Постанова

Іменем України

10 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 760/17168/15-ц

провадження № 61-30св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Висоцької В. С., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), ШтеликС.П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

представник позивача - ОСОБА_5,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», ОСОБА_7, ОСОБА_8,

третя особа - Служба у справах дітей Солом'янської районної державної адміністрації в м. Києві,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 квітня 2017 року в складі судді Українця В. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року в складі колегії суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), ОСОБА_7, ОСОБА_8, за участю третьої особи - Служби у справах дітей Солом'янської районної державної адміністрації в м. Києві, про визнання договору іпотеки недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 15 грудня 2006 року між ОСОБА_7 та Відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») укладено кредитний договір № 014/95-03/73. На забезпечення виконання зобов'язань позичальником за кредитним договором того ж дня укладений та нотаріально посвідчений договір іпотеки між банком та ОСОБА_7, ОСОБА_8 Предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1 яка належала на праві власності - по 1/2 частині кожному з іпотекодавців.

Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року за позивачем визнано право власності на 1/3 частини квартири, проте 07 жовтня 2015 року державний реєстратор прав власності на нерухоме майно відмовив їй у державній реєстрації права власності на частку квартири. З цього часу їй стало відомо, що квартира передана в іпотеку.

Посилаючись на те, що на час укладення договору іпотеки вона була неповнолітня, з дня народження постійно проживала та проживає за місцем проживання свого батька у квартирі АДРЕСА_1 просила визнати договір іпотеки недійсним, оскільки він був укладений без відповідного дозволу органу опіки та піклування, тобто з порушенням частини першої статті 203 ЦК України, частини третьої статті 17 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України.

Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 03 квітня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що час укладення договору іпотеки в квартирі був зареєстрований лише батько позивача ОСОБА_8 Будь-яких доказів на підтвердження того, що батьки повідомили банк чи нотаріуса про користування спірною квартирою їхньою дочкою -неповнолітньою ОСОБА_4 надано не було. Батьки не зазначали, що при укладенні договору іпотеки були порушені права їх неповнолітньої дитини. Факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору за недоведеності належними доказами факту порушення майнових прав позивача внаслідок укладення цього договору не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 квітня 2017 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги правильність висновків суду не спростовують.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди при вирішенні спору не надали оцінки тій обставині, що при укладенні договору іпотеки не було дозволу органу опіки та піклування, хоча сторонам угоди було відомо про її проживання та користування квартирою, яка є предметом іпотеки; не врахували, що рішенням суду за нею визнано право власності на 1/3 частину квартири, що є предметом іпотеки; наявність обтяження на квартиру обмежує можливість реалізації її права власності на частку цього майна.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Суд установив, що 15 грудня 2006 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_7 укладено кредитний договір № 014/95-03/073, за умовами якого кредитор відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в сумі 68 000,00 дол. США строком на 48 місяців.

15 грудня 2006 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», ОСОБА_8, ОСОБА_7 укладено та нотаріально посвідчено договір іпотеки до кредитного договору від 15 грудня 2006 року № 014/95-03/073. Предметом договору іпотеки є квартира АДРЕСА_1 що належала на праві власності - по 1/2 частині ОСОБА_8 та ОСОБА_7

Із наданої банком довідки форми № 3, на підставі якої укладався договір іпотеки, вбачається, що в квартирі був зареєстрований лише ОСОБА_8, а ОСОБА_7 була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_2.

Згідно з довідками Житлово-експлуатаційної дільниці позивач була зареєстрована у квартирі з 24 жовтня 1995 року до 14 листопада 2006 року, знову зареєстрована у квартирі з 23 грудня 2008 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодися суд апеляційної інстанції, встановив, що на час укладення договору іпотеки в квартирі був зареєстрований лише батько позивача ОСОБА_8 Будь-яких доказів на підтвердження того, що батьки повідомили банк чи нотаріуса про користування спірною квартирою їхньою неповнолітньою дочкою ОСОБА_4 надано не було. Батьки не зазначали, що при укладенні договору іпотеки були порушені права їхньої неповнолітньої дитини. Факт відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки за недоведеності належними доказами факту порушення майнових прав позивача внаслідок укладення цього договору не є безумовною підставою для визнання договору іпотеки недійсним.

Суд касаційної інстанції вважає висновок судів обґрунтованим, таким, що відповідає обставинам справи та вимогам закону, що регулює правовідносини між сторонами. Наведене узгоджується з правовим висновку Верховного Суду України, викладеним у постанові від 10 липня 2017 року у справі № 6-1002цс17.

Частинами 2, 3 статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» визначено, що неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону.

Частиною другою статті 177 СК України передбачено, що батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Аналогічні положення містяться і в частині третій статті 17 Закону України «Про охорону дитинства».

Вчинення батьками дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статті 177 СК України заборону. Разом з тим сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку» не містять норми, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки необхідно в кожному конкретному випадку перевіряти у дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Передбачені статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

За таких обставин не заслуговують на увагу посилання касаційної скарги на неврахування судом відсутності дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки. Визнання за позивачем права власності на 1/3 частину квартири після досягнення повноліття за рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 22 грудня 2014 року також не є підставою для визнання недійсним договору іпотеки, оскільки вище наведені обставини свідчать про відсутність у позивача будь-яких майнових прав на іпотечне майно на час укладення договору іпотеки.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 03 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

С.Ю. Мартєв

С.П. Штелик