Постанова

Іменем України

02 травня 2018 року

м. Київ

справа № 727/7578/16-ц

провадження № 61-12272св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В.В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (АТ «Ощадбанк»),

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 01 грудня 2016 року у складі судді Літвінової О. Г. та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 01 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Яремка В. В., Литвинюк І. М., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2016 року публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (АТ «Ощадбанк») (далі - АТ «Ощадбанк», Банк) звернулося з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі договору відновлювальної кредитної лінії від 05 грудня 2007 року № 909 зі змінами та доповненнями, внесеними додатковими угодами від 24 грудня 2007 року № 3, від 27 січня 2009 року № 8, від 04 грудня 2009 року № 9, від 25 січня 2010 року № 10, від 23 липня 2010 року № 11 ОСОБА_4 отримав від АТ «Ощадбанк» кредит в сумі 1 000 000,00 грн на споживчі потреби з відсотковою ставкою за користування кредитом в розмірі 16,5 % річних з остаточним терміном погашення не пізніше 28 листопада 2017 року.

Для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором 25 грудня 2007 року Банк та відповідачі уклали договір іпотеки нерухомого майна, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 108,40 кв. м, в тому числі житловою площею 56,20 кв. м. Згідно з пунктом 6.1 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо у момент настання строку платежу зобов'язання (або відповідна його частина) не буде виконано, а також у будь-який час незалежно від настання строку платежу у випадку невиконання іпотекодавцем будь-якого з своїх обов'язків, передбачених договором відновлювальної кредитної лінії.

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 зобов'язань за договором відновлювальної кредитної лінії у нього виникла заборгованість, яка станом на 03 жовтня 2016 року становила 1 383 386,83 грн, з яких: 521 573,98 грн - заборгованість за кредитом, 84 312,41 - заборгованість за процентами, 777 500,44 грн - інфляційні втрати.

На підставі викладеного Банк просив звернути стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки нерухомого майна від 25 грудня 2007 року № 6608, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та належить іпотекодавцям ОСОБА_4 та ОСОБА_5, для погашення боргових зобов'язань ОСОБА_4 за договором відновлювальної кредитної лінії від 05 грудня 2007 року № 909 (зі змінами та доповненнями) на загальну суму 1 383 386,83 грн.

Разом із цим просив визначити спосіб реалізації предмета застави шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», а також визначити початкову ціну предмета іпотеки для його подальшого продажу за оцінкою, визначеною суб'єктом оціночної діяльності, в розмірі 1 520 113,00 грн та стягнути з відповідачів судові витрати.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівці від 01 грудня 2016 року позов задоволено.

У рахунок погашення боргу за договором відновлювальної кредитної лінії від 05 грудня 2007 року № 909 (зі змінами) в сумі 1 383 386,83 грн звернуто стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки нерухомого майна від 25 грудня 2007 року № 6608, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та належить ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Визначено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченого Законом України «Про виконавче провадження», з визначеною початковою ціною 1 520 113,00 грн.

Вирішено питання судового збору.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання за договором відновлювальної кредитної лінії від 05 грудня 2007 року № 909 не виконує, кредитні кошти не повертає, тому необхідно звернути стягнення на предмет іпотеки, яким було забезпечено виконання зобов'язань відповідача.

При цьому суд першої інстанції спростував доводи відповідача про сплив строків позовної давності за вимогами Банку, зазначивши, що кредитним договором визначено строк виконання зобов'язань ОСОБА_4 до 28 листопада 2017 року. Позивач реалізував своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом здійснення виконавчого напису нотаріуса, який рішенням Апеляційного суду Чернівецької області визнано таким, що не підлягає виконанню.

Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 01 лютого 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_7, який діяв в інтересах ОСОБА_4, відхилено, а рішення Шевченківського районного суду міста Чернівці від 01 грудня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що доводи апеляційної скарги про сплив позовної давності та наявність у зв'язку з цим підстав для відмови у задоволенні позову є помилковими, оскільки після настання строку виконання основного зобов'язання (який слід обчислювати з 24 листопада 2011 року) Банк вживав заходи для стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором, зокрема, у травні 2013 року звертався з позовом до поручителів ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 як до осіб, що несуть солідарну відповідальність з боржником ОСОБА_4, про стягнення заборгованості за кредитним договором. Таким чином, мало місце переривання перебігу позовної давності.

Про переривання позовної давності також свідчить звернення Банку до нотаріуса для здійснення виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У березні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності за вимогами АТ «Ощадбанк».

Зокрема, вказував, що висновки суду першої інстанції про те, що строк позовної давності не сплив у зв'язку із встановленням у кредитному договорі строку виконання зобов'язання боржника до 28 листопада 2017 року, не ґрунтуються на положеннях закону, оскільки, пред'явивши вимоги до відповідачів про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, Банк змінив строк виконання основного зобов'язання й мав право пред'явити позов до боржника протягом трьох років від дати порушення боржником встановленого Банком строку для дострокового повернення кредиту. При цьому перебіг позовної давності починається з 24 листопада 2011 року - дня, коли відповідачі отримали вимогу Банку про повернення всієї суми кредиту та нарахованих відсотків.

Водночас ОСОБА_4 не погоджувався з висновками апеляційного суду про переривання перебігу позовної давності за вимогами Банку, вважаючи відсутніми передбачені статтею 264 ЦК України підстави для цього.

Стверджував, що посилання апеляційного суду на вжиття позивачем заходів для стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за кредитним договором як на підставу переривання перебігу позовної давності суперечать статті 264 ЦК України. Банк дійсно у травні 2013 року звертався з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які є поручителями та несуть солідарну відповідальність з боржником ОСОБА_4 за кредитним договором від 05 грудня 2007 року, однак рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 29 червня 2016 року встановлено, що порука ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 припинилася 25 липня 2012 року. Оскільки ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9 станом на травень 2013 року вже не були боржниками за кредитним договором від 05 грудня 2007 року, пред'явлення Банком позову до них не можна вважати пред'явленням позову до одного з кількох боржників в розумінні статті 264 ЦК України.

Разом із цим зазначає, що навіть у разі переривання строку позовної давності у травні 2013 року такий строк відповідно до статті 264 ЦК України слід обчислювати заново, а тому за будь-яких обставин строки позовної давності за вимогами Банку сплинули в травні 2016 року.

Крім того, ОСОБА_4 вказував, що статтею 264 ЦК України не передбачено такої підстави переривання позовної давності як застосування кредитором позасудових способів стягнення заборгованості, зокрема шляхом вчинення виконавчих написів. У зв'язку з цим висновки суду апеляційної інстанції про те, що звернення банку до нотаріуса для здійснення виконавчого напису свідчить про переривання позовної давності, є помилковими.

28 квітня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення АТ «Ощадбанк» на касаційну скаргу.

Позивач стверджував, що доводи касаційної скарги про сплив позовної давності за вимогами Банку є безпідставними та не відповідають обставинам справи. Зокрема, зазначено, що у зв'язку з невиконанням умов договору відновлювальної кредитної лінії приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Скутар С. В. було вчинено два виконавчих написи: № 1282 про звернення стягнення на предмет іпотеки - нежилі приміщення (більярдну) підвалу, загальною площею 195,70 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_2 та № 1283 про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру на АДРЕСА_1. На підставі виконавчого напису № 1282 15 червня 2015 року передано іпотечне майно (нежилі приміщення) стягувачу в рахунок погашення боргу, а 08 липня 2015 року видано свідоцтво про право власності на майно, при цьому вартість, за якою прийнято зазначене майно у власність становила 668 179,00 грн. Водночас від реалізації іпотечного майна АТ «Ощадбанк» не задовольнив свої вимоги в повному обсязі, так як згідно з виконавчими написами сума заборгованості на дату їх вчинення становила 1 251 029,56 грн. Отже, про порушення свого права Банк дізнався лише 08 липня 2015 року, після реалізації предмета іпотеки, оскільки сума, одержана від його продажу, не покриває вимоги іпотекодержателя, та звернувся з позовом у жовтні 2016 року - в межах трирічного строку позовної давності.

Разом із тим позивач зазначав про неодноразові надходження коштів від боржників в рахунок погашення заборгованості, востаннє 31 жовтня 2016 року, що свідчить про визнання ними боргу та переривання перебігу позовної давності.

Крім того, АТ «Ощадбанк» звертало увагу і на те, що Банк здійснює звернення стягнення на другий предмет іпотеки і в рахунок погашення витрат від інфляції та відшкодування 3% річних, які нараховані за період з 03 жовтня 201З року до 03 жовтня 2016 року, в тому числі й нараховані на платежі, що були погашенні, а тому у відповідача відсутні правові підстави стверджувати, що Банком пропущено строки позовної давності щодо зазначених сум.

У запереченнях також зазначено, що АТ «Ощадбанк» пред'явлено позов про стягнення заборгованості за договором відновлювальної кредитної лінії до поручителів ОСОБА_4 Справа за цим позовом розглянута судами першої та апеляційної інстанцій, при цьому рішення суду апеляційної інстанції оскаржено в касаційному порядку, проте касаційна скарга ще не розглянута. Позивач вважає, що викладені обставини також свідчать про переривання строку позовної давності, новий початок якого необхідно рахувати лише після набрання законної сили рішенням апеляційного суду, ухваленого в цій справі, - 29 червня 2016 року, а не з травня 2013 року, як стверджує ОСОБА_4 у касаційній скарзі.

Водночас АТ «Ощадбанк» вказувало, що оскільки виконавчий напис нотаріуса № 1283 про звернення стягнення на квартиру на АДРЕСА_1 був визнаний таким, що не підлягає виконанню та було закінчено виконавче провадження по його виконанню, АТ «Ощадбанк» як іпотекодержотель втратив можливість реалізувати своє право на звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса та набув право подати до суду позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У зв'язку з викладеним позивач просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

01 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд, розглянувши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судами встановлено, що 05 грудня 2007 року АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_4 уклали договір відновлювальної кредитної лінії № 909, який в подальшому змінювали та доповнювали додатковими угодами від 24 грудня 2007 року № 3, від 27 січня 2009 року № 8, від 04 грудня 2009 року № 9, від 25 січня 2010 року № 10, від 23 липня 2010 року № 11.

На підставі зазначеного правочину ОСОБА_4 отримав від АТ «Ощадбанк» кредит в сумі 1 000 000,00 грн на споживчі потреби з відсотковою ставкою за користування кредитом в розмірі 16,5 % річних та остаточним терміном погашення не пізніше 28 листопада 2017 року.

25 грудня 2007 року для забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_4 за кредитним договором Банк, відповідачі та ОСОБА_11 уклали договір іпотеки нерухомого майна, за умовами якого в іпотеку передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 108,40 кв. м, в тому числі житловою площею 56,20 кв. м.

Згідно з пунктом 6.1 цього договору іпотекодержатель набуває право звернення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання строку платежу зобов'язання (або відповідна його частина) не буде виконано, а також у будь-який час незалежно від настання строку платежу у випадку невиконання іпотекодавцем будь-якого з своїх обов'язків, передбачених договором відновлювальної кредитної лінії.

Відповідно до пункту 6.2 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки будь-яким способом, не забороненим законодавством, в тому числі, на підставі виконавчого напису нотаріуса або рішення суду в установленому чинним законодавством України та іпотечним договором порядку.

У зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором відновлювальної кредитної лінії 24 листопада 2011 року Банк надіслав відповідачам вимоги щодо відкликання кредиту, в яких вимагав повернення всієї суми кредиту, здійснення платежів по нарахованих процентах за користування кредитом та інших платежів в сумі 1 160 663,43 грн.

Вимогу Банку про дострокове погашення заборгованості за кредитом відповідачі не виконали, у зв'язку з чим за заявою АТ «Ощадбанк» приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Скутар С. В. 11 квітня 2012 року вчинила виконавчий напис № 1283 про звернення стягнення на належну відповідачам квартиру АДРЕСА_1.

17 квітня 2012 року відкрито виконавче провадження з виконання зазначеного виконавчого напису.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 05 березня 2015 року виконавчий напис нотаріуса від 11 квітня 2012 року № 1283 визнано таким, що не підлягає виконанню, у зв'язку з чим 16 березня 2016 року виконавче провадження з його виконання закінчено.

У травні 2013 року АТ «Ощадбанк» звернувся з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які поручилися за виконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором відновлювальної кредитної лінії від 05 грудня 2007 року № 909, про стягнення заборгованості за договором.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 20 серпня 2013 року позов задоволено.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 29 червня 2016 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 20 серпня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову АТ «Ощадбанк».

У подальшому ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором відновлювальної кредитної лінії не виконував, внаслідок чого у нього виникла заборгованість, яка станом на 03 жовтня 2016 року становила 1 383 386,83 грн, з яких: 521 573,98 грн - заборгованість за кредитом, 84 312,41 - заборгованість за процентами, 777 500,44 грн - інфляційні втрати.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 цього Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору, зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття: «строк дії договору», «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України).

Одним з видів порушення зобов'язання є невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Розглядаючи спір по суті, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що правовідносини, що склалися між сторонами справи, регулюються зазначеними нормами матеріального права.

Однак висновки, до яких дійшли суди за результатами розгляду клопотання відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, є передчасними та помилковими з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Вона обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків.

Позовна давність установлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У справі, яка переглядається, встановлено, що Банк у зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором скористався правом, передбаченим частиною другою статті 1050 ЦК України, та надіслав вимоги відповідачам про дострокове повернення кредитних коштів, які вони отримали 24 листопада 2011 року. Тобто є правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що зазначеними діями позивач змінив строк виконання основного зобов'язання - 24 листопада 2011 року.

Також правильними є висновки апеляційного суду про переривання перебігу позовної давності, після якого строк позовної давності за позовними вимогами Банку необхідно рахувати з травня 2013 року, оскільки в травні 2013 року Банк звернувся до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, які поручилися за виконання ОСОБА_4 своїх зобов'язань за договором відновлювальної кредитної лінії від 05 грудня 2007 року № 909, з позовом про стягнення заборгованості за договором.

Проте висновки суду апеляційної інстанції про переривання перебігу позовної давності у зв'язку зі зверненням Банку за видачею виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмети іпотеки для погашення боргу за основним зобов'язанням є помилковими та такими, що суперечать положенням статті 264 ЦК України.

При цьому ні суд першої інстанції, ні апеляційної інстанції не перевірили існування інших обставин, які могли бути підставою для переривання перебігу позовної давності, зокрема тих, на які посилався АТ «Ощадбанк» в своїх поясненнях по суті справи: часткове погашення боржниками заборгованості за кредитним договором, що може свідчити про визнання ними своїх зобов'язань.

У своїх поясненнях по суті справи від 25 листопада 2016 року № 19/6329 позивач зазначав, що у разі встановлення судом факту спливу позовної давності за його вимогами, наявні підстави для визнання поважними причин пропущення строку позовної давності. Отже, обставина вчинення у 2012 році виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на належну відповідачам квартиру та визнання у 2015 році цього виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, може оцінюватися судом при вирішенні порушеного у зазначених поясненнях Банку питання та може бути визнана поважною причиною пропущення строку позовної давності.

З огляду на викладене Верховний Суд встановив, що суди не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких умов, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та відповідно до статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду якої суду належить урахувати викладене у цій постанові, дати відповідну правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити судове рішення відповідно до установлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 01 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Чернівецької області від 01 лютого 2017 року скасувати.

Справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді А. О. Лесько

С. Ю. Мартєв

В. В. Пророк

І. М. Фаловська