займала посаду продавця відділу комерції та маркетингу та була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 у період з 27 квітня 2007 року по 15 грудня 2011 року.

Подільський районний суд м. Києва рішенням від 8 липня 2013 року, яке набрало законної сили, позовні вимоги ДП «НДВА «Пуща-Водиця» до ОСОБА_1 задовольнив, виселив останню з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Судове рішення не виконано.

Виконавчий орган Київської міської ради розпорядженням від 27 вересня 2013 року № 1693 затвердив акт приймання-передачі житлового будинку АДРЕСА_1 в комунальну власність територіальної громади міста Києва та до сфери управління Подільської РДА в м. Києві.

Відхиляючи касаційну скаргу ОСОБА_1 й залишаючи в силі рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог Подільської РДА в м. Києві та виселення ОСОБА_1 з жилого приміщення без надання іншого й відмову в задоволенні зустрічного позову, суд касаційної інстанції погодився з їх висновком про те, що на ім’я ОСОБА_1 ордер на зайняття спірного жилого приміщення не видавався, договір оренди вказаного приміщення від 20 серпня 1997 року було укладено між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт», особовий рахунок зі сплати за житлово-комунальні послуги на ім’я ОСОБА_1 не відкривався, тому вона є особою, яка самоправно зайняла жиле приміщення, у зв’язку з чим підлягає виселенню на підставі частини третьої статті 116 ЖК України без надання іншого жилого приміщення. ОСОБА_1 не довела правомірність її вселення та проживання в спірній квартирі.

Заявниця зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібними предметами спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.

На обґрунтування своїх вимог заявниця посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня, 6 травня і 15 червня 2016 року.

Надані для порівняння ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня і 15 червня 2016 року не можуть бути прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, оскільки суд на підставі статті 338 ЦПК України скасував судові рішення та направив справи на новий розгляд у зв’язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливлювало встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Проте в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 травня 2016 року суд виходив з того, що оскільки відповідачка вселилась в жиле приміщення на підставі договору оренди, то вселення не є самовільним, у зв’язку з чим вона не підлягає виселенню на підставі статті 116 ЖК України. Між сторонами виникли договірні правовідносини, тому після закінчення строку договору оренди до відповідачки можуть заявлятися вимоги лише на підставі Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення.

Відповідно до частин першої та третьої статті 283 цього Кодексу нарівні з наймачем жилого приміщення члени сім’ї наймача, які проживають разом з ним, набувають прав і обов’язків, що випливають з договору найму. До членів сім’ї наймача належить, зокрема, дружина наймача. Подібні норми матеріального права закріплені й у частині першій статті 816 ЦК України.

Однак, якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства.

Суди установили, що 20 серпня 1997 року між ДП «НДВА «Пуща-Водиця» та Фірмою «Ніка-транспорт» укладено договір оренди квартири АДРЕСА_1 на період з 10 липня 1997 року по 10 липня 1998 року.

ОСОБА_1 зазначала, що на підставі зазначеного договору оренди її чоловіку надано для проживання квартиру НОМЕР_1, а вона вселилась як член сім’ї наймача.

Починаючи з 1997 року ОСОБА_1 разом з родиною постійно проживає за спірною адресою.

Застосувавши до спірних правовідносин норми житлового законодавства та дійшовши висновку, що ОСОБА_1 самоправно займає спірне жиле приміщення, суди належним чином не перевірили підстави зайняття нею квартири, вирішили спір лише щодо відповідачки, не з’ясувавши при цьому всіх членів сім’ї, які проживають у квартирі, чи є вони членами однієї сім’ї, підстави їхнього проживання у спірній квартирі та не залучили їх до участі у справі.

Таким чином, для правильного застосування до правовідносин сторін зазначених норм матеріального права необхідно з’ясувати обставини, без установлення яких ухвалити законне й обґрунтоване рішення неможливо.

Оскільки суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій не встановили зазначених обставин, а Верховний Суд України відповідно до положень статей 355, 360² ЦПК України не може встановлювати обставини, збирати і перевіряти докази та надавати їм оцінку, то це перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове рішення у справі.

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, ухвала Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року та рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 360³, 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року, ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 26 листопада 2015 року та рішення Подільського районного суду м. Києва від 1 вересня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Підписи суддів:

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі за № 6-2010цс16

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Частиною третьою статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Крім того, при розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Главами 25, 26 ЦК Української РСР, який діяв на час виникнення спірних правовідносин, визначено правове регулювання договорів майнового найму і найму жилого приміщення.

Якщо особа проживає у жилому приміщенні на підставі цивільно-правового договору, строк якого закінчився, то власник такого приміщення має право звернутися до суду за захистом своїх прав на підставі положень цивільного законодавства.