Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 454/3018/15

провадження № 61-14731св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Зайцева А. Ю.,

Коротуна В. М.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1,

заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство "Кредобанк", приватний виконавець Баірова Наталія Михайлівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Баірової Наталії Михайлівни на ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 09 січня 2020 року у складі судді Адамович М. Я. та постанову Львівського апеляційного суду від 23 липня 2020 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою, з участю заінтересовані особи: Публічне акціонерне товариство "Кредобанк" (далі -

ПАТ "Кредобанк"), приватний виконавець Баірова Н. М., на постанови про опис та арешт майна.

Скарга обґрунтована тим, що у провадженні приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. перебуває виконавче провадження № 59894270. Постановами цього приватного виконавця від 22 жовтня 2019 року описано та арештовано земельні ділянки: площею 0,1073 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:005:0024), площею 0,2466 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:005:0025) та площею 0,0711 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:003:0015), які знаходяться в с.

Опільсько.

Вважає вказані постанови незаконними, оскільки вона (заявник)

та її представник не були присутні під час опису та арешту майна. Постанови підписані понятими, однак понятих разом з приватним виконавцем не було,

і тому вони не могли засвідчувати факт, зміст і результати виконавчих дій, під час проведення яких вони не були присутні. Відсутність понятих під час проведення опису та арешту майна свідчить про незаконність постанов.

Просила визнати неправомірними дії приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. щодо винесення постанов про опис та арешт майна (коштів) боржника від 22 жовтня 2019 року, а саме зазначених земельних ділянок.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 09 січня 2020 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 23 липня

2020 року, скаргу задоволено частково.

Визнано неправомірними та скасовано постанови приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. у виконавчому провадженні № 59894270 про опис та арешт майна (коштів) боржника

від 22 жовтня 2019 року, а саме земельних ділянок площею 0,1073 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:005:0024), площею 0,2466 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:005:0025) та площею 0,0711 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:003:0015), які знаходяться в с. Опільсько Сокальського району Львівської області.

У задоволенні решти вимог відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, установивши, що дії приватного виконавця Баірової Н. М. під час складання постанов про опис та арешт майна (коштів) боржника від 22 жовтня 2019 року, проведенні не відповідають вимогам Закону України "Про виконавче провадження" та Інструкції з організації примусового виконання рішень, дійшов висновку, що накладення оскаржуваною постановою арешту на зазначену земельну ділянку не забезпечує реального виконання рішення суду, що підлягає примусовому виконанню, оскільки не призводить до реалізації арештованого майна в установленому законом порядку і наступного погашення заборгованості перед стягувачем, чим порушуються інтереси стягувача у виконавчому провадженні.

Узагальнені доводи касаційної скарги

У жовтні 2020 року приватний виконавець Баірова Н. М. подала касаційну скаргу до Верховного Суду, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким

у задоволенні скарги відмовити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів,

а саме: встановив факт, що приватний виконавець описувала майно без присутності понятих, що не було підтверджено жодним доказом. Суди залишили поза увагою, що ОСОБА_1 набула спірні земельні ділянки на підставі договору дарування, тобто вони не були виділенні їй як власнику паїв, а тому і дія мораторію на відчуження земельних ділянок не поширюється на цей випадок.

Крім того, апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

в постанові Верховного Суду від 13 березня 2020 року у справі № 671/2108/18.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу

до касаційного суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі № 454/3018/15-ц та витребувано її із Сокальського районного суду Львівської області.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Згідно з виконавчим листом № 454/3018/15-ц, виданим 17 грудня 2017 року Сокальським районним судом Львівської області про стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ "Кредобанк" заборгованості за кредитним договором № 186

у розмірі 20 608,98 дол. США, що за курсом Національного банку України становить 525 924,68 грн та стягнення із ОСОБА_1 на користь ПАТ "Кредобанк" 7 001,90 грн судового збору.

Відповідно до постанови про опис та арешт майна (коштів) боржника № ВП 59894270 від 22 жовтня 2019 року приватний виконавець виконавчого округу Львівської області Баірова Н. М. описала та наклала арешт на земельні ділянки: площею 0,1073 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:005:0024), площею 0,2466 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:005:0025) та площею 0,0711 га для ведення особистого селянського господарства (кадастровий номер 4624884600:10:003:0015), які знаходяться в с. Опільсько, які належать ОСОБА_1.

У постанові зазначено, що оскаржувана постанова приватного виконавця складена у присутності понятих: ОСОБА_3 та ОСОБА_4, які були залучені до проведення виконавчих дій.

Постановою у виконавчому провадженні № 59894270 від 07 листопада

2019 року виправлено описку у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника від 22 жовтня 2019 року щодо місця знаходження земельних ділянок, зокрема описано та накладено арешт на земельні ділянки: площею 0,1073 га (кадастровий номер undefined) площею 0,2466 га (кадастровий номер 4624884600:10:005:0025), та площею 0,0711 га (кадастровий номер 4624884600:10:003:0015), які надані для ведення особистого селянського господарства у с. Опільсько Сокальського району Львівської області.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин 1 , 2 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства

є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, а саме рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини 1 статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Скасовуючи постанови приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Баірової Н. М. у виконавчому провадженні № 59894270 про опис

та арешт майна (коштів) боржника від 22 жовтня 2019 року, а саме земельних ділянок, суди першої та апеляційної інстанції дійшли висновку про те, що ця постанова є незаконною, оскільки підпадає під дію мораторію на їх відчуження, передбаченого підпунктом "б" пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Такі висновки судів попередніх інстанцій

є помилковими з огляду на таке.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця

чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЗК України, порушено їхні права чи свободи (частина 1 статті 447 ЦПК України).

Відповідно до статті 19 Конституції України, частини 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у частини 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" органів

і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставі,

у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, частини 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження", іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими

до частини 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження", а також рішеннями, які відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" підлягають примусовому виконанню.

Принцип обов'язковості судового рішення закріплений у пункті 9 частини 3 статті 129, статті 129-1 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, і набуває свого втілення

у судоустрійному (стаття 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів")

і процесуальному законодавстві (статті 2, 18, 431 ЦПК України). Цей принцип має такі складові: а) дотримання вимог судового рішення усіма суб'єктами, прав яких воно стосується, а також усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними

і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України; б) рішення, яке не виконане добровільно, може бути виконане в примусовому порядку, для чого зацікавленій особі видається відповідний виконавчий документ. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Така сама позиція викладена у пункті 5.1 рішення Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020 (230/20) за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів", положень частин 1 , 3 статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік".

Підпунктом "б" пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України

(в редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваної постанови) встановлено,

що до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2019 року, не допускається: купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства,

а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну (міни) відповідно до Земельного кодексу України земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків

та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою

їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Відповідно до частини першої статті 56 Закону України "Про виконавче провадження арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. У частині другій цієї статті зазначено, що арешт

на майно боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника або про опис та арешт майна боржника. Таким чином, арешт майна є системою заходів, що передбачають оголошення заборони розпоряджатися ним, опис майна, а в разі потреби - обмеження права користування майном або його вилучення у боржника та передачу на зберігання іншим особам, які застосовуються виконавцем залежно від обставин справи

та вказаних у резолютивній частині рішення заходів, властивостей майна, значення його для боржника (власника), необхідності використання, вірогідності втрати, пошкодження, знецінення тощо.

Водночас у статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав

на нерухоме майно та їх обтяжень" таке поняття, як накладення заборони відчуження нерухомого майна, і нарівні з арештом відносить такі заходи

до обмежень (обтяжень) нерухомого майна, що підлягають обов'язковій державній реєстрації, тоді як у наведених у цьому акті визначеннях обтяження зводиться до заборони розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном. За Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" ці складники арешту (заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому

на праві власності) належать до заходів примусового виконання разом

із такими, як звернення стягнення на різні види майна боржника або вилучення конкретно визначеного майна. Частина 1 статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" визначає арешт як початкову стадію того

ж провадження щодо звернення стягнення на майно боржника.

Результат аналізу наведених норм права дозволяє констатувати, що накладення арешту на майно боржника є приписом, який завжди забороняє боржникові розпоряджатися майном, а саме його відчужувати, тобто у такому значенні

ці поняття є тотожними і є одним зі способів обтяження майна. Однак арешт

є ширшим поняттям, оскільки, окрім вжиття такого роду заходів, може передбачати застосування й інших. І якщо у вузькому розумінні арешт зводиться в основному до обмежень у праві розпорядження майном, як правило, шляхом винесення постанови з наступним направленням її до компетентного органу для їх реального запровадження або безпосереднього внесення виконавцем відповідного запису до реєстру, що унеможливлює відчуження такого майна,

то як більш загальне поняття воно включає ще низку другорядних дій:

за можливості проведення опису, а в разі необхідності залежно від особливостей майна - прийняття рішення про заборону ним користуватися, його опечатування, вилучення та передачу на зберігання боржникові або іншим особам, відомості про що відображаються в постанові про арешт та опис майна.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов'язаний вживати передбачених пункту 1 частини 2 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і пункту 1 частини 2 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження".

Накладення арешту на нерухоме майно боржника є крайнім заходом звернення стягнення, що впроваджується у разі відсутності у такого боржника коштів

та інших матеріальних цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача.

Згідно зі статтею 50 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на об'єкти нерухомого майна здійснюється у разі відсутності

в боржника достатніх коштів чи рухомого майна. У разі звернення стягнення

на об'єкт нерухомого майна виконавець здійснює в установленому законом порядку заходи щодо з'ясування належності майна боржнику на праві власності, а також перевірки, чи перебуває це майно під арештом. Після документального підтвердження належності боржнику на праві власності об'єкта нерухомого майна виконавець накладає на нього арешт та вносить відомості про такий арешт до відповідного реєстру у встановленому законодавством порядку.

При винесенні вмотивованої постанови про накладення арешту на такий вид нерухомого майна виконавець має приймати рішення, виходячи з: характеру правової належності боржнику земельної ділянки та договірних умов оренди земельної ділянки (чинне законодавство України гарантує особі-боржнику право на отримання земельної ділянки у власність або користування, у тому числі

за договорами емфітевзису та суперфіцію); межі оборотоздатності нерухомого майна.

За таких обставин при накладенні арешту на нерухоме майно, у тому числі земельну ділянку, державний та/або приватний виконавець виносить відповідну постанову у виконавчому провадженні, попередньо з'ясувавши належність майна боржнику на праві власності, а також перевіряє, чи перебуває це майно під арештом.

З огляду на викладене, помилковим є висновок судів попередніх інстанцій про те, що опис та арешт на зазначені земельні ділянки не забезпечує реального виконання рішення суду, що підлягає примусовому виконанню, оскільки

не призводить до реалізації арештованого майна в установленому законом порядку і наступного погашення заборгованості перед стягувачем у зв'язку

зі встановленням пунктом "б" пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України тимчасових заборон.

Оскільки відповідно до частин 1 , 6 статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на майно боржника полягає

в його арешті, вилученні та примусовій реалізації, то сама по собі процедурна дія щодо опису та арешту майна боржника, що вчиняється приватним виконавцем,

не є завершальною стадією процедури відчуження майна, а тому мораторій

не поширюється на підготовчі дії у процедурі звернення стягнення на майно боржника.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції,

на наведені норми уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про задоволення скарги, оскільки спірні земельні ділянки були набуті боржником

на підставі цивільно-правової угоди, а тому на них не поширюється дія заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок.

Отже, оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені

з порушенням норм процесуального права, що є підставою для їх скасування

та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні скарги.

Стосовно доводів касаційної скарги про стягнення витрати, пов'язаних

із правничою допомогою адвоката

Відповідно до частини 1 , пункту 1 частини 3 статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних

з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами 1 -6 статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані

з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті

в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу

з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат

на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад

та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат

на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови

у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження понесених витрат на отримання професійної правничої допомоги до суду касаційної інстанції надано копію договору про надання правової допомоги від 09 вересня 2020 року № 4, детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, акт наданих послуг від 06 жовтня 2020 року

та копію платіжного доручення від 06 жовтня 2020 року на суму 5 272,80 грн.

Вказані витрати складаються із: вивчення матеріалів справи - 1 год., проведення правового аналізу висновків, викладених у постановах Верховного Суду, на відповідність висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах - 2 год., складання касаційної скарги - 3 год., всього 6 год.

Відповідно до договору про надання правової допомоги від 09 вересня 2020 року № 4 погоджено такий розмір оплати: розмір витрат на оплату послуг адвоката має відповідати вимогам, визначеним частиною 4 статті 137 ЦПК України та становить 40 % прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на момент вчинення адвокатом дії за одну годину роботи адвоката.

Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01 липня 2020 року - 2
197,00 грн.

1 год. = 40 % від 2197 грн і становить 878,8 грн. Таким чином,

(6 год. х878,8=5272,80 грн.

З огляду на зазначене Верховний Суд дійшов висновку про доведеність відповідачем понесених витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді касаційної інстанції у розмірі 5 272,80 грн

та їх співмірність зі складністю справи та наданих адвокатом обсягом послуг, часом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами 1 , 4 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення

у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суди неправильно застосували норми процесуального права, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому відповідно до статті 412 ЦПК України підлягають скасуванню

з ухваленням у справі нового рішення про відмову у задоволенні заяви.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Встановлено, що відповідач сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 102,00 грн, за подання касаційної скарги - 2 197,00 грн.

Отже, з позивача на користь відповідача підлягають стягненню витрати

зі сплати судового збору у розмірі 4 299,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Баірової Наталії Михайлівни задовольнити.

Ухвалу Сокальського районного суду Львівської області від 09 січня 2020 року

та постанову Львівського апеляційного суду від 23 липня 2020 року скасувати.

У задоволенні скарги ОСОБА_1 на постанову про опис та арешт майна від 22 жовтня 2019 року відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Баірової Наталії Михайлівни витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 5 272,80 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Баірової Наталії Михайлівни витрати зі сплати судового збору у розмірі 4 299,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В.

М. Коротун