Головна Сервіси для юристів ... База рішень" Протокол " Ухвала КЦС ВП від 09.07.2020 року у справі №758/2418/17 Ухвала КЦС ВП від 09.07.2020 року у справі №758/24...
print
Друк
search Пошук
comment
КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 758/2418/17

провадження № 61-9694св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - фізична особа-підприємець ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року у складі судді Васильченка О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року у складі колегії суддів: Кравець В.

А., Мазурик О. Ф., Махлай Л. Д.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2)про стягнення заборгованості за договорами позики.

На обґрунтування позову посилався на те, що 01 березня 2015 року між ним та ФОП ОСОБА_2 укладений договір позики, відповідно до якого останній отримав грошові кошти у розмірі 100 000,00 євро з умовою сплати процентів у розмірі 10,0 % річних та з кінцевим строком повернення до 28 лютого 2016 року. Також 01 березня 2015 року укладений ще один договір позики, відповідно до якого відповідач отримав грошові кошти у розмірі 57 540,00 євро з умовою сплати процентів у розмірі 10,0 % річних та зі строком повернення до 01 травня 2015 року. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов'язань за зазначеними договорами позики утворилась заборгованість, яка склала 157 540,00 євро.

З урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог позивач просив стягнути з відповідача: заборгованість за договором позики від 01 березня 2015 року в розмірі 110 469,00 євро, з яких: 63 723,00 євро - тіло позики; 34 935,35
євро
- 10 % річних згідно з пунктом 2 договору позики; 12 810,64 євро - три проценти річних згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України); заборгованість за договором позики від 01 березня 2015 року в розмірі 93 154,63 євро, з яких: 57 540,00 євро - тіло позики; 24 907,73 євро - 10 % річних згідно з пунктом 2 договору позики; 10 706,90 євро - три проценти річних згідно з частиною 2 статті 625 ЦК України; витрати, пов'язані з професійною правничою допомогою, у розмірі 38 000,00 грн.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 березня 2015 року у розмірі 62 723,00
євро
- основного боргу, 34 935,35 євро - процентів за користування грошовими коштами, 12 810,64 євро - три проценти річних від простроченої суми, що разом становить - 110 469,00 євро. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 березня 2015 року у розмірі 57 540,00
євро
- основного боргу, 24 907,73 євро - процентів за користування грошовими коштами, 10 706,90 євро - три проценти річних від простроченої суми, що разом становить - 93 154,63 євро. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 5 500,00
грн
витрат на правничу допомогу та 14 614,87 грн судового збору, що разом становить - 20 114,87 грн. У задоволенні решти вимог відмовлено.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини, які склалися між сторонами, носять виключно характер договору позики, відповідно до положень статей 1047, 1048 ЦК України, а тому між сторонами укладено саме договори позики, що пов'язано з певними правовими наслідками, а саме отриманням грошових коштів та обов'язку їх повернення в чітко обумовлений сторонами правочину строк.

На думку суду першої інстанції, позовні вимоги в частині стягнення суми боргу, процентів та трьох процентів річних за кожним із договорів позики знайшли своє підтвердження матеріалами справи та підлягають задоволенню.

Водночас суд першої інстанції дійшов висновку про можливість задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача на його користь 38 000,00 грн витрат на правничу допомогу лише в межах суми 5 500,00 грн, оскільки виключно ця грошова сума є документально підтвердженою.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року апеляційні скарги представника ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року змінено.

Зменшено розмір стягнутого боргу за договором позики від 01 березня 2015 року з 110 469,00 євро до 64 908,13 євро. Зменшено розмір стягнутого боргу за договором позики від 01 березня 2015 року з 93 154,63 євро до 66 637,63 євро. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 5 120,00 грн.

Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 5 040,00 грн.

Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин, які склалися між сторонами, та встановив наявність спору про право, проте неправильно провів розрахунок боргу за вказаними зобов'язаннями, які виникли у відповідача, що є підставою для зменшення сум, присуджених до стягнення за договорами позики, укладеними між сторонами 01 березня 2015 року. Зокрема колегією суддів апеляційного суду зазначено, що відповідачем частково сплачено борг у розмірі 32 277,00 євро, проценти за договором позики від 01 березня 2015 року сплачені в сумі 20 104,00 євро в той час, коли за договором їх сума мала би складати 10 000,00 євро (10,0 % річних), отже за даним договором від 01 березня 2015 року проценти стягненню не підлягають.

Таким чином, апеляційний суд вважав правильними наступні розрахунки: з урахуванням сплаченої суми позики та процентів за договором від 01 березня 2015 року борг становить 57 381,00 євро (110 000,00 євро (борг з урахуванням 10,0 % річних) - 37 277,00 євро сплаченого боргу - 20 104,00 євро сплачених процентів); три проценти річних від указаної суми становить 7 527,13 євро (57 381,00 євро х 3 %: 365 х 1 596,00). Тобто загальна сума боргу за вказаним договором становить 64 908,13 євро. Щодо іншого договору позики борг становив 57 540,00 євро під 10,0 % річних та зі строком повернення до 01 травня 2015 року, тому у межах дії договору стягненню підлягає основний борг у сумі 57 540 євро +1 438,50 євро
(10,0 % річних) = 58 978,50 євро; три проценти річних річних від зазначеної суми становить7 659,13 євро (58 978,50 євро х 3 %: 365 х 1 580,00). Загальна сума боргу за цим договором становить 66 637,63 євро.

З урахуванням дійсності витрат на правничу допомогу адвоката, їх необхідності, розумності їх розміру, з урахуванням складності справи, апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення 5 500,00 грн витрат на правничу допомогу, оскільки вказана сума пов'язана з витратами з розглядом справи і розмір таких витрат є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У липні 2020 року ФОП ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасуватита ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1.

Касаційна скарга також містила клопотання про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

Касаційна скарга мотивована тим, що грошові кошти за спірними договорами він не одержував. Судами неправильно застосовано норми статей 1046, 1047, 1048, 1049, 1050, 1051 ЦК України.

Апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що доказом отримання коштів за договорами є факт підписання відповідачем договорів, оскільки сам по собі факт підписання сторонами тексту договору, без передання грошей, не породжує у майбутнього позичальника обов'язку повернути обумовлену угодою суму грошей.

Обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 759/9962/17, не мають значення для цієї справи, а обставини, яким надана правова оцінка, не мають статусу преюдиційних для цієї справи. Висновком експерта № 33/20 за результатами семантико-текстуального (лінгвістичного) дослідження, складеним 04 березня 2020 року судовим експертом Товариства з обмежено відповідальністю "Центр судових експертиз "Альтернатива" Фраймович Л. В., підтверджується, що ОСОБА_2 за спірними договорами грошові кошти від ОСОБА_1 не одержував.

У серпні 2020 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Тищенко О. О., у якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Зазначив про обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідач умисно вводить суд в оману посилаючись на: висновок експерта № 33/20, який відсутній в матеріалах справи; частини розрахунків, які не містять підпису позивача; фактичні обставини, які спонукали відповідача підписати договори позики. Відповідач посилається на неврахування судом висновків Верховного Суду у постановах: від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц та від 16 жовтня 2018 року у справі № 924/1049/17, проте такі твердження є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій посилались не тільки на сам факт підписання договорів позики від 01 березня 2015 року у розмірі, а й на факт його укладання та інші докази. Відповідач зазначає, що не передання йому грошових коштів за договорами позики підтверджується: відсутністю безготівкових та касових розрахунків, наявністю у відповідача договорів позики, відсутністю обліку заборгованості в бухгалтерській та фінансовій звітності відповідача, проте посилання відповідача на зазначені обставини як на докази є безпідставними, оскільки вони не спростовують фактів отримання ним грошових коштів від позивача за договорами позики.

20 липня 2021 року від ФОП ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшли додаткові пояснення у справі, в яких відповідач зазначає про те, що до спірних правовідносин не можуть бути застосовані висновки Великої Палати Верховного Суду, зроблені у пункті 7.36 постанови від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18, а висновки судів попередніх інстанцій у даній справі про те, що підписання ФОП ОСОБА_2 договорів позики є достатнім доказом отримання ним коштів за вказаними договорами, є такими, що зроблені без урахування положень частини 2 , 3 статті 1087 ЦК України, частини 2 статті 1047 ЦК України, оскільки стороною вказаних договорів є саме ФОП ОСОБА_2, у зв'язку з чим, окрім власне договорів, позивач повинен надати належні та допустимі докази передачі коштів фізичній особі-підприємцю, з урахуванням встановлених законодавством вимог для спірних правовідносин.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ФОП ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Яремку В. В.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 рокувідкрито касаційне провадження у цій справі (на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) - застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц та від 16 жовтня 2018 року у справі № 924/1049/17, у постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ від 24 квітня 2014 року у справі № 6-10258св13, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17); витребувано із Подільського районного суду міста Києва матеріали справи № 758/2418/17, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу та зупинено виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року.

У серпні 2020 року матеріали справи № 758/2418/17 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ФОП ОСОБА_2 про розгляд справи у судовому засіданні з викликом сторін та справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Отже, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, Верховний Суд не бере до уваги документи, додані заявником до його касаційної скарги, та позивачем у його відзиві, на підтвердження їхніх доводів, що не були предметом розгляду судами попередніх інстанцій, та здійснює розгляд справи за наявними у справі матеріалами.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

За змістом частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що 01 березня 2015 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір, відповідно до умов якого позивач (кредитор) передає, а відповідач (позичальник) приймає для використання у своїй комерційній діяльності грошові кошти в сумі 100 000,00 євро на строк до 28 лютого 2016 року. Позичальник має право дострокового повернення суми боргу або його частини. За користування грошовими коштами позичальник сплачує кредитору проценти із розрахунку 10,0 % річних. Позичальник проводить виплату процентів щомісячно до 15 числа кожного місяця за попередній місяць. За останній місяць користування виплата процентів проводиться одночасно з поверненням основної суми позики.

01 березня 2015 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладений договір, відповідно до умов якого позивач (кредитор) передає, а відповідач (позичальник) приймає для використання у своїй комерційній діяльності грошові кошти в сумі 57 540,00 євро на строк до 01 травня 2015 року. Позичальник має право дострокового повернення суми боргу або його частини. За користування грошовими коштами позичальник сплачує кредитору проценти із розрахунку 10,0 % річних. Позичальник проводить виплату процентів щомісячно до 15 числа кожного місяця за попередній місяць. За останній місяць користування виплата процентів проводиться одночасно з поверненням основної суми позики.

Зазначені договори виготовлені з додержанням письмової форми та містять печатку і підпис ФОП ОСОБА_2 та підпис ОСОБА_1.

Відповідачем частково повернуто позику за договором від 01 березня 2015 року на суму 100 000,00 євро у розмірі 37 277,00 євро, що позивачем визнається.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог статтею 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Частиною 1 статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Саме такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

У разі пред'явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов'язання.

Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17 та постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18) та від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18).

Відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина 1 статті 1048 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Відповідно до положень частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно з частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 -3 статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Задовольняючи частково позов, суди першої та апеляційної інстанцій, належним чином дослідивши наявні у справі докази та надавши їм оцінку, виходячи із характеру правовідносин, які склалися між позивачем та відповідачем, дійшли обґрунтованого висновку, що між сторонами укладено договори позики, що у свою чергу пов'язано з певними правовими наслідками, а саме отримання грошових коштів та обов'язок їх повернення у чітко обумовлений сторонами правочину строк.

Оскільки ФОП ОСОБА_2 свій обов'язок з повернення грошових коштів не виконав та не надав доказів, які б спростували обставини позову чи факту наявності боргу в повному обсязі за кожним із договорів позики від 01 березня 2015 року, то позивачу судами обґрунтовано присуджено до стягнення відповідні суми боргу разом з нарахованими процентами за користування позикою, передбаченими умовами договорів, та трьома процентами річних від простроченої суми на підставі частини 2 статті 625 ЦК України.

Із такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується Верховний Суд, у зв'язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги з приводу безпідставності задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та неправильного застосування судами статей 1046, 1047, 1048, 1049, 1050, 1051 ЦК України.

Твердження відповідача про те, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази передачі коштів позивачем та отримання їх відповідачем не знайшли своє підтвердження з огляду на зміст укладених між сторонами договорів від 01 березня 2015 року. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Твердження заявника про неотримання ним коштів за договорами позики не можуть бути прийняті, оскільки суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому, з огляду на вимоги процесуального закону, Верховний Суд не здійснює переоцінку доказів у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Окрім цього, такі посилання є безпідставними з огляду на встановлену судами часткову сплату боргу відповідачем на користь позивача у сумі 37 277,00 євро, що свідчить про визнання ним взятих на себе зобов'язань за укладеними із ОСОБА_1 договорами.

Сам ФОП ОСОБА_2 неодноразово у наданих до суду документах підтверджує факт укладення із ОСОБА_1 договорів від 01 березня 2015 року, проте заперечує, що отримував за ними кошти, посилаючись на те, що власне укладення таких договорів не передбачало реального передання коштів в якості позики, оскільки являло собою спосіб розрахунків, продиктований позивачем, та мало на меті отримання додаткового блага від підприємницької діяльності сторін, не пов'язаного із правовідносинами позики, у тому числі з метою недопущення розривання ділових відносин між компанією "Дефінекс" та фірмою "Хансгрое", у трудових відносинах з якими перебували сторони. Водночас такі доводи відповідача не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.

Розрахунки по наданим бонусам та додатковим знижкам, що містяться в матеріалах справи та на які посилалася сторона відповідача, не є первинними бухгалтерськими документами, на що правильно звернув увагу апеляційний суд, підписані лише самим ФОП ОСОБА_2, будь-яких письмових документів на підтвердження зарахування цих грошових коштів як бонусів або знижок відповідачем не надано.

Твердження відповідача про безпідставність вимог позивача, оскільки ним не видавалась розписка про отримані від ОСОБА_1 кошти, не приймаються, оскільки конструкція частини 2 статті 1047 ЦК України не передбачає обов'язкового складання розписки на підтвердження укладення договору позики та його умов.

Доводи касаційної скарги про те, що судами помилково враховано обставини, встановлені рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 липня 2019 року у справі № 759/9962/17, зважаючи виключно на однаковий суб'єктний склад учасників цивільної справи, однак не взято до уваги інші обставини та підстави позову у справі № 759/9962/17, не приймаються з огляду на таке.

Згідно з частиною 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Тобто для рішень судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в іншому рішенні суду, є суб'єктний склад спору.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення.

Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18)).

У справі № 759/9962/17 позивач ФОП ОСОБА_2 просив суд визнати укладені між ним та ОСОБА_1 договори позики від 01 березня 2015 року недійсними з підстав їх удаваності та вчинення під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, на що також посилається позивач у справі, що переглядається в касаційному порядку.

За таких обставин, ураховуючи однаковий суб'єктний склад учасників цієї справи та цивільної справи № 759/9962/17, посилання судів на обставини, встановлені у межах справи № 759/9962/17, є обґрунтованим.

Аргументи касаційної скарги щодо відсутності безготівкових розрахунків, відсутності касових розрахунків, наявності їх оригіналів у відповідача, відсутності згоди дружини позивача на відчуження майна (грошових коштів) не мають правового значення у цій справі, оскільки не спростовують ні факту укладення між сторонами договорів позики, ні існуючого обов'язку відповідача з повернення отриманої позики.

Доводи касаційної скарги про те, що судами не досліджено надані відповідачем докази, які містяться в матеріалах справи, зокрема висновку експерта № 33/20 за результатами семантико-текстуального (лінгвістичного) дослідження, складеного 04 березня 2020 року експертом ТОВ "Центр судових експертиз "Альтернатива", яким підтверджується, що ОСОБА_2 за спірними договорами грошові кошти від ОСОБА_1 насправді не одержував, відхиляються, оскільки матеріали справи не містять зазначений документ, копія такого висновку була надана відповідачем суду апеляційної інстанції у складі клопотання про долучення доказів лише на стадії апеляційного провадження (а. с. 107-110 т. 3), після прийняття судом першої інстанції оскаржуваного рішення від 16 грудня 2019 року, і згідно з протоколом судового засідання від 10 березня 2020 року (а. с. 130-131 т. 3) апеляційним судом воно було розглянуто та відмовлено у його задоволенні (із долученням клопотання до матеріалів справи та поверненням доказів), що відповідає положенням статті 367 ЦПК України (межі розгляду справи судом апеляційної інстанції).

Не заслуговують також на увагу доводи касаційної скарги про не дослідження судами попередніх інстанцій наявних у справі доказів, оскільки договори позики суди досліджували та надали їм оцінку у сукупності з іншими доказами.

Інші доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права, зокрема те, що судами не надано правової оцінки всі обґрунтуванням, твердженням та запереченням відповідача, не знайшли своє підтвердження, оскільки у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Посилання заявника на неврахування судами правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду: від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц та від 16 жовтня 2018 року у справі № 924/1049/17, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17, зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Окрім цього, фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Зокрема у справі № 629/5364/13-ц відповідачами за позовом про стягнення грошових коштів за договором позики та договором застави майбутнього врожаю виступали фізична особа та приватне підприємство, а у зустрічному позові йшлося про те, що грошові кошти за договором позики не передавались, тому їх необхідно стягнути у порядку повернення грошових коштів, набутих без достатньої правової підстави, за неукладеним договором позики. Суди у вказаній справі, дослідивши наведені сторонами докази, дійшли висновку, про те, що то між сторонами виникли правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212, 1213, 1214, 1215 ЦК України), зокрема, урахувавши те, що у день укладення спірного договору позики були укладені й численні нотаріально засвідчені заяви, які свідчать про те, що договір укладено на прохання позивача як гарантія повернення належної йому частини у статутному капіталі приватного підприємства і товариства з обмеженою відповідальністю у зв'язку з його виходом зі складу засновників цих господарських товариств.

У справі № 924/1049/17, на яку посилається заявник, судами установлено, що умовами укладених між житлово-будівельним кооперативом та товариством з обмеженою відповідальністю спірних договорів безвідсоткової цільової позики регламентується порядок надання позики, а саме: передбачено, що позика надається у безготівковому порядку платіжним дорученням шляхом переказу необхідних коштів на поточний рахунок контрагента позичальника, у відповідності до мети використання позики; позика вважається наданою в момент прийняття банківською установою кредитора платіжного доручення до виконання і, з цього часу вважається, що позичальник набув права власності на грошові кошти кредитора та одночасно надав кредитору (повіреному) розпорядження здійснити оплату за позичальника. При цьому відповідними пунктами договорів визначено, що з моменту набуття права власності позичальником на грошові кошти кредитора, відносини щодо виконання наступних юридичних дій регулюються елементами договору доручення, а саме позичальник виступає довірителем, а кредитор - повіреним.

Предметом спору у справі № 917/1345/17 є стягнення грошових коштів з учасників товариства з обмеженою відповідальністю, сплачених останнім як дивіденди за звітний рік на підставі рішення загальних зборів учасників, оформленого протоколом.

Отже, суб'єктний склад сторін, обставини справи та докази, якими сторони обґрунтовували свої позиції, у наведених справах відрізняються від цієї справи, а тому висновки суду касаційної інстанції у них не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Посилання заявника на неврахування судами правової позиції, викладеної в постанові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ від 24 квітня 2014 року у справі № 6-10258св13, відхиляються, оскільки згідно з частиною 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Виходячи зі змісту касаційної скарги, відсутні доводи щодо неправильності розрахунків стягнутих з відповідача процентів та трьох процентів річних чи присуджених до сплати відповідачу витрат на професійну правничу допомогу, тому у суду касаційної інстанції немає підстав для скасування чи зміни судових рішень в цій частині.

Інші доводи касаційної скарги є аналогічними тим доводами, які були викладені відповідачем у його відзивах та в апеляційній скарзі, перевірялися судами під час розгляду справи та в основному зводяться до непогодження зі встановленими судами обставинами справи та оцінкою доказів.

Отже, доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували, та не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З огляду на те, що оскаржувані рішення суду першої інстанції (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанову апеляційного суду - без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Ураховуючи положення частини 3 статті 436 ЦПК України, те, що ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2020 року виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року зупинено, колегія суддів вирішила поновити виконання оскаржуваних судових рішень.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року (у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині) та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 16 грудня 2019 року та постанови Київського апеляційного суду від 09 червня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко

Постанова складена та оформлена суддею Гулейковим І. Ю. в порядку частини 3 статті 415 ЦПК України.
logo

Юридичні застереження

Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.

Повний текст