Оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до спільної сумісної власності подружжя (№ 6-2921цс17 від 15.11.2017р.)

Фабула судового акту: Майже усі люди у своєму житті одружуються, народжують дітей, під час шлюбу набувають те чи інше майно та, нажаль, розлучаються. Проте усі помирають... Та вже після смерті стає питання набуття спадщини колишніми та теперешніми чоловіками або дружинами, дітьми й іншими родичами.

Практика показує, що як правило істотних проблем при поділі спадкового майна не виникає, але ж іноді трапляються і досить цікаві та складні випадки.

Так у даному випадку чоловік був одружений та під час шлюбу почав будувати будинок для себе і своєї родини. Слід зауважити, що виконавчим органом місцевої влади та ДАБІ було надано дозволи як на будівництво нового будинку так і дозволи на будівництво надвірних будівель.

У подальшому зазначений чоловік розлучився із першою дружиною і через деякий час одружився знов. До розлучення майже усі оздоблювальні роботи було виконано, а саме накрито покрівлю, обштукатурено ззовні та всередині, встановлені вікна та двері, влаштовані сходи, підведені газ, вода, електроенергія, зроблені стяжки під підлогу тощо.

Також слід звернути увагу, що свідоцтво на право власності на будинок було отримано вже під час перебування чоловіка у другому шлюбі.

Через деякий час чоловік помер. Після його смерті перша дружина відмовилась від прийняття спадщини в установленому законом порядку.

Проте у подальшому постало питання щодо оспорювання факту відмови прийняття спадщини другою дружиною та визнання зазначеного будинку об'єктом спільної сумісної власності подружжя померлого та його другої дружини..

Судом першої інстанції позовні вимоги другої дружини було відхилено у зв'язку із тим, що остання відмовилася отримувати свідоцтво про право власності на частку у спільному майні шляхом подання заяви про відмову від прийняття своєї частки в спадщині після смерті чоловіка на користь своєї дитини та в подальшому не скористалась своїм правом на відкликання заяви про відмову від прийняття спадщини в межах строку, встановленого законом та відмовлено у визнанні будинку спільною сумісною власністю.

Натомість судом апеляційної інстанції вказане рішення було скасовано у зв'язку із тим, що право власності на спірне майно було набуте померлим під час шлюбу з другою дружиною, тому житловий будинок та споруди відповідно до статті 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя.

Переглядаючи вказану справу ВСУ вказав на те, що за нормами п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в його набутті.

При цьому при застосуванні положень статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Головним є те, що набуття права власності на новобудову відрізняється від набуття права власності на інше майно, оскільки новобудова може бути споруджена за рахунок інших осіб, у тому числі й за рахунок колишнього подружжя, а прийнята в експлуатацію вже під час укладення нового шлюбу.

Тому сам по собі факт оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Аналізуйте судовий акт: ВССУ: Визначаючи правовий режим майна, набутого в «цивільному шлюбі», слід, зокрема, доводити факт його спільного створення та наявності в сторони відповідних коштів на момент придбання майна та джерела їх походження (справа № 712/14246/15-ц, 19.07.17)

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право власності на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку, зазначивши (назвавши) вказані матеріали чи обладнання (справа 296/499/15-ц, 22.03.17)

Автоматично спільне майно подружжя навпіл НЕ поділяється: суду завжди необхідно встановити за які кошти таке майно було набуте: спільні або особисті (ВСУ від 05 квітня 2017р. у справі № 6-399цс17)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВСУ у справі № 6-2921цс16: Норми статей 57, 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в його набутті.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Правова природа набуття права власності на новобудову відрізняється від набуття права власності на інше майно, оскільки новобудова може бути здійснена за рахунок інших осіб, у тому числі й за рахунок колишнього подружжя, а прийнята в експлуатацію вже під час укладення нового шлюбу.

Визначення частки права власності подружжя в новобудові здійснюється відповідно до часток вкладу у зведення будівлі у період шлюбу.

Тому сам по собі факт оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа – Заставнівська нотаріальна контора, про визнання правочину недійсним, визнання майна об’єктом права власності подружжя, визнання права власності на частку у майні подружжя, визнання права власності на частку у спадковому майні, внесення змін до свідоцтв про право на спадщину; за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, третя особа – Заставнівська нотаріальна контора, про визнання майна об’єктом права власності подружжя, визнання права власності на частку у майні подружжя, внесення змін до свідоцтва про право власності на спадщину за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила: визнати недійсною заяву від 14 березня 2012 року, подану нею до Заставнівської державної нотаріальної контори, про відмову від прийняття спадщини та небажання отримувати свідоцтво про право власності на 1/2 частку спільного майна подружжя; визнати об’єктом спільної сумісної власності подружжя житловий будинок (літера «А»), гараж (літера «Б»), літню кухню (літера «В»), сарай (літера «Г»), огорожу (№ 1-2) АДРЕСА_1, на які видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20 жовтня 2008 року на ім’я ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1; визнати за нею право власності на 1/2 частину вказаного вище нерухомого майна; внести зміни до свідоцтв про право на спадщину за законом від 23 грудня 2013 року, виданих на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спадкове майно, що залишилось після смерті ОСОБА_7, визначивши її частку в розмірі 1/10 частини житлового будинку з належними до нього будівлями і спорудами.

На обґрунтування зазначених позовних вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_7. За час шлюбу вони збудували житловий будинок АДРЕСА_1. Право власності на вказаний будинок було оформлено на її померлого чоловіка 3 жовтня 2008 року.

17 жовтня 2013 року постановою державного нотаріуса позивачці було відмовлено у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частину у вказаному вище нерухомому майні подружжя, оскілки 14 березня 2012 року вона зверталася до нотаріуса із заявою про відмову від прийняття належної їй частки спадкового майна.

ОСОБА_1 вказувала, що згадану заяву про відмову від прийняття спадщини вона подала до нотаріуса під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах, а тому така відмова може бути визнана недійсною.

Крім того, позивачка вважає, що нотаріус помилково включив її 1/2 частину майна в спільному майні подружжя до складу спадкового майна.

У березні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом, в якому просила: визнати об’єктом права спільної сумісної власності подружжя житловий будинок з належними до нього будівлями і спорудами АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на 1/2 частину житлового будинку з належними до нього будівлями і спорудами; внести до свідоцтв про право на спадщину за законом від 23 грудня 2013 року, виданих на ім’я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на спадкове майно, що залишилось після смерті ОСОБА_7, визначивши її частку в житловому будинку з належними до нього будівлями та спорудами в розмірі, відповідно 2/10 та 1/10 частин.

Свої вимоги ОСОБА_5 обґрунтовувала тим, що з травня 1994 року по 18 лютого 2005 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_7.

Позивачка зазначала, що житловий будинок (літера «А»), гараж (літера «Б»), літню кухню (літера «В»), сарай (літера «Г»), огорожа (№ 1-2) АДРЕСА_1 були спільною сумісною власністю колишнього подружжя, оскільки будинок був зведений та готовий до проживання ще у 2004 році, тобто до їх розлучення.

Рішенням Заставнівського районного суду Чернівецької області від 2 жовтня 2015 року в задоволенні позовів відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 24 грудня 2015 року рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 2 жовтня 2015 року в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення її позову в частині визнання майна, розташованого АДРЕСА_1, об’єктом права спільної сумісної власності подружжя та визнання за нею права власності на 1/2 частину у вказаному майні подружжя. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті касаційного провадження.

У поданій до Верховного Суду заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року ОСОБА_2 просить скасувати постановлені у справі рішення суду апеляційної інстанції й ухвали суду касаційної інстанцій в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 60 Сімейного кодексу України (далі – СК України).

На підтвердження підстави подання заяви про перегляд судових рішень заявниця посилається на постанову Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що в травні 1994 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 було зареєстровано шлюб. Від шлюбу вони мають двоє дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Згідно з рішенням виконкому Товтрівської сільської ради Заставнівського району Чернівецької області від 12 липня 2002 року НОМЕР_1 ОСОБА_7 надано дозвіл на будівництво нового житлового будинку на місці старого на земельній ділянці НОМЕР_2 площею S_1 АДРЕСА_1. 24 листопада 2002 року він отримав дозвіл на виконання будівельно-монтажних робіт від Обласної інспекції державного архітектурно-будівельного контролю. У липні 2003 року згідно з рішенням виконкому Товтрівської сільської ради Заставнівського району Чрнівецької області надано дозвіл на будівництво гаража, літньої кухні та хліва біля новозбудованого будинку.

Суди також установили, що житловий будинок був збудований під час перебування у шлюбі ОСОБА_7 та ОСОБА_5. Зокрема, будинок був накритий покрівлею, обштукатурений ззовні та всередині, встановлені вікна двері, влаштовані сходи, підведені газ, вода, електроенергія, зроблені стяжки під підлогу, частково проведені оздоблювальні роботи.

У 2006 році ОСОБА_7 одружився з ОСОБА_1. Від шлюбу народився син ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4.

Сама ОСОБА_1 як свідок підтвердила, що на момент укладення шлюбу з ОСОБА_7 будинок був уже зведений та під’єднані усі комунікації, а під час її шлюбу були завершені оздоблювальні роботи.

Відповідно до рішення виконкому Товтрівської сільської ради Заставнівського району Чернівецької області від 23 вересня 2008 року НОМЕР_3 ОСОБА_7 видано свідоцтво про право власності на вказаний житловий будинок.

ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.

Суди також установили, що боргові зобов’язання, що залишились після смерті ОСОБА_7 були погашені його матір’ю – ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що ОСОБА_1 відмовилася отримувати свідоцтво про право власності на частку у спільному майні шляхом подання заяви про відмову від прийняття своєї частки в спадщині після смерті чоловіка на користь ОСОБА_2 та в подальшому не скористалась своїм правом на відкликання заяви про відмову від прийняття спадщини в межах строку, встановленого законом.

Скасовуючи рішення першої інстанції в частині відмови в позові про визнання майна об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на частину майна подружжя, внесення змін до свідоцтв про право на спадщину та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення цих вимог, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що оскільки право власності на спірне майно було набуте ОСОБА_7 у 2008 році, тобто під час шлюбу з ОСОБА_1, тому житловий будинок та споруди відповідно до статті 60 СК України є спільною сумісною власністю подружжя.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 7 вересня 2016 року, наданій заявницею на підтвердження невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в ній висновку, зазначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи статтю 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права (статті 60 СК України), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Норми статей 57 60 СК України встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя щодо належного їм майна, згідно з якими майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Майно, набуте кожним з подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

Зокрема, відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в його набутті.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Правова природа набуття права власності на новобудову відрізняється від набуття права власності на інше майно, оскільки новобудова може бути здійснена за рахунок інших осіб, у тому числі й за рахунок колишнього подружжя, а прийнята в експлуатацію вже під час укладення нового шлюбу.

Визначення частки права власності подружжя в новобудові здійснюється відповідно до часток вкладу у зведення будівлі у період шлюбу.

Тому сам по собі факт оформлення права власності на новозабудову в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте, віднісши таке майно до об’єкта права спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції на наведені правові норми належної уваги не звернув та не з’ясував джерела коштів, за які було побудовано спірний будинок, та не встановив часу його зведення. Зокрема, встановивши, що будівництво будинку було майже завершено ще під час шлюбу ОСОБА_7 з ОСОБА_5, суди не з’ясували, яка частина коштів була направлена у період шлюбу ОСОБА_7 з ОСОБА_1 на остаточне оздоблення будинку, хто та за які кошти добудовував житловий будинок.

Зазначені порушення вимог закону залишилися й поза увагою суду касаційної інстанції.

За таких обставин ухвалені у справі рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми статті 60 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність у Верховного Суду України процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи перешкоджає ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2016 року задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 березня 2015 року, рішення Апеляційного суду Чернівецької області від 24 грудня 2015 року в частині задоволених позовних вимог, рішення Заставнівського районного суду Чернівецької області від 2 жовтня 2015 року в частині відмови у задоволенні позовних вимогах про визнання майна об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на частину майна подружжя, внесення змін до свідоцтв про право на спадщину скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Підписи суддів