Постанова

Іменем України

12 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 759/14846/15-ц

провадження № 61-6294св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О.,

ОлійникА. С. (суддя-доповідач),

СтупакО. В.,

УсикаГ. І.,

учасники справи:

позивач - правонаступник ОСОБА_4 - ОСОБА_5,

відповідач - ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Желепи О. В., Іванченка М. М., Рубан С. М.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 про розірвання договору довічного утримання.

Позов мотивовано тим, що 10 травня 2006 року між ним та відповідачем було укладено договір довічного утримання, відповідно до умов якого він передав у власність ОСОБА_6 належну йому квартиру АДРЕСА_1 а відповідач зобов'язувалась довічно повністю утримувати його шляхом забезпечення харчуванням, одягом, ліками, сплачувати комунальні платежі, прибирати в квартирі зі зберіганням квартири в його безкоштовному довічному користуванні. Протягом останніх років відповідач умови договору довічного утримання не виконувала, а тому позивач просив договір розірвати, квартиру повернути у його власність.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 лютого 2016 року в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач не довів позовних вимог, оскільки не надав доказів, які б у сукупності підтверджували невиконання чи неналежне виконання відповідачем умов договору довічного утримання. Показання двох свідків зі сторони позивача не підтверджують позовні вимоги та спростовуються наданими відповідачем доказами.

Оскільки приписи укладеного між сторонами договору довічного утримання (догляду) не містять чітко визначеного порядку (способу) надання набувачем догляду та забезпечення медичною допомогою, ліками, продуктами харчування, тому при визначенні ступеню його виконання чи невиконання необхідно виходити із задоволення життєво необхідних потреб особи, що потребує догляду.

У судовому засіданні судом першої інстанції встановлено, що позивач хоча і є особою похилого віку, але працює, самостійно себе обслуговує, вільно пересувається як по квартирі, так і по вулиці, що підтвердили свідки.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_5, яка є правонаступником прав та обов'язків ОСОБА_4, оскільки є його єдиним спадкоємцем, подала апеляційну скаргу, в якій просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5, яка є правонаступником прав та обов'язків позивача ОСОБА_4, задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове про задоволення позову частково. Розірвано договір довічного утримання, укладений 10 травня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 Застосовано наслідки розірвання договору, повернувши спірну квартиру у власність ОСОБА_4 Знято заборону відчуження спірної квартири. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, виходив з того, що висновки суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог не відповідають установленим обставинам та наданим доказам у справі, оскільки суд першої інстанції не дав належної правової оцінки показанням свідків, поясненням сторін, письмовим доказам, з яких вбачається, що відповідач нерегулярно забезпечувала ОСОБА_4 продуктами харчування, здійснювала прибирання в квартирі, проводила ремонтні роботи, та виконувала інші визначені договором обов'язки. Висновки суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог не відповідають установленим обставинам та наданим доказам, тому відповідно до статті 309 ЦПК України є підстави для скасування рішення суду.

Апеляційний суд виходив з того, що суду першої інстанції не було подано письмових доказів про подання відповідачем позивачу грошових коштів. Розмір пенсії позивача з січня 2007 року по грудень 2013 року становив більші суми, ніж ті кошти (500 грн), які подавала відповідач позивачу, про що вона пояснювала в суді першої та апеляційної інстанції. Відповідач повинна була виконувати обов'язки протягом терміну дії договору, а не періодично, як було встановлено апеляційним судом.

З урахуванням тих обставин, що відповідач ОСОБА_6 не виконувала належним чином умови договору в частині матеріального забезпечення в розмірі щомісячної пенсії позивача з моменту його укладення, а в іншій частині зобов'язань за договором не в повній мірі виконувала свої обов'язки, апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

У грудні 2016 року ОСОБА_6 звернулася до суду з касаційною скаргою на рішення суду апеляційної інстанції, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

16 грудня 2016 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_6

29 травня 2017 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ призначено справу до судового розгляду.

07 лютого 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що під час розгляду справи суд апеляційної інстанції не взяв до уваги усі обставини, що мають істотне значення для справи, не надав належної правової оцінки доводам і доказам сторін, у тому числі тим, які підтверджують належне виконання відповідачем умов договору довічного утримання.

Суд неправильно застосував до спірних відносин положення статті 755 ЦК України, оскільки після смерті відчужувача договір є припиненим, а тому не підлягає розірванню.

Апеляційний суд вийшов за межі позовних вимог, застосувавши наслідки розірвання договору довічного утримання, адже ОСОБА_5 в прохальній частині апеляційної скарги просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову про розірвання спірного договору та визнання права власності.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_6 без задоволення, а судового рішення - без змін.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що 10 травня 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Дванадцятої київської державної нотаріальної контори Зубченко Л.C., реєстровий номер 8-2323.

Згідно з пунктом 5 договору довічного утримання ОСОБА_6 зобов'язувалася повністю довічно утримувати ОСОБА_4, а саме: сплачувати комунальні послуги та платежі за вказану квартиру; сплачувати за користування електроенергією та телефонним зв'язком; прибирати в квартирі; забезпечувати медичною допомогою, ліками, продуктами харчування та доглядом зі зберіганням у безкоштовному довічному користуванні ОСОБА_4 вказану квартиру. Вартість матеріального забезпечення сторонами було оцінено в сумі щомісячної пенсії ОСОБА_4

Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду, зокрема, на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини.

Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).

Суд апеляційної інстанції встановив, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували належне виконання відповідачем своїх обов'язків, визначених пунктом 5 договору довічного утримання.

Не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_6 щодо неправильного застосування до спірних правовідносин положення статті 755 ЦК України з таких підстав.

Відповідно до статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача. Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.

Як установив суд апеляційної інстанції, ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто після ухвалення рішення судом першої інстанції, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 27 січня 2016 року.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_4 11 вересня 2015 року заповів усе майно, яке буде належати йому на день смерті, а також все те, на що за законом він буде мати право - ОСОБА_5, яка і оскаржила рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, як правонаступник майнових прав та обов'язків ОСОБА_4

Рішення суду апеляційної інстанції відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 25 грудня 2013 року № 6-142цс13, відповідно до якого у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Оскільки позов про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру за відчужувачем пред'явлено за життя останнього, факт його смерті до вирішення справи судом допускає правонаступництво у спірних правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що згідно статті 756 ЦК України у разі розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужував набуває право власності на майно яке було ним передано і має право вимагати його повернення.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог не заслуговують на увагу з таких підстав.

У позові ОСОБА_4 просив, зокрема, розірвати спірний договір довічного утримання, визнати за ним право власності на спірну квартиру, зняти заборону відчуження спірної квартири (Т. 1, а.с. 5).

Правові наслідки розірвання договору довічного тримання визначені статтею 756 ЦК України.

Ураховуючи, що позивач просив розірвати договір довічного утримання та визнати право власності, суд апеляційної інстанції виклав резолютивну частину з урахуванням положень статті 756 ЦК України.

Апеляційний суд при ухваленні судового рішення врахував всі факти, що є предметом доказування, рішення мотивоване належними та допустимими доказами.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції правильно застосував норми статей 755, 756 ЦК України та з урахуванням установлених обставин дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для розірвання договору та застосування відповідних наслідків, оскільки всупереч укладеного між сторонами договору відповідач, як набувач майна, не виконувала зобов'язань щодо забезпечення позивача грошима, їжею, ліками та доглядом.

Доводи ОСОБА_6 про те, що вона належним чином виконувала умови договору, надавала позивачу кошти на оплату квартирної плати та оплати комунальних послуг, забезпечувала його продуктами харчування, проводила ремонтні роботи спростовуються матеріалами справи.

Переглядаючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд надав належну оцінку доказам, правильно здійснив тлумачення закону з урахуванням установлених обставин справи та застосував норми ЦК України до спірних правовідносин.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини, тому Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Керуючись статтями 400, 409-415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 листопада 2016 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: В. О. Кузнєцов

А.С. Олійник

О.В. Ступак

Г. І. Усик