ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 902/608/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В., за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І., за відсутності представників сторін, повідомлених належним чином про час та місце судового засідання, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 04.06.2020 (судді Олексюк Г. Є., Маціщук А. В., Гудак А. В. ) та рішення Господарського суду Вінницької області від 20.02.2020 (суддя Колбасов Ф. Ф. ) у справі № 902/608/19 за позовом Фірми "ІВО+КГ" у формі товариства з обмеженою відповідальністю до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Фізичної особи - підприємця Гапонюк Людмили Іванівни про визнання договору іпотеки припиненим,

ВСТАНОВИВ:

Фірма "ІВО+КГ" у формі Товариства з обмеженою відповідальністю звернулася до господарського суду з позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" про визнання припиненим договору іпотеки від 30.08.2007.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку з набуттям іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки зобов'язання за іпотечним договором припинилося на підставі ст. 17 Закону України "Про іпотеку"

Під час розгляду справи, судами встановлено, що 30.08.2007 між ПАТ КБ "Приватбанк" як позикодавцем та фізичною особою-підприємцем Гапонюк Людмилою Iванiвною як позичальником було укладено кредитний договір №08/07-099, на умовах якого позичальнику надано кредитні кошти в сумі 160 000 доларів США строком з
30.08.2007 по 25.08.2010 зі сплатою 13,6 % річних для поповнення обігових коштів.

На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором № 08/07-099 від
30.08.2007, між ПАТ КБ "Приватбанк" (іпотекодержателем) та фірмою "ІВО+КГ" у формі ТОВ (іпотекодавецем) укладено договір іпотеки (надалі - договір іпотеки), посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу
30.08.2007 та зареєстрований в реєстрі за № 9045. Відповідно до п. 7 договору іпотеки на забезпечення виконання зобов'язань позичальника - фізичної особи-підприємця Гапонюк Л. І. за кредитним договором, позивач надав в іпотеку відповідачу нерухоме майно - цілу частку магазину з прибудовами загальною площею 194,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. Ватутіна, 15 та складається з таких приміщень: тамбур 1 площею 2,9 кв. м; кімната чергового 2 площею 2,8 кв. м; торговельний зал 3 площею 115,6 кв. м; бухгалтерія 4 площею 4,9 кв. м; вбиральня 5 площею 1,5 кв. м; коридор 6 площею 10,2 кв. м. ; склад 7 площею 19,1 кв. м; склад 8 площею 13,2 кв. м; підсобне приміщення 9 площею 3,3 кв. м; кабінет 10 площею 21,1 кв. м загальною площею 194,6 кв. м.

На умовах договору іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити за рахунок предмету іпотеки свої вимоги в повному обсязі, що визначаються на момент фактичного задоволення включаючи кредит, проценти, винагороди та інші платежі, відшкодування збитків, неустойки, витрати по реєстрації та утриманню предмету іпотеки, а також витрати, понесені у зв'язку з пред'явленням вимоги (п. 18.10); іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання термінів виконання зобов'язання передбачених кредитним договором не будуть виконані (п. 18.8.1); у разі звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з п.18.8.1, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених п. п. 18.8.1 цього договору, відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі (п. 24).

Судами з'ясовано, що позичальник - ФОП Гапонюк Л. І. - порушила зобов'язання, визначені кредитним договором, не повернула банку кредитні кошти в передбачений договором строк, не сплатила відсотки та винагороду за користування кредитом відповідно до умов кредитного договору.

Також судами встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1504 від 02.06.2008 фірма "ІВО+КГ" набула право власності на земельну ділянку та 30.09.2008 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку за адресою: м. Вінниця, вул. Ватутіна, 15, площею 0,1636 га з цільовим призначенням земельної ділянки - землі промисловості, транспорту (для комерційних потреб).

Рішенням Господарського суду Вінницької області від 07.05.2013 у справі №9/156-10 в рахунок погашення заборгованості ФОП Гапонюк Людмили Іванівни перед ПАТ "Приватбанк" за кредитним договором №08/07-099 від 30.08.2007 звернуто стягнення на цілу частку магазину з прибудовами загальною площею 194,6 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. Ватутіна, 15, та належить фірмі "ІВО+КГ" у формі ТОВ на праві приватної власності, шляхом продажу вказаного предмету іпотеки з публічних торгів.

У зв'язку з тим, що переданий в іпотеку магазин не було реалізовано на публічних торгах через відсутність зареєстрованих учасників, ПАТ КБ "Приватбанк" залишив за собою вказаний предмет іпотеки, про що державним виконавцем ДВС у Замостянському районі м. Вінниці Дячуком В. В. складено акт про передачу нереалізованого іпотечного майна ПАТ КБ "Приватбанк" за ціною 1310088 грн.

Оскільки майно не реалізовано/торги не відбулись і стягувач ПАТ КБ "Приватбанк" виявив бажання залишити за собою непродане майно, 24.04.2015 приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Белая О. М. на підставі акта державного виконавця про передачу нереалізованого майна від 17.04.2015 посвідчив, що ПАТ КБ "Приватбанк" належить на праві власності майно, яке складається з приміщення магазину з прибудовами загальною площею 194,6 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. Ватутіна, 15, про що видав свідоцтво, зареєстроване в реєстрі за №471. За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, право власності на будівлю магазину з прибудовами 24.04.2015 зареєстровано за ПАТ КБ "Приватбанк".

Разом з цим, судами встановлено, що 10.06.2013 між фірмою "ІВО+КГ" у формі ТОВ та громадянкою ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,1636 га, кадастровий №0510136300:01:049:007, по вул. Ватутіна, 15 у м.

Вінниця, на якій знаходиться предмет іпотеки.

ПАТ КБ "Приватбанк" оспорював договір купівлі-продажу земельної ділянки від
10.06.2013, укладений між фірмою "ІВО+КГ" у формі ТОВ та громадянкою ОСОБА_1 в судовому порядку. Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 08.12.2014 у справі №127/329/14-ц відмовлено в задоволенні позову ПАТ КБ "Приватбанк" до фірми "ІВО+КГ" у формі ТОВ та ОСОБА_1, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватного нотаріуса Конюк В. О., про визнання недійним правочину щодо відчуження земельної ділянки.

Також, судами з'ясовано, що рішенням Апеляційного суду Вінницької області від
19.12.2016 у справі №127/20446/15-ц визнано право власності за ПАТ КБ "Приватбанк" на земельну ділянку площею 0,08 га кадастровий номер 0510136300:01:049:0007 по вул. Ватутіна, 15 у м. Вінниця, яка необхідна для розміщення, обслуговування та використання за цільовим призначенням магазину з прибудовами, що належить на праві власності ПАТ КБ "Приватбанк".

У даній справі, встановивши, що відповідач набув право власності на предмет іпотеки, та врахувавши подальше вибуття земельної ділянки, на якій він розташований, із власності позивача, суди обох інстанцій дійшли висновків про те, що зобов'язання позивача за договором іпотеки припинились на підставі положень ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку".

З огляду на таке, Господарський суд Вінницької області рішенням від 20.02.2020, залишеним без змін постановою Північно - західного апеляційного господарського суду від 04.06.2020 позов задовольнив, визнав припиненим договір іпотеки від
30.08.2007.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилається на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували ч. 2 ст. 17 Закону України "Про іпотеку" та дійшли передчасного висновку про припинення іпотеки, адже рішення суду у справі № 127/4302/15-ц про звернення стягнення на земельну ділянку площею 0,0836 га наразі не виконано. За доводами скаржника, висновок Верховного Суду щодо застосування даної норми до подібних правовідносин відсутній. На підставі викладених в касаційній скарзі доводів скаржник просить скасувати рішення та постанову судів у даній справі та передати справу на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.07.2020 вказану касаційну скаргу передано для розгляду колегії суддів у складі: Могил С. К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.09.2020 касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" на постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 04.06.2020 та рішення Господарського суду Вінницької області від
20.02.2020 відкрито на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

09.10.2020 до Верховного Суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу, в якій викладено заперечення проти доводів скаржника, зазначено про правильність висновків судів попередніх інстанцій про припинення іпотеки в порядку ч. 2 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", відтак, про відсутність підстав для скасування законних рішень та задоволення безпідставної скарги.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.10.2020 провадження у даній справі зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 916/1415/19.

Переглянувши після поновлення провадження оскаржені судові рішення в передбачених ст. 300 ГПК України межах, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про безпідставність доводів скаржника, однак про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень у зв'язку з необхідністю врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (ч. 4 ст. 300 ГПК України).

Щодо доводів касаційної скарги про неправильне застосування судами ч. 1 ст.17 Закону України "Про іпотеку" та неврахування тієї обставини, що земельна ділянка, площею 0,1638 га, на якій розташовано предмет іпотеки, є предметом іпотеки в порядку ч. 2 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" (надалі - Закону), іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому ч. 2 ст. 17 Закону України "Про іпотеку".

Майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника. Іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов'язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов'язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов'язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов'язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов'язання (взаємні права і обов'язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов'язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов'язанням). Виконання забезпечувального зобов'язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.

Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов'язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого переважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Згідно з ч. 1 ст. 5 Закону предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено ч. 2 ст. 17 Закону України "Про іпотеку".

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості, якщо інше не встановлено ч. 2 ст. 17 Закону України "Про іпотеку". Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

За приписами ч. ч. 4,5 ст. 6 Закону, якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована.

Якщо ця земельна ділянка належить іншій особі та була передана іпотекодавцю в оренду (користування), після звернення стягнення на будівлі (споруди) їх новий власник набуває права і обов'язки, які мав іпотекодавець за правочином, яким встановлено умови оренди цієї земельної ділянки (користування нею). Якщо в іпотеку передається земельна ділянка, на якій розташовані будівлі (споруди), які належать іпотекодавцю на праві власності, така земельна ділянка підлягає передачі в іпотеку разом з будівлями (спорудами), на якій вони розташовані.

Після звернення стягнення на передану в іпотеку земельну ділянку, на якій розташовані будівлі (споруди), що належать іншій, ніж іпотекодавець, особі, новий власник земельної ділянки зобов'язаний надати власнику будівлі (споруди) такі ж умови користування земельною ділянкою, які мав іпотекодавець

Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Відповідно до ст. 11 Закону іпотекодавець (майновий поручитель) несе відповідальність перед іпотекодержателем за невиконання боржником основного зобов'язання в межах вартості предмета іпотеки.

Згідно зі ст. 33 Закону у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ч. 2 ст. 17 Закону України "Про іпотеку".

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

За змістом ст. 41 Закону реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду, проводиться шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог Законом України "Про виконавче провадження".

В ч. 1 ст. 17 Закону закріплено перелік безумовних підстав припинення іпотеки, який включає в себе: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до Законом України "Про виконавче провадження"; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених Законом України "Про виконавче провадження".

Як встановлено судами на підставі наявних матеріалів справи, а також обставин, з'ясованих під час розгляду справ № 127/329/14-ц, № 127/20446/15-ц та №127/4302/15-ц та викладених у відповідних рішеннях, які набрали законної сили, відповідач скористався наданим йому ст. 33 Закону України "Про іпотеку" правом та задовольнив свої вимоги за кредитним договором № 08/07-099 від 30.08.2007 шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки - магазин з прибудовами загальною площею 194,6 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Вінниця, вул. Ватутіна, 15, залишив за собою і набув право власності на нього, зареєструвавши таке право у визначеному Законом порядку.

В касаційній скарзі скаржник зазначає, що судами надано неправильну оцінку рішенню Вінницького міського суду Вінницької області від 02.08.2019 у справі №127/4302/15-ц, залишеному без змін постановою Вінницького апеляційного суду від
03.12.2019, якими насправді встановлено, що перехід до банку права власності на частину земельної ділянки площею 0,08 га під самою будівлею відповідно до рішення Апеляційного суду Вінницької області від 19.12.2016 у справі №127/20446/15-ц в порядку ст. 120 ЗК України не припинив поширення іпотеки на іншу частину земельної ділянки, площею 0,0836 га.

Однак колегією суддів касаційної інстанції враховується, що постановою Верховного Суду від 02.09.2020 у справі № 127/4302/15-ц вказані судові рішення скасовано, ухвалено нове - про відмову в позові АТ КБ "ПриватБанк" про звернення стягнення на земельну ділянку площею 0,0836 га на підставі договору іпотеки. Під час перегляду судових рішень у справі № 127/4302/15-ц, Верховний Суд врахував обставини, встановлені в рішеннях судів у справі № 127/20446/15-ц, які набрали законної сили, якими, зокрема, встановлено, що право власності у фірми "ІВО + КГ" на земельну ділянку виникло не одночасно із виникненням у неї права власності на будівлю, а у зв'язку з окремим придбанням земельної ділянки за договором купівлі-продажу; за окремим договором купівлі-продажу, не пов'язаним з переходом права власності на будівлю відбулось набуття права власності на цю ділянку ОСОБА_1. Зазначені договори купівлі-продажу земельних ділянок в передбаченому законом порядку не визнавались недійсними; перехід права власності на будівлю магазину до АТ КБ "ПриватБанк" відбувся шляхом залишення за собою нереалізованого майна боржника - фірми в порядку, передбаченому ст. 62 Закону України "Про виконавче провадження" та ст. 49 Закону України "Про іпотеку"; оскільки перехід права власності на будівлю до ~organization13~ відбувся у встановленому законом порядку, договором чи правовстановлювальним документом про відчуження будівлі розмір земельної ділянки не визначений, до набувача-АТ КБ "ПриватБанк" переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування; відповідно до висновку судової земельно-технічної та будівельно - технічної експертизи від 11.08.2016, складеного з дотриманням норм ДБН, площа частини земельної ділянки із земельної ділянки площею 0,1636 га (кадастровий номер undefined), що необхідна для розміщення, обслуговування та використання за цільовим призначенням магазину з прибудовами, загальною площею 194,6 кв. м, розташованого по вул. Ватутіна, 15 у м. Вінниця, повинна складати 0,08 га. Таким чином, судами у справі №127/20446/15-ц встановлено, що саме у розмірі 0,08 га перейшло право власності на земельну ділянку до Банку в зв'язку з набуттям ним в передбаченому законом порядку права власності на будівлю магазину, у зв'язку з чим право власності попереднього власника - ОСОБА_1 у вказаному розмірі припинено за рішенням суду та відмовлено в задоволенні іншої частини вимог про перехід права власності та припинення права власності на іншу частину спірної ділянки. Оскільки спірна земельна ділянка не є предметом іпотеки та за банком визнано право власності на ту частину спірної земельної ділянки, яка зайнята предметом іпотеки, і на частину спірної земельної ділянки, яка є необхідною для його обслуговування, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову АТ КБ "ПриватБанк" у справі №127/4302/15-ц про звернення стягнення на земельну ділянку площею 0,0836 га.

З огляду на те, що доводи скаржника ґрунтуються на обставинах, які вже були вичерпно спростовані у названих судових рішеннях, що набрали законної сили, колегія суддів вважає неспроможними посилання скаржника як на неправильне застосування судами норм матеріального права, так і на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування зазначених норм до подібних правовідносин.

За висновком колегії суддів, встановленими судами обставинами підтверджується правильність висновків судів про те, що з набуттям відповідачем права власності на предмет будівлю магазину, а також на земельну ділянку площею 0,08 га під ним, передбачена договором іпотека припинились в силу прямої вказівки ч. 1 ст. 17 Закону.

При цьому, колегією суддів відхиляються посилання скаржника на ч. ч.4,5 ст. 5 Закону як на підставу для поширення іпотеки на всю земельну ділянку, на якій розташовано будівлю магазину, оскільки в судових рішеннях у справах №127/20446/15-ц, 127/329/14 та №127/4302/15-ц, які набрали законної сили, встановлено, що земельна ділянка площею 0,0836 га не є предметом іпотеки.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки є встановленими у рішенні, немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву законність судового акта, який набрав законної сили. Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.

З огляду на те, що обставина не поширення іпотеки на земельну ділянку площею 0,0836 га є преюдиційною, обов'язковою для розгляду даної справи, а протилежні доводи скаржника фактично спрямовані на її повторний перегляд, колегія суддів такі доводи відхиляє, у зв'язку з чим зазначає про відсутність підстав для формування вказаного скаржником висновку щодо застосування ч. 1 ст. 17 Закону з урахуванням ч. ч. 4,5 ст. 6 Закону.

Разом з цим, колегія суддів враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з ч. 4 цієї статті Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, зокрема, у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 20 ГК України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання та споживачів. Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб'єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

У постановах Великої Палати Верховного Суду 27.11.2018 у справі №905/2260/17 та від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, сформульовано висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини 2 статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Ураховуючи вищевикладене Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновками суду апеляційної інстанції про відмову позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає необхідності надавати оцінку іншим аргументам касаційної скарги.

У справі, яка розглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання судом припиненим договору іпотеки.

При цьому позивач, який наразі не є власником земельної ділянки, щодо якої фактично і існує спір у даній справі, в такий спосіб бажає захистити своє право іпотекодавця, однак, як вважає колегія суддів касаційної інстанції, по суті намагається встановити в судовому рішенні юридичний факт відсутності у Банку права іпотеки на земельну ділянку, що суперечить передбаченим ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Отже, звертатися з позовом може не будь-яка, а лише заінтересована особа.

Разом з тим, як встановлено судами, 10.06.2013 між фірмою "ІВО+КГ" у формі ТОВ та громадянкою ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу відповідної земельної ділянки площею 0,1636 га по вул. Ватутіна, 15 у м. Вінниця, відтак на момент подачі даного позову у позивача було відсутнє право власності на вказану земельну ділянку, і будь-якого іншого права, на захист якого позивачем подано цей позов ним не зазначено.

Таким чином, вимоги позивача про визнання договору іпотеки припиненим не відповідають встановленим законом способам захисту, за своєю правовою природою є вимогами про встановлення юридичного факту, яке має відбуватись лише під час вирішення спору про право, та фактично направлені на захист прав іншої особи, яка з 2013 року є власником відповідної частини земельної ділянки, що в сукупності свідчить про відсутність підстав для судового захисту прав позивача у обраний ним спосіб.

Приймаючи рішення про задоволення позову у даній справі, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про припинення іпотеки позивача на підставі ч. 1 ст. 17 Закону України "Про іпотеку", однак не врахували, що обрання позивачем неналежного способу захисту прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Відповідно до ст. 311 ГПК України, суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 311 ГПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Враховуючи, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, не враховано висновки, Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, та враховуючи необхідність врахування висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених після подання касаційної скарги у постанові від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, колегія суддів дійшла висновків про наявність підстав для скасування судових рішень у даній справі та для ухвалення нового рішення про відмову в позові. Відтак вимоги про скасування судових рішень, викладені в касаційній скарзі, задовольняються частково, а судовий збір на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 240, 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" задовольнити частково.

Постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 04.06.2020 та рішення Господарського суду Вінницької області від 20.02.2020 у справі №902/608/19 скасувати.

Ухвалити нове рішення. Відмовити Фірмі "ІВО+КГ" у формі товариства з обмеженою відповідальністю в позові.

Стягнути з Фірми "ІВО+КГ" (21037 м. Вінниця, вул. Пирогова, 148; код ЄДРПОУ 21729343) у формі товариства з обмеженою відповідальністю на користь Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м. Київ, вул.

Грушевського, 1Д; код ЄДРПОУ 14360570) 2881,50 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 3842,00 грн судового збору за подання касаційної скарги.

Доручити Господарському суду Вінницької області видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддяМогил С. К. Судді:Волковицька Н. О. Случ О. В.