Постанова

Іменем України

02 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 442/9922/14-к

провадження № 51-5079км18

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Огурецького В.П.,

суддів Короля В.В., Лагнюка М.М.,

за участю

секретаря судового засідання Батка Є.І.,

прокурора Піх Ю.Г.,

виправданого ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції)

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 грудня 2017 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014140110002667, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та жителя м. Львова, раніше судимого: 09 листопада 2006 року за

ч. 2 ст. 185 Кримінального кодексу України (далі - КК) до позбавлення волі на строк 4 роки, звільненого на підставі ст. 75 КК від відбування покарання з випробуванням на строк 2 роки; 22 січня 2014 року за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 15 та ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 187, ч. 3 ст. 357 КК, до позбавлення волі на строк 7 років 6 місяців,

у вчиненні злочину, передбаченого ст. 391 КК.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 19 вересня 2017 року ОСОБА_1 визнано невинуватим та виправдано за ст. 391 КК за недоведеністю наявності в його діях складу кримінального правопорушення.

ОСОБА_1, будучи раніше судимим за вироком Франківського районного суду м. Львова від 22 січня 2014 року до позбавлення волі на строк

7 років 6 місяців та відбуваючи покарання за цим вироком у Дрогобицькій

ВК № 40, а також будучи особою, яку за порушення вимог режиму відбування покарання було піддано протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу, вчинив злісну непокору вимогам працівників адміністрації зазначеної установи.

Так, 18 листопада 2014 року близько 11:15 начальник дільниці посиленого контролю Дрогобицької ВК № 40, старший лейтенант внутрішньої служби Гринаш І.К. попередив ОСОБА_1, що останній відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК) та згідно з графіком виводу засуджених виправної колонії на роботи з благоустрою території на листопад 2014 року, затвердженим 31 жовтня 2014 року начальником Дрогобицької виправної колонії № 40, має отримати спецінвентар та прибрати приміщення на території дільниці посиленого контролю. Проте ОСОБА_1 демонстративно, відкрито, у тому числі в зухвалій формі, відмовився виконувати законну вимогу Гринаша І.К.

Апеляційний суд Львівської області ухвалою від 22 грудня 2017 року вирок щодо ОСОБА_1 залишив без зміни.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі прокурор порушує питання про скасування ухвали апеляційного суду у зв'язку з істотним порушенням вимог Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) та призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Обґрунтовуючи свої вимоги, зазначає, що: ОСОБА_1 безпідставно виправдано за ст. 391 КК; судові інстанції на обґрунтування своїх висновків необгрунтовано послалися на постанову Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі», оскільки вона стосується порядку застосування статей КК та Виправно-трудового кодексу України (далі - ВТК), які втратили чинність; Гринаш І.К. (начальник дільниці посиленого контролю Дрогобицької ВК № 40) є представником адміністрації установи виконання покарань, непокора якому тягне відповідальність за ст. 391 КК; апеляційний суд на доводи прокурора щодо безпідставного виправдання ОСОБА_1 уваги не звернув, не дав на них вичерпних відповідей, а тому ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 419 КПК.

Позиції учасників судового провадження

Прокурор підтримала касаційну скаргу, просила скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Виправданий ОСОБА_1 у режимі відеоконференції просив касаційну скаргу прокурора залишити без задоволення, а ухвалу апеляційного суду - без зміни.

Мотиви Суду

Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Згідно з вимогами ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Частиною 1 ст. 373 КПК передбачено, що виправдувальний вирок ухвалюється, зокрема, у разі, якщо не доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

У разі визнання особи виправданою у мотивувальній частині вироку зазначаються: формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, якими керувався суд (п. 1 ч. 3 ст. 374 КПК).

Місцевий суд, постановляючи виправдувальний вирок, зазначених вимог закону дотримався, дослідив усі докази, надані стороною обвинувачення, надав їм належну оцінку в їх сукупності з точки зору достатності та взаємозв'язку згідно з вимогами ст. 94 КПК та дійшов обґрунтованого висновку про необхідність виправдання ОСОБА_1 за ст. 391 КК.

Таке рішення суд першої інстанції мотивував тим, що стороною обвинувачення надано недостатньо доказів для визнання ОСОБА_1 винуватим у пред'явленому обвинуваченні, а тому наявності в його діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ст. 391 КК, не доведено.

Статтею 391 КК встановлена відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації установи виконання покарань. За змістом зазначеної норми права злісна непокора вимогам адміністрації полягає у відкритій, демонстративній відмові засудженого від виконання конкретних законних вимог або розпоряджень представника адміністрації установи, який завдяки своєму службовому становищу мав право пред'явити такі вимоги та віддати розпорядження, а засуджений був зобов'язаний і мав можливість їх виконати, але умисно не виконав.

Таким чином, відповідальність за ст. 391 КК можлива лише за умови, якщо вимоги адміністрації до засудженого є законними.

Треба зауважити, що диспозиція ст. 391 КК є бланкетною, яка для розкриття її змісту відсилає до інших нормативно-правових актів, інструкцій, правил, положень тощо, які регламентують як обсяг повноважень відповідної службової особи, яка висуває вимогу, так і обов'язки засудженого, недотримання яких призведе до кримінальної відповідальності, передбаченої

ст. 391 КК.

Відповідно до пред'явленого обвинувачення ОСОБА_1, який відбував покарання у виді позбавлення волі в Дрогобицькій виправній колонії

№ 40, будучи особою, яку протягом року за порушення вимог режиму відбування покарання було піддано стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу, відмовився від законної вимоги начальника дільниці посиленого контролю зазначеної колонії Гринаша І.К. отримати спецінвентар і приступити до робіт з благоустрою території та поліпшення житлово-побутових умов, а саме прибрати територію дільниці посиленого контролю.

Згідно з вимогами статей 91, 92 КПК у кримінальному провадження підлягають доказуванню, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета. При цьому обов'язок доказування цих обставин покладається на сторону обвинувачення.

Як видно з матеріалів кримінального провадження і це встановлено судовими інстанціями, стороною обвинувачення не надано наказу, згідно з яким Гринаша І.К. було призначено на відповідну посаду, посадової інструкції, яка б визначала його права та обов'язки, обсяг повноважень як представника адміністрації установи виконання покарань.

Без зазначених нормативних актів неможливо встановити право

Гринаша І.К. як службової особи пред'являти вимогу, давати розпорядження, непокора яким за визначених ст. 391 КК умов тягне кримінальну відповідальність.

У касаційній скарзі прокурор посилається на конкретні пункти посадової інструкції начальника відділення соціально-психологічної служби Дрогобицької виправної колонії, а також на наказ начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Львівській області про призначення Гринаша І.К. на цю посаду, проте матеріали справи не містять зазначених наказу та посадової інструкції, вони не були предметом дослідження судових інстанцій, а тому посилання на них є неприйнятним.

Також стороною обвинувачення як доказ не надано відповідних нормативних актів (правил внутрішнього трудового розпорядку, правил поведінки тощо), згідно з якими на засудженого покладаються певні обов'язки, на виконання яких представник адміністрації колонії пред'являє вимогу.

Як видно з показань ОСОБА_1, він відмовився прибирати приміщення з огляду на погане самопочуття. Його було оглянуто лікарем, який склав медичний висновок про те, що ОСОБА_1 за станом здоров'я може залучатися до робіт.

Проте зазначений медичний висновок компетентної особи (лікаря) до матеріалів справи не долучено, а без нього не можна стверджувати про можливість виконання ОСОБА_1 вимог адміністрації установи.

За змістом ч. 5 ст. 118 КПК засуджені можуть залучатися до робіт з благоустрою території та поліпшення житлово-побутових умов у порядку черговості. Проте стороною обвинувачення не надано відповідного графіку, згідно з яким ОСОБА_1 залучено до таких робіт.

Крім того, матеріали справи не містять доказів, що відмова засудженого від прибирання території може вважатися злісною непокорою у контексті вимог ст. 391 КК, особливо з урахуванням того, що органами досудового розслідування не надано безперечних доказів на спростування доводів ОСОБА_1 щодо неможливості виконати цю роботу за станом здоров'я.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 КПК ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.

Статтею 62 Основного Закону передбачено, що всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Ураховуючи зазначені вимоги закону та беручи до уваги, що стороною обвинувачення не доведено поза розумним сумнівом, що в діянні

ОСОБА_1 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ст. 391 КК, суд обґрунтовано ухвалив виправдувальний вирок.

Суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу за апеляційною скаргою прокурора, ретельно перевірив його доводи щодо безпідставного виправдання ОСОБА_1, проаналізував їх, зіставляючи з тими доказами, що містяться в матеріалах справи, та зазначив підстави, на яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.

Ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону у справі не встановлено.

З огляду на наведене касаційна скарга прокурора задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 22 грудня 2017 року щодо ОСОБА_1 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора - без задоволення.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

В.П. Огурецький В.В. Король М.М. Лагнюк