ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 лютого 2021 року

м. Київ

Справа № 910/800/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Мамалуя О. О., Студенця В. І.,

за участю секретаря судового засідання Низенко В. Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху"

та Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів

на рішення Господарського суду міста Києва

у складі судді Щербакова С. О.

від 23 липня 2020 року

та постанову Північного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Дикунської С. Я., Агрикової О. В., Шаптали Є. Ю.

від 27 жовтня 2020 року

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко"

до 1) Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів,

2) Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху"

про визнання недійсним договору про управління активами

за участю представників:

позивача: Островської Ю. В.

відповідача-1: Савулія В. О.

відповідача-2: Рикової Н. В.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У січні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, та Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" про визнання недійсним договору управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, та Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху".

Позовні вимоги мотивовані тим, що майно, яке є предметом спірного договору, належить Товариству з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко", а укладення цього договору за відсутності його згоди як дійсного власника майна, порушує майнові права Товариства.

Як на підстави недійсності спірного правочину позивач послався на те, що договір управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року був укладений з недодержанням частин 1 та 2 статті 203 Цивільного кодексу України, оскільки

- договір суперечить частині 1 статті 1029 Цивільного кодексу України, частині 6 статті 100 Кримінального процесуального кодексу України та статті 21 Закону України "Про ~organization21~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", оскільки в управління відповідача-2 було передано майно відповідачем-1, який не є власником цього майна та не має необхідної правоздатності на вчинення таких дій, без згоди дійсного власника майна;

- договір був укладений особою, яка не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки був укладений за результатом проведення відповідачем-1 процедури публічних закупівель, що відбулася з порушенням порядку її проведення, з (відповідача-2) як переможцем закупівлі (управителем майном), який не відповідав встановленим тендерною документацією кваліфікаційним вимогам та не мав необхідного досвіду управління таким майном.

2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" є власником наступного нерухомого майна: об'єкт нерухомого майна - будівля № 3 (літера "В"), у тому числі площа котельні - 63,9 кв. м, загальною площею 1516,7 кв. м, будівля № 1 (літера "А "), у тому числі приміщення центру обробки даних "Парковий", площею 2562,6 кв. м, конгресно-виставковий центр з підземним паркінгом, площею 15 440,7 кв. м, загальною площею 20107,6 кв. м, дизельна електростанція (літера "Г") загальною площею 233,5 кв. м, будівля № 2 (літера "Б") загальною площею 395 кв. м, які знаходяться за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16а на земельних ділянках: площею 2,0722 га (кадастровий номер 8000000000:82:007:0032), 0,1117 га (кадастровий номер 8000000000:82:006:0088), на яке в рамках кримінального провадження № 42016100000001070 накладений арешт (заборона розпорядження майном та його відчуження).

Голосіївський районний суд міста Києва ухвалою від 20 серпня 2018 року у справі № 752/16869/18 передав Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, в управління у порядку та на умовах, визначених статтями 1, 9, 19, 21 Закону України "Про ~organization23~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", зазначене вище майно та земельні ділянки, які знаходяться за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16а, власником яких є Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко".

11 жовтня 2018 року тендерний комітет Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, прийняв рішення, оформлене протоколом № 199, про визнання Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" переможцем (управителем) для управління арештованими активами, переданими Агентству на підставі ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 20 серпня 2018 року у справі № 752/16869/18, та про укладення відповідного договору.

18 жовтня 2018 року між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, (установник управління) та Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху" (управитель) був укладений договір управління майном (активами) (далі по тексту - договір, спірний договір, спірний правочин), відповідно до якого Установник управління передає Управителеві на строк, визначений у пункті
1.3. розділу 1 цього договору, нерухоме майно (далі - актив/активи) в управління, а Управитель приймає в управління об'єкти нерухомого майна та зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цими активами, що знаходяться за адресою: м. Київ, Паркова дорога, 16а, а саме:

1) земельну ділянку, площею 2,0722 га (кадастровий номер undefined);

2) земельну ділянку, площею 0,1117 га (кадастровий номер undefined);

3) нерухоме майно: будівлю № 3 (літера "В"), загальною площею 1516,7 кв. м (у тому числі котельню, площею 63,9 кв. м); будівлю № 1 (літера "А"), загальною площею 20 107,6 кв. м (у тому числі: приміщення центру обробки даних "Парковий", площею 2562,6 кв. м, конгресно-виставковий центр з підземним паркінгом, площею 15 440,7 кв. м, дизельну електростанцію (літера "Г"), загальною площею 233,5 кв. м) (реєстраційний номер нерухомого майна 127097680000);

4) нерухоме майно: будівлю № 2 (літера Б), загальною площею 395 кв. м (реєстраційний номер нерухомого майна 22239980000),

ринковою вартістю згідно зі звітом про незалежну оцінку майна 987 002 317,00
грн (далі - Активи).

Відповідно до пункту 1.2. договору строк управління активами: з дня укладення цього договору до дня находження у письмовій формі повідомлення від Установника управління про припинення цього договору у разі скасування арешту прийнятих в управління активів або їх конфіскації, спеціальної конфіскації, іншого судового рішення про їх стягнення в дохід держави; або до іншого строку у разі настання випадків визначених у розділі 6 цього договору; або до 18 червня 2020 року.

Цей договір набирає чинності з моменту підписання уповноваженими представниками сторін та нотаріального посвідчення цього договору та діє до 18 червня 2020 року, якщо інше не передбачено чинним законодавством України або цим договором, проте в будь-якому разі до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором (пункт 6.1. договору).

У січні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів та Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" про визнання недійсним договору управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів та Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху".

Як на підстави недійсності спірного правочину позивач послався на те, що договір управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року був укладений з недодержанням частин 1 та 2 статті 203 Цивільного кодексу України.

3. Короткий зміст оскаржуваних рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.

Господарський суд міста Києва рішенням від 23 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2020 року, позовні вимоги задовольнив: визнав недійсним договір управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладений між відповідачами. Стягнув з кожного відповідача на користь позивача по 960,50 грн судового збору.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що:

- спірний договір суперечить пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України "Про ~organization28~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", оскільки оцінка майна, що є предметом договору, була здійснена не Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, а Комунальним підприємством "Центр організації дорожнього руху".

Проте, за висновком судів, це порушення не вплинуло на правомірність передачі цього майна в управління та не є підставою для визнання спірного договору недійсним;

- спірний договір був укладений за результатом проведеної процедури публічної закупівлі з метою обрання управителя майна, проте ця процедура відбулася з порушенням порядку її проведення, зокрема з порушенням: частини 1 статті 2 Закону України "Про публічні закупівлі", оскільки кошторис відповідача-1 не передбачав видатків з Державного бюджету України на укладення договорів управління арештованим у кримінальному провадженні майном, з огляду на що відповідач-1 при проведенні процедури публічної закупівлі безпідставно використав електронну систему закупівель;

- спірний договір був укладений на підставі рішення тендерного комітету про визначення відповідача-2 переможцем проведеної закупівлі, яке в судовому порядку (адміністративним судом) було визнане протиправним та скасоване з підстав того, що визначення переможця закупівлі відбулося з порушенням пункту 12 статті 1 та статті 28 Закону України "Про публічні закупівлі", а визначений переможець неспроможний здійснювати управління арештованими активами. Суди попередніх інстанцій визнали ці встановлені адміністративним судом обставини преюдиційними для цієї справи;

- у спірних правовідносинах спірний договір порушує охоронювані законом майнові інтереси позивача як власника майна (активів), переданого за спірним договором в управління відповідачу-2, оскільки позивач як власник цих активів у зв'язку з передачею активів в управління Національному агентству права власності на них не втрачає, а у випадку скасування арешту активів - має гарантоване право на їх повернення. При цьому збереження таких активів, приріст їх вартості та ефективне управління ними забезпечується управителем та є обов'язком останнього.

4. Короткий зміст вимог касаційних скарг.

У касаційних скаргах відповідачі просять скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 23 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову повністю.

5. Узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень відповідач-1 послався на пункт 1 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а відповідач-2 - на пункти 1 та 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідачі зазначили про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність порушеного майнового права та інтересу позивача спірним договором, неправильно застосували до спірних правовідносин статті 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 2, 20 Господарського процесуального кодексу України не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування цих норми права у подібних правовідносинах. При цьому відповідачі однаково посилаються на постанову Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, а також окремо відповідач-1 посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, а відповідач-2 на постанови Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19 та 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16

Крім того відповідач-1 посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 207, 216 Цивільного кодексу України, на не врахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-38гс14 та від 23 грудня 2015 року у справі № 3-1143гс15, відповідно до яких неможливо визнати недійсним розірваний правочин, вказує на те, що суди залишили поза увагою обставину того, що спірний договір був припинений відповідачами 28 травня 2019 року.

Відповідач-2 в якості підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, крім пункту 1 абзацу 1 частини 2 статті 287, послався також на пункт 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про відсутність правового висновку Верховного Суду щодо випадків та підстав відступлення від застосування судами положень статей 203 та 215 Цивільного кодексу України при розгляді справ про визнання недійсним правочину, а також зазначає про те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували встановлені адміністративним судом у справі № 826/17153/18 обставини як преюдиційні факти до спірних правовідносин у цій господарській справі.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Позивач у відзивах на касаційні скарги просить касаційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що ухвалені судами попередніх інстанцій у цій справі оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені з правильним застосуванням та дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи відповідачів у касаційних скаргах є безпідставними та необґрунтованими, а висновки Верховного Суду, на які послалися скаржники, не є релевантними для цієї справи, оскільки були зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.

Позиція Верховного Суду

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків місцевого господарського суду та суду апеляційної інстанцій.

Касаційний господарський суд, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення судами попередніх інстанцій, дослідивши правильність застосування судами норм матеріального та дотримання норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частини 2 статті 20 Господарського кодексу України кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, та свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України).

Згідно із частинами 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому частинами 1 та 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України порядку гарантується. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до частини 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою та необхідною умовою для звернення особи до суду із відповідним позовом є наявність порушеного права та охоронюваного законом інтересу особи - позивача у справі і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту.

При цьому звертаючись до господарського суду, позивач повинен визначити, яке його право, на його думку, є порушеним, та в який спосіб належить здійснити судовий захист порушеного права. У свою чергу судам належить з'ясувати наявність порушеного права позивача та відповідність обраного ним способу захисту порушеного права способам, визначеним у законодавстві. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Згідно з пунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Зазначеною нормою передбачено можливість оскарження правочину як стороною договору, так і зацікавленою особою, яка не є стороною правочину.

Чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, а тому, виходячи з вимог статті 16 Цивільного кодексу України, статті 4 Господарського процесуального кодексу України крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Тобто у разі, якщо договір оскаржує особа, яка не є стороною цього договору, така особа, звертаючись з відповідним позовом до суду, має навести обґрунтування, в чому полягає порушення її прав та охоронюваних законом інтересів цим правочином.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і тому суд має встановити не лише наявність передбачених законом підстав недійсності правочину, але й визначити, чи було порушено цивільне право особи (позивача), за захистом якого позивач звернувся до суду; яке саме право та/або інтерес позивача є порушеним, не визнаним або оспореним; в чому полягає порушення цього права та/або інтересу та залежно від установленого встановити, чи є належним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце, а також вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебували у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці останні не доведуть, що цими діями порушуються їхні права.

Такі правові висновки щодо застосування статті 20 Господарського кодексу України, статей 15, 16 та частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України, статей 4, Господарського процесуального кодексу України у їх сукупності щодо необхідності доведення наявності порушеного права при зверненні до суду позовом про визнання правочину недійсним особи, яка не є стороною оспорюваного правочину, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі 910/3907/18, а також у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18,03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19 та інших, правовідносини в яких є подібними правовідносинам у цій справі.

Розглядаючи спір у цій справі суди встановили, що позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" не є стороною оскаржуваного ним договору про управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між відповідачами у справі.

Разом з цим суди встановили, що позивач є власником майна, яке є предметом спірного договору, на яке в рамках кримінального провадження № 42016100000001070 був накладений арешт (встановлена заборона розпорядження майном та його відчуження). У подальшому ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 20 серпня 2018 року у справі № 752/16869/18 арештоване майно позивача було передане в управління Національному агентству України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, у порядку та на умовах, визначених статтями 1, 9, 19, 21 Закону України "Про ~organization31~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів".

Національне агентство у свою чергу передало арештоване майно позивача на підставі спірного договору в управління Комунальному підприємству "Центр організації дорожнього руху".

Вирішуючи питання щодо наявності порушеного права позивача спірним договором, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що укладення спірного договору щодо майна, яке належить позивачу на праві власності, порушує охоронюваний законом майновий інтерес позивача як власника цього майна (активів), оскільки позивач у зв'язку з передачею його активів після їх арешту в управління Національному агентству права власності на них не втрачає, а у випадку скасування арешту активів - має гарантоване право на їх повернення. При цьому збереження таких активів, приріст їх вартості та ефективне управління ними забезпечується управителем та є обов'язком останнього.

Проте Верховний Суд вважає зазначені висновки судів помилковими та такими, що зроблені з неправильним застосуванням до спірних правовідносин норм матеріального права з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 170 Кримінального процесуального кодексу України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому частини 1 статті 170 Кримінального процесуального кодексу України порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна.

Арешт майна скасовується у встановленому частини 1 статті 170 Кримінального процесуального кодексу України порядку.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України "Про ~organization32~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів" (далі по тексту - Закону) Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (далі - Національне агентство), є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері виявлення та розшуку активів, на які може бути накладено арешт у кримінальному провадженні, та/або з управління активами, на які накладено арешт або які конфісковано у кримінальному провадженні.

За змістом пунктів 1,4 частини першої статті 1 Закону активи - кошти, майно, майнові та інші права, на які може бути накладено або накладено арешт у кримінальному провадженні або які конфісковані за рішенням суду у кримінальному провадженні.

Управління активами - діяльність із володіння, користування та/або розпорядження активами, тобто забезпечення збереження активів, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, та їх економічної вартості або реалізація таких активів чи передача їх в управління відповідно до частиною 1 статті 2 Закону України "Про ~organization32~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", а також реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні.

Відповідно до статті 19 Закону Національне агентство здійснює управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі як захід забезпечення позову - лише щодо позову, пред'явленого в інтересах держави, із встановленням заборони розпоряджатися та/або користуватися такими активами, сума або вартість яких дорівнює або перевищує 200 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня відповідного року.

Зазначені активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора.

У разі прийняття в управління активів, які чи права на які та їх обтяження підлягають державній реєстрації, Національне агентство надсилає того самого дня інформацію про накладення арешту на активи органам, що ведуть державні реєстри таких активів, прав на них або їх обтяжень.

Згідно з частинами першою та другою статті 21 Закону управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснюється Національним агентством шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління.

Активи, зазначені у частині першій цієї статті, прийняті Національним агентством в управління, підлягають оцінці, яка здійснюється визначеними за результатами конкурсу суб'єктами оціночної діяльності, та передачі в управління визначеним за результатами конкурсу юридичним особам або фізичним особам - підприємцям у порядку, встановленому законодавством про державні (публічні) закупівлі.

Управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до глави 70 Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, визначених частиною 1 статті 2 Закону України "Про ~organization32~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів".

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства у їх сукупності з урахуванням спірних правовідносин, що склалися між сторонами цього спору, свідчить про те, що арешт активів, які є речовими доказами та об'єктами ймовірної конфіскації, а також їх передача в управління Національного агентства на підставі ухвали слідчого судді (суду) є діями, які здійснюються з метою досягнення завдань кримінального провадження.

Саме ухвала про арешт активів є тим самим рішенням органу судової влади, яке тимчасово позбавляє власника відповідних прав.

З моменту арешту активів право власності власника цих активів є тимчасово обмеженим: власник тимчасово позбавляється прав володіння, розпорядження та користування майном, не може самостійно визначати долю активів, самостійно ними користуватися, зокрема передавати їх в тимчасове володіння чи користування третім особам.

Ухвала слідчого судді (суду) про передачу активів в управління Національному агентству є визначеним слідчим суддею (судом) спеціальним порядком зберігання речових доказів, яким забезпечується виконання ухвали про арешт цих активів.

Отже з моменту постановлення слідчим суддею (судом) ухвали про арешт активів та ухвали про їх передачу в управління Національному агентству, виключно останнє є особою, уповноваженою здійснювати права володіння, користування та розпорядження цим майном, зокрема має визначене Законом, зокрема частиною 2 статті 21 Закону України "Про ~organization34~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів", право на передачу цього майна в управління іншим особам. При цьому визначення Національним агентством управителя майна відбувається у порядку, визначеному законодавством про державні (публічні) закупівлі, волевиявлення дійсного власника майна при виборі управителя майна не має значення.

При цьому договір управління майном, укладений Національним агентством з особою, визначеною за результатом проведених агентством публічних закупівель управителем майна, не є підставою виникнення у дійсного власника майна (у спірних правовідносинах - позивача) обмежень у володінні, користуванні та розпорядженні своїм майном. Наявність у дійсного власника майна таких обмежень є наслідком прийняття слідчим суддею (судом) ухвали про накладення арешту на це майно в ході кримінального провадження.

Навіть у разі визнання в судовому порядку спірного договору (про управління майном) недійсним право позивача на користування майном не буде поновлене, оскільки сторони за спірним правочином хоча і повернуться у початковий стан, однак законна сила ухвали про арешт залишиться незмінною. Визнання в судовому порядку спірного договору недійсним не скасовує накладений судом у кримінальному проваджені арешт майна.

Такі правові висновки Верховного Суду викладені у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19.

З огляду на викладене спірний договір управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладений між відповідачами у справі в порядку статті 21 Закону України "Про ~organization35~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів" не порушує право власності позивача на передане за цим договором у правління майно, оскільки це право позивача першочергово вже було обмежене в силу накладення арешту на майно.

Однак суди попередніх інстанцій не застосували до спірних правовідносин зазначені норми закону, не врахували наведені висновки Верховного Суду, з огляду на що дійшли помилкового висновку про те, що укладення спірного договору порушує охоронюваний законом майновий інтерес позивача як власника цього майна (активів). Як наслідок суди помилково здійснили перевірку спірного договору на його відповідність вимогам чинного законодавства.

При цьому Верховний Суд зазначає, що відсутність порушення спірним договором прав та інтересів позивача є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові, у такому разі перевірка спірного договору на його відповідність вимогам чинного законодавства не здійснюється.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає обґрунтованою визначену відповідачами у касаційних скаргах підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суди попередніх інстанцій в оскаржуваних рішенні та постанові не врахували зазначених вище висновків Верховного Суду щодо застосування статей 15, 16, 203, 215 Цивільного кодексу України, частини 1 статті 170 Кримінального процесуального кодексу України, пунктів 1, 4 частини 1 статті 1, частини 1 статті 2, статей 19, 21 Закону України "Про ~organization36~ з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів" у їх сукупності, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 грудня 2019 року у справі № 910/15262/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/6091/19, правовідносини в яких є подібними правовідносинам у цій справі, в яких позивач не є стороною оспорюваного ним договору, а відповідачем виступає Національне агентство, внаслідок чого суди дійшли помилкових висновків щодо наявності порушеного права позивача, яке підлягає судовому захисту.

Подібність правовідносин у зазначених справах та у цій справі підтверджує також і той факт, що у всіх цих справах мали місце обставини накладення у кримінальних провадженнях арешту на майно та подальшої передачі такого арештованого майна Національному агентству для здійснення заходів управління ним. У всіх цих справах оспорювалися договори, укладені Національним агентством в порядку здійснення управління цим майном.

Разом з цим Верховний Суд не бере до уваги посилання відповідача-2 на висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16, оскільки правовідносини у зазначеній справі ні за предметом позову, ні за підставами позову, ні за суб'єктним складом сторін спору, ні за обставинами не є подібними правовідносинам у цій справі. Предметом спору у справі № 826/4406/16 було визнання незаконною та нечинною постанови Кабінету Міністрів України в частині з підстав того, що постанова КМУ суперечить чинному законодавству України, що встановлює правовий режим власності на зброю, порядок її придбання, обмежує права позивача. Наведені взагалі не відповідає предмету та підставами позову у цій справі ( № 910/800/19), що обумовлює і наявність у зазначених справах різних обставин та різного матеріально-правового регулювання спірних правовідносин. Відрізняються справи № 826/4406/16 та № 910/800/19 і за суб'єктним складом: у справі № 826/4406/16 сторонами спору є фізична особа (голова наглядової ради Всеукраїнської громадської організації "Українська асоціація власників зброї" та Кабінет Міністрів України. Натомість у цій справі № 910/800/19 сторонами спору є: сторони оспорюваного договору та зацікавлена у визнанні недійсним спірного договору особа.

Крім того, як вбачається відповідач-2 в якості підстави касаційного оскарження судових рішень у цій справі, крім пункту 1 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України послався також на пункт 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену відповідачем-2 підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Зі змісту пункту 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

В обґрунтування цієї підстави касаційного оскарження судових рішень відповідач-2 у своїй касаційній скарзі послався на відсутність правового висновку Верховного Суду щодо випадків та підстав відступлення від застосування судами положень статей 203 та 215 Цивільного кодексу України при розгляді справ про визнання недійсним правочину.

Проте наведене відповідачем-2 у касаційній скарзі в обґрунтування цієї підстави касаційного оскарження формулювання своїх доводів не дає суду однозначно зрозуміти щодо яких саме норм у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду. Посилання скаржника на відсутність висновку "щодо випадків та підстав відступлення від застосування судами положень статей 203 та 215 Цивільного кодексу України" не є належним та зрозумілим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник не обґрунтовує, в чому полягає необхідність та значення такого висновку для спірних правовідносин.

У свою чергу відповідач-1 у касаційній скарзі посилається також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій статей 207, 216 Цивільного кодексу України та неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 19 серпня 2014 року у справі № 3-38гс14 та від 23 грудня 2015 року у справі № 3-1143гс15, відповідно до яких неможливо визнати недійсним правочин після його розірвання, оскільки такий правочин припинив своє існування та предмет спору відсутній. З огляду на викладене відповідач-1 зазначає про те, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою обставину того, що спірний договір управління майном від 18 жовтня 2018 року був припинений відповідачами за укладеним між ними договором про припинення від 28 травня 2019 року, не врахували та не надали оцінку зазначену договору про припинення.

Надаючи оцінку зазначеним доводам відповідача-1, Верховний Суд зазначає про те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 відступила від висновку Верховного Суду України щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), та сформувала нові висновки, відповідно до яких розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.

З огляду на викладене Верховний Суд вважає зазначені доводи відповідача-1 необґрунтованими, безпідставними та не бере їх до уваги.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частинами 1 -3 статті 311 Господарського процесуального кодексу України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених частинами 1 -3 статті 311 Господарського процесуального кодексу України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

З огляду на те, що заявлена відповідачами у касаційних скаргах підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 абзацу 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, є обґрунтованою, а суди попередніх інстанцій у повній мірі встановили всі обставини, які мають значення для цієї справи, проте при вирішенні спору неправильно застосували зазначені вище норми матеріального права, не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, Верховний Суд вважає, що касаційні скарги відповідачів необхідно задовольнити, а оскаржувані судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

9. Судові витрати.

Відповідно до підпунктів "б ", "в" пункту 4 частини 1 статті 315 Господарського процесуального кодексу України у резолютивній частині постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи те, що Верховний Суд скасовує рішення місцевого господарського та постанову суду апеляційної інстанції з ухваленням нового рішення по справі про відмову у задоволенні позову, то відповідно суд касаційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат.

Згідно з пунктом 2 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови в позові судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

З огляду на те, що суд касаційної інстанції, ухвалюючи нове рішення у справі відмовляє у задоволенні позову про визнання недійсним договору управління майном (активами) від 18 жовтня 2018 року, укладеного між відповідачами у справі, судовий збір за подання позовної заяви покладається на позивача.

У зв'язку з тим, що за результатом касаційного розгляду справи Верховний Суд ухвалює нове рішення у справі про відмову у задоволенні позову, тобто вирішення спору по суті у цій справі відбулося на користь відповідачів, судовий збір, сплачений відповідачами за подання апеляційних та касаційних скарг, підлягає стягненню з позивача на користь відповідачів.

Як вбачається з наявного в матеріалах справи платіжного доручення № 1485 від 17 серпня 2020 року (т. 5, а. с. 11) відповідач-2 - Комунальне підприємство "Центр організації дорожнього руху" за подання апеляційної скарги сплатив 3 153,00 грн.

Проте станом на дату подання апеляційної скарги відповідач-2 мав сплатити судовий збір за подання апеляційної скарги у цій справі у розмірі 2 881,50 грн, виходячи з такого розрахунку: 1921,00 грн Х 150% = 2 881,50 грн, де

- 1921,00 грн - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на
01.01.2019 року, оскільки позовна заява у цій справі була подана у 2019 року;

- 150% від розміру судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, - ставка, передбачена підпунктом 4 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України "Про судовий збір" за подання до апеляційного господарського суду апеляційної скарги.

Отже, як вбачається відповідач-2 за подання до суду апеляційної інстанції апеляційної скарги сплатив судовий збір у більшому розмірі, ніж передбачено законом.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" у разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом, сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду.

Проте у матеріалах справи відсутнє клопотання відповідача-2 про повернення йому переплаченої суми судового збору за подання апеляційної скарги, з огляду на що у суду касаційної інстанції відсутні підстави для вирішення цього питання.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" та Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 23 липня 2020 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2020 року у справі № 910/800/19 скасувати.

3. Ухвалити нове рішення у справі № 910/800/19. В позові відмовити.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" (04070, м.

Київ, Паркова дорога, буд. 16А, ідентифікаційний код 37270900) на користь Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (01001, м. Київ, вул.

Бориса Грінченка, буд. 1, ідентифікаційний код 41037901) 2 881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одну) гривен 50 копійок судового збору за подання апеляційної скарги та 3 842 (три тисячі вісімсот сорок дві) гривен, 00 копійок судового збору за подання касаційної скарги.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Амадеус Ко" (04070, м.

Київ, Паркова дорога, буд. 16А, ідентифікаційний код 37270900) на користь Комунального підприємства "Центр організації дорожнього руху" (03062, м. Київ, вул. Чистяківська, буд. 19 А, ідентифікаційний код 32955518) 2 881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одну) гривен, 50 копійок судового збору за подання апеляційної скарги та 3 842 (три тисячі вісімсот сорок дві) гривен, 00 копійок судового збору за подання касаційної скарги.

6. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідні накази.

7. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Мамалуй

В. Студенець