ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2021 року

м. Київ

cправа № 910/19021/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий, Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Мазуренко М. В.,

та представників

позивача: Диннік О. В.,

відповідача: Божинський В. В.,

третьої особи-1: Мнацаканян С. А.,

третьої особи-2: не з'явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Архітектурна майстерня "Інка"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2021

у справі № 910/19021/20

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Архітектурна майстерня "Інка"

до Фонду державного майна України

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

1) Міністерство культури та інформаційної політики України;

2) Національний музей історії України у Другій світовій війні. Меморіальний комплекс (музей війни)

про визнання договору недійсним в частині,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Архітектурна майстерня "Інка" (далі - ТОВ "АМ "Інка") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) про визнання недійсним п. 11.1. договору №129 про внесення змін до договорів оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 08.10.2015 №319 та від 09.09.2019 №2 в частині заборони приватизації орендованого майна (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 28.01.2021).

В обґрунтування підстав позову позивач посилався на те, що оспорюваний ним п.
11.1. договору оренди не був приведений сторонами договору у відповідність до Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", прийнятого
18.01.2019, а відтак, суперечить п. 1 ст. 215 ЦК України, ст. 203 ЦК України.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.02.2021 (суддя Шкурдова Л. М. ) позов задоволено. Визнано недійсним п. 11.1. договору № 129 про внесення змін до договорів оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від
08.10.2015.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2021 (колегія суддів у складі: Попікова О. В. - головуючий, Євсіков О. О., Корсак В. А.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що 08.10.2015 між ТОВ "АМ "Інка" (орендар) та ФДМУ (орендодавець) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №319, предметом якого є державне нерухоме майно, загальною площею 565,1 кв. м, а саме: будівля (літера "А") (реєстровий номер 02224241.30.ЮЖВЦСД1325), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 745397980382, площею 433,1 кв. м. та будівля (літера "Б") (реєстровий номер 02224241.5.ЮЖВЦСД2251), реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 504712580000, площею 132 кв. м., що розташовані за адресою: м.

Київ, пров. Запечерний, 2.

Міністерство культури України надало згоду на оренду вказаного вище майна за умови включення до договору пункту, що передбачає заборону приватизації.

Посилання на вказаний лист Міністерства культури України міститься в преамбулі договору оренди №319.

Пунктом 11.1. договору оренди сторони узгодили, що орендоване майно не підлягає приватизації та передачі в суборенду протягом дії договору оренди.

18.01.2018 прийнято новий Закон України "Про приватизацію державного та комунального майна".

Відповідно до Закон України "Про приватизацію державного та комунального майна" України приватизації підлягає державне майно, яке раніше було заборонено до приватизації, а саме: майно меморіальних комплексів, яке більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше його використання не планується.

Між сторонами 09.09.2019 укладено додаткову угоду №2 до договору оренди №319, що належить до державної власності від 30.12.2003 №03/05/03, якою внесено зміни до преамбули договору оренди №319, та у розділ 12 останнього. Інші умови договору, не змінені цією додатковою угодою, залишаються чинними у тій редакції, в якій вони викладені сторонами раніше. Сторони підтверджують їх обов'язковість для себе.

10.09.2019 сторони уклали договір про внесення змін до договору оренди №319 від
08.10.2015 та від 09.09.2019 №2, яким виклали договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 08.10.2015 №319 в новій редакції.

Вказаний договір посвідчений нотаріально, зареєстрований в реєстрі за №5981.

Договір оренди №319 в новій редакції від 10.09.2019 також містить п. 11.1, який забороняє приватизацію орендованого майна та його передачу в суборенду протягом дії договору оренди.

Листом №36 від 17.06.2020 позивач звернувся до Фонду з проханням про внесення змін до договору від 10.09.2019 про внесення змін до договорів оренди нерухомого державного майна, що належить до державної власності, від 08.10.2015 №319 та від
09.09.2019 №2, у зв'язку з невідповідністю п. 11.1 договору законодавству - ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна".

Листом №10-16-13145 від 03.07.2020 Фонд надав відповідь, в якій відмовив позивачу у внесенні змін до договору, посилаючись на Лист Міністерства культури України №673/15-31/14-14 від 09.04.2014, яким було надано висновки щодо можливості оренди майна лише за умови включення до договору оренди вимоги щодо неможливості приватизації та передачі в суборенду об'єкта оренди протягом дії договору, що відповідало діючому на той час законодавству.

Спір у даній справі виник у зв'язку з тим, що, на думку позивача, п. 11.1. договору не був приведений у відповідність до чинного Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", оскільки як стверджує позивач орендоване майно більше трьох років не використовується у виробничій діяльності музею, воно орендується приватними компаніями з 2000 року, а тому договір оренди в редакції від 10.09.2019 в частині п. 11.1. суперечить нормі ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", що є підставою для визнання вказаного пункту договору недійсним.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" від
18.01.2018 змінено положення щодо заборони приватизації майна і зокрема, встановлено, що приватизації підлягає державне майно, яке раніше було заборонено до приватизації, а саме: майно меморіальних комплексів, яке більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше його використання не планується. Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно площею 464,6 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Київ, провулок Запечерний, 2 (предмет договору оренди) належить на праві власності державі в особі Міністерства культури України. Вказане нерухоме майно знаходиться в оренді позивача понад 3-х років, договір оренди є довгостроковим (діє до 08.10.2030), а отже, використання цього майна у виробничій діяльності Національного музею історії України в Другій світовій війні, у якого воно перебуває на балансі, не планується. Доказів на підтвердження того, що орендоване майно планується власником для власного використання, Міністерством культури України не надано.

Таким чином, укладаючи 10.09.2019 договір оренди нерухомого майна в новій редакції, сторонами не було приведено пункт 11.1. договору у відповідність до норм чинного на час укладення договору у новій редакції Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" від 18.01.2018, що є підставою для визнання вказаного пункту договору недійсним.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи нове - про відмову в позові, суд апеляційної інстанції виходив з недоведеності позивачем правових підстав для задоволення позову, оскільки: позивач не є уповноваженим органом управління державним майном (суб'єктом звернення відповідно до п. 5 Перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна"), який має право подати Фонду державного майна України пропозиції про включення об'єктів права державної власності до переліку об'єктів приватизації; укладаючи договір в 2019 році (після набрання чинності Законом України "Про приватизацію державного та комунального майна"), який містить п. 11.1. і який забороняє приватизацію об'єкта оренди, позивач погодився на таку його умову, що підтверджується фактичним підписанням цього договору позивачем; позовна заява не містить конкретизації, яке саме право позивача порушується оспорюваним ним пунктом договору; уповноважений орган управління державним майном (предметом оренди за договором оренди) - Міністерство культури України, заперечує проти приватизації державного майна, про що свідчить його лист від 2014 року, в якому Міністерство надало згоду на оренду державного майна за умови неможливості його приватизації; у договорі оренди від 10.10.2019 міститься п. 10.2., яким передбачено, що умови цього договору зберігають силу протягом усього строку цього договору, у тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, що погіршують становище орендаря (такий самий пункт містився в редакції договору оренди від 2015 року).

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що:

- ані положення Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", ані положення Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не передбачають право суб'єктів відносин оренди державного майна визначати, чи підлягає переданий в оренду об'єкт державної власності приватизації або ж ні в положеннях відповідного договору оренди, як і не встановлено такої істотної умови останнього як необхідності визначення можливості чи заборони його приватизації. Отже, оскаржуваним положенням п. 11.1 договору встановлено заборону приватизації об'єкта оренди у непередбаченому порядку, всупереч приписам ст. 19, п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України;

- скаржник просить в порядку ч. 4 ст. 300 ГПК України врахувати висновки постанови Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 щодо співвідношення свободи договору і таких засад цивільного законодавства, передбачених ст. 3 ЦК України, як справедливість, добросовісність, розумність, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин;

- апеляційний суд помилково застосував положення ч. 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", в той час, як повинен був застосувати положення Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна";

- посилання суду апеляційної інстанції на лист Міністерства культури України № 673/15-31/14-14 від 09.04.2014 є неправильним, а вказаний лист не може бути визнаний допустимим доказом, оскільки він втратив відповідність діючому законодавству внаслідок прийняття нового Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна".

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних відносинах, а саме: ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", п. 5 Прикінцевих та перехідних положень закону, ст.ст. 6, 627, 509, ч. 1 ст. 203 ЦК України як підстави невідповідності умови договору оренди державного майна стосовно заборони приватизації в договорах, укладених після 07.03.2018, за умови відсутності доказів уповноважених органів управління державним майном використовувати об'єкти оренди у виробничій діяльності понад три роки і відсутності взагалі наміру їх використання; п. 5 Прикінцевих та перехідних положень закону (які містили строк дії 3.5 місяці з дати набрання Законом чинності, тобто починаючи з 07.03.2018) до правовідносин сторін у довгострокових діючих договорах оренди державного майна, укладених після 01.07.2018.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 28.09.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 24.09.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 28.09.2021 надійшов відзив на касаційну скаргу у встановлений в ухвалі від 09.09.2021 строк, у якому представник відповідача просить відмовити у її задоволенні і залишити оскаржувану постанову без змін, посилаючись на помилковість доводів скаржника та правильність висновків апеляційного господарського суду.

Також від представника позивача 28.09.2021 надійшли письмові пояснення, у яких він додатково обґрунтовує наявність підстав для скасування оскаржуваної постанови.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.09.2021 оголошено перерву у справі до 05.10.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 04.10.2021 від позивача надійшли заперечення на відзив на касаційну скаргу відповідача та пояснення представника третьої особи.

У судовому засіданні 05.10.2021 оголошувалась перерва у справі до 19.10.2021.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов'язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Посилаючись на п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник мотивував свою касаційну скаргу тим, що відсутній висновок Верховного Суду стосовно застосування ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", п. 5 Прикінцевих та перехідних положень закону, ст. 6, 627, 509, ч. 1 ст. 203 ЦК України як підстави невідповідності умови договору оренди державного майна стосовно заборони приватизації в договорах, укладених після 07.03.2018, за умови відсутності доказів уповноважених органів управління державним майном використовувати об'єкти оренди у виробничій діяльності понад три роки і відсутності взагалі наміру їх використання. Крім цього, відсутній висновок щодо застосування п. 5 Прикінцевих та перехідних положень закону (які містили строк дії 3.5 місяці з дати набрання Законом чинності, тобто починаючи з 07.03.2018) до правовідносин сторін у довгострокових діючих договорах оренди державного майна, укладених після 01.07.2018.

Так ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити ст. 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Таким чином, очевидним є те, що підставою для визнання правочину або його частини недійсним є порушення норм законодавства саме в момент його вчинення.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлених судами обставин справи, обґрунтовуючи наявність підстав для визнання недійсним п. 11.1 договору оренди державного майна, позивач посилався на те, що оспорюваний ним пункт договору не був приведений сторонами договору у відповідність до Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", прийнятого 18.01.2019, і суперечить нормі ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", а також порушує прямо передбачене законом право позивача.

Так 10.09.2019 сторони уклали договір про внесення змін до договору оренди №319 від 08.10.2015 та від 09.09.2019 №2, і договір оренди №319 в новій редакції від
10.09.2019, також містить п. 11.1 договору, який забороняє приватизацію орендованого майна та його передачу в суборенду протягом дії договору оренди.

Згідно з ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" (на яку позивач посилається як на підставу позову), у разі якщо майно органів державної влади та органів місцевого самоврядування, майно державних підприємств, що належать до сфери управління органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, сил цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної кримінально-виконавчої служби України, правоохоронних органів та органів доходів і зборів безпосередньо не забезпечує виконання зазначеними органами встановлених законодавством завдань, таке майно є об'єктами, що підлягають приватизації.

Майно, яке перебуває на балансах державних підприємств, установ, організацій, що не підлягають приватизації, та яке не входить до складу єдиних майнових комплексів, що забезпечують основні види діяльності таких підприємств або більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше їх використання не планується, належить до об'єктів, що підлягають приватизації.

Крім цього, відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" та іншими законами України.

Відмовляючи у задоволенні позову апеляційний господарський суд, по суті, виходив з того, що позивач та відповідач, будучи вільними в укладенні договору та визначенні його умов (відповідно до ст. 627 ЦК України), укладаючи 10.10.2019 договір про внесення змін до договорів оренди нерухомого майна (тобто, вже після набрання чинності новим Законом України "Про приватизацію державного та комунального майна"), погодили таку особливу його умову як п. 11.1 про неможливість приватизації орендованого ним майна, і матеріали справи не містять доказів того, що позивач діяв проти своєї волі, або був необізнаним про наявність такого положення договору як п.11.1., або не знав про зміну законодавства.

Верховний Суд зазначає, що приписами ч.ч. 2 та 3 ст. 6 та ст. 627 ЦК України встановлено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ч.ч. 2 та 3 ст. 6 та ст. 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Тобто особам надається право вибору: використати вже існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на свій розсуд. Відтак цивільний (господарський) договір як домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, виявляє автономію волі сторін щодо врегулювання їхніх правовідносин на власний розсуд (у межах, встановлених законом), тобто є актом встановлення обов'язкових правил для сторін договору, регулятором їх відносин.

Приписи ч.ч. 2 та 3 ст. 6 та ст. 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства і договором. Допустимість конкуренції між актами цивільного законодавства і договором випливає з того, що вказані норми передбачають ситуації, коли сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, і коли вони не вправі цього робити.

Свобода договору, як одна з принципових засад цивільного законодавства, є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Водночас сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий в силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо відносини сторін регулюються імперативними нормами.

Відповідно сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов'язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим ст. 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов'язку, як і його зміни та припинення.

При цьому відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, у процесуальному законодавстві діє принцип "jura novit curia" ("суд знає закони"), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Роль суду в господарському процесі проявляється, зокрема, у кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом.

Обмежившись висновками про самостійне включення сторонами договору до його тексту спірного пункту та зазначаючи про те, що позивач не є уповноваженим органом управління державним майном, апеляційний господарський суд не дослідив відповідність вказаного пункту договору положенням законодавства, зокрема, ст. 4 Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна", а також положенням нормативно-правових актів, на які відповідач та треті особи посилались в якості підстав неможливості приватизації вказаного майна, та взагалі не зробив висновку, чи підлягає вказане майно приватизації, з урахуванням положень Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна" та іншими законами України.

Хоча керуючись цим принципом, під час розгляду справи суд, з урахуванням положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади включати або невключати відповідний пункт у договір та чи відповідає він нормам законодавства. При цьому, з огляду на предмет і підстави позову, а також те, що відповідно до ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ст. 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, очевидною є необхідність дослідження обставин можливості приватизації відповідного майна у цьому спорі.

Також Верховний Суд звертає увагу, що між сторонами у справі наявні орендні правовідносини - тобто відносини з речового права на майно, відповідно до якого орендодавець передав орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Договір оренди, укладений між сторонами у справі, регулює саме правові, економічні та організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній власності, а не процедуру приватизації такого майна. Тому, наявність спірного пункту договору впливає саме на орендні правовідносини (умови, за яких майно надається в оренду), а не відносини з приватизації. Та обставина, що у договорі оренди міститься пункт, який забороняє приватизацію орендованого майна, жодним чином не впливає на можливість позивача брати участь у приватизації об'єкта оренди, у випадку її проведення. Як правило, відносини, пов'язані з приватизаційними процесами, регулюються відповідними нормативно-правовими актами, у тому числі щодо встановлення заборони проведення приватизації.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному ст. 236 ГПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Частиною 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказана норми не є суто декларативною - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, яке надає особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов'язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При Закону України "Про приватизацію державного та комунального майна"одавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Враховуючи викладене, оскільки обставини невідповідності умов спірного пункту договору законодавству та можливості чи неможливості приватизації орендованого у цій справі державного майна не були розглянуті апеляційним судом, однак їх дослідження є необхідним для правильного вирішення спору, і вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції і взагалі унеможливлюють здійснення касаційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, у зв'язку з чим Верховний Суд не формулює висновок з підстави відкриття касаційного провадження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Оскільки постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, розподіл судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Архітектурна майстерня "Інка" задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.06.2021 у справі № 910/19021/20 скасувати.

Справу № 910/19021/20 передати на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.