Постанова

Іменем України

19 травня 2020 року

м. Київ

справа № 624/600/16-ц

провадження № 61-44637св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи :

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Насінневе»,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Насінневе» на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 27 листопада 2017 року у складі судді Куст Н. М. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 рокуу складі колегії суддів: Бровченка І. О., Колтунової А. І., Кружиліної О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Насінневе» (далі - ПрАТ «Насінневе», Товариство) про визнання недійсним договору оренди землі, посилаючись на те, що він є спадкоємцем за заповітом майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 , зокрема земельної ділянки площею 5,5111 гадля ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Слобожанської (Чапаєвської) селищної ради Кегичівського району Харківської області. Під час оформлення правовстановлюючих документів на спадкове майно він дізнався, що на підставі договору оренди землі від 16 березня 2012 року № 379 спірна земельна ділянка перебуває в користуванні ПрАТ «Насінневе». Однак підпис в договорі та додатках до нього (в актах прийому-передачі земельної ділянки та визначення її меж в натурі) виконано не спадкодавцем, що свідчить про відсутність волевиявлення останньої на укладення цього правочину. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним вказаний договір оренди; зобов`язати Товариство повернути йому спірну земельну ділянку.

Рішенням Кегичівського районного суду Харківської області від 27 листопада 2017 року позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди землі від 16 березня 2012 року № 379, укладений між ОСОБА_2 та ПрАТ «Насінневе» зареєстрований 19 грудня 2012 року у відділі Держкомзему у Кегичівському районі Харківської області за № 32315564002095. Зобов`язано ПрАТ «Насінневе» повернути ОСОБА_1 земельну ділянку площею 5,5111 га, кадастровий номер 6323155600:06:001:0022, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Слобожанської (Чапаєвської) селищної ради Кегичівського району Харківської області. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спадкодавець ОСОБА_2 не підписувала договір оренди землі, її волевиявлення на укладення оспорюваного правочину було відсутнє, що підтверджується висновком судової почеркознавчої експертизи. Факт отримання спадкодавцем плати за користування земельною ділянкою не може свідчити про погодження між сторонами умов договору оренди та вплинути на його недійсність з підстав відсутності волевиявлення власника майна на передачу ПрАТ «Насінневе» об`єкта оренди. Відмовляючи в задоволенні заяви відповідача про застосування позовної давності, суд виходив з того, що початок її перебігу збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості реалізувати своє право у примусовому порядку через суд. Вказане право у спадкоємця ОСОБА_1 виникло 15 лютого 2016 року, тобто з моменту набуття ним права власності на спірну земельну ділянку та її державної реєстрації.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 року апеляційну скаргу ПрАТ «Насінневе» залишено без задоволення, а рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 27 листопада 2017 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У грудні 2018 року ПрАТ «Насінневе» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 року і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 пропустив позовну давність, у зв`язку з чим пред`явлений ним позов не підлягав задоволенню. Спадкодавець ОСОБА_2 могла довідатися про порушення свого права, тобто про наявність договору оренди, або 16 травня 2012 року - коли отримала від ПрАТ «Насінневе» орендну плату за користування земельною ділянкою, або 19 грудня 2012 року- з моменту здійснення державної реєстрації оспорюваного правочину. Сам факт виникнення у позивача з часу відкриття спадщини права володіння та користування спадковим майном не має своїм наслідком зміну або переривання трирічної позовної давності, яка розпочалася для спадкодавця у 2012 році. Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим, зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.Таким чином, отримання ОСОБА_2 орендної плати свідчить про її волевиявлення на укладення договору оренди землі.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справіта витребувано її матеріали з Кегичівського районного суду Харківської області.

06 грудня 2018 року справа № 624/600/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що ОСОБА_2 належала на праві власності земельна ділянка площею 5,5111 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Слобожанської (Чапаєвської) селищної ради Кегичівського району Харківської області.

27 квітня 2012 року ОСОБА_2 склала заповіт, посвідчений Чапаєвською селищною радою Кегичівського району Харківської області,яким зазначену земельну ділянку заповіла ОСОБА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла.

15 лютого 2016 року позивач отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 5,5111 гадля ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Слобожанської (Чапаєвської) селищної ради Кегичівського району Харківської області.

Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно з частиною першою статті 1235 ЦК України заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).

Судами також встановлено, що за договором оренди землі від 16 березня 2012 року № 379 ОСОБА_2 передала, а ПрАТ «Насінневе» прийняло у платне користування земельну ділянку площею 5,5111 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Слобожанської (Чапаєвської) селищної ради Кегичівського району Харківської області, строком на 10 років.

19 грудня 2012 року вказаний договір зареєстровано відділом Держкомзему у Кегичівському районі Харківської області,про що вчинено запис у Державному реєстрі земель за № 32315564002095.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що оспорюваний договір оренди спадкодавець не підписувала, а тому її волевиявлення на укладення цього правочину було відсутнє.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною першою статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV).

Відповідно до статті 13 Закону № 161-XIV договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 14, частиною першою статті 16 Закону № 161-XIV договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами (частина друга статті 207 ЦК України).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з висновками судової почеркознавчої експертизи від 28 лютого 2017 року № 12365/2075 та додаткової судової почеркознавчої експертизи від 19 серпня 2017 року № 13207/15130, складеними експертами Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса, підписи від імені ОСОБА_2 у договорі оренди землі від 16 березня 2012 року № 379, в актах прийому-передачі земельної ділянки та визначення її меж в натурі від 16 березня 2012 року, виконані рукописним способом без попередньої технічної підготовки та використання технічних засобів не ОСОБА_2 .

Відповідно до частин першої, четвертої статті 60 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення місцевим судом (далі - ЦПК України 2004 року), частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши факт відсутності волевиявлення спадкодавця ОСОБА_2 на укладення оспорюваного договору оренди землі на умовах, що в ньому викладені, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову і визнання цього правочину недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Твердження заявника про те, що отримання спадкодавцем орендної плати за договором свідчить про її волевиявлення на укладення цього правочину, є безпідставним, оскільки така обставина має значення лише для визначення наслідків недійсності договору, а не для вирішення спору про визнання його недійсним.

Вказаний правовий висновок висловлений Верховним Судом у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 145/374/17, провадження № 61-46341св18.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги, які по своїй суті зводяться до того, що ОСОБА_1 пропустив трирічну позовну давність для звернення до суду з позовом, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно з частиною першою статті 8 ЦПК України 2004 року, частиною другою статті 10 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Конвенція про захист прав і основоположних свобод (далі - Конвенція) ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і набрала чинності для України 11 вересня 1997 року.

Пункт 1 статті 6 Конвенції встановлює, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Терміни позовної давності, що є звичайним явищем в національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконують кілька завдань, у тому числі забезпечують юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Російської Федерації»).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність встановлюється в законі з метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб`єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною першою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що спадкодавець ОСОБА_2 не підписувала оспорюваний правочин та додатки до нього, що свідчить про відсутність її волевиявлення на укладення договору оренди землі на вказаних у ньому умовах.

Тобто за вказаних обставин особа взагалі не знала про наявність цих документів, адже їх не підписувала, що не було спростовано відповідачем.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватися тільки за допомогою звернення до суду.

Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Зазначений трирічний строк діє після порушення суб`єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

ЄСПЛ вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства», пункт 43 рішення ЄСПЛ від 29 січня 2013 року у справі «Золотас проти Греції (№ 2)»).

Таким чином, оскільки про порушення своїх прав на підставі частини другої статті 1220 ЦК України ОСОБА_1 «довідався» або «міг довідатися» ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто з дня смерті ОСОБА_2 , з якою пов`язується момент відкриття спадщини за заповітом, на підставі якого спадкодавець розпорядилася спірною земельною ділянкою, то відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин позовної давності, адже ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду в серпні 2016 року, тобто в межах трирічної позовної давності.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 363/185/16-ц, провадження № 61-13463св18.

Верховний Суд визнає помилковим посилання судів на те, що перебіг позовної давності для позивача розпочався з моменту набуття ним 15 лютого 2016 року у власність спірної земельної ділянки та її державної реєстрації. Правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину. Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном з часу відкриття спадщини.

Проте, враховуючи, що окремі недоліки оскаржуваних судових рішень на вплинули на правильність правового результату вирішення справи, Верховний Суд, застосувавши правило частини другої статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками. Ці доводи зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання рішення суду першої інстанції було зупинене ухвалою Верховного Суду від 23 жовтня 2018 року, то у зв`язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Щодо клопотання ПрАТ «Насінневе» про розгляд справи за участю його представника.

У касаційній скарзі ПрАТ «Насінневе» просило розглянути справу за участю його представника.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання Приватного акціонерного товариства «Насінневе» про розгляд за участю його представника справи за позовом ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Насінневе» про визнання недійсним договору оренди землі за касаційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Насінневе» на рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 року.

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Насінневе» залишити без задоволення.

Рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 27 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 07 серпня 2018 рокузалишити без змін.

Поновити виконання рішення Кегичівського районного суду Харківської області від 27 листопада 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. О. Кузнєцов М. Ю. Тітов