Постанова

Іменем України

19 січня 2022 року

м. Київ

справа № 577/2727/20-ц

провадження № 61-18116 св 21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коломієць Г. В.,

Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1;

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3; ОСОБА_4;

треті особи: Центр з надання адміністративних послуг Конотопської міської ради Сумської області; Орган опіки та піклування виконавчого комітету Конотопської міської ради Сумської області;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 липня 2021 року у складі судді Семенюк І. М., та постанову Сумського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Криворотенка В. І., Кононенко О.

Ю., Собини О. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3,

ОСОБА_4, ОСОБА_2, треті особи: Центр з надання адміністративних послуг Конотопської міської ради, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Конотопської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок, розташований за адресою:

АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право

на спадщину за законом від 15 травня 2018 року та свідоцтвом про право власності на частку у спільному майні подружжя від 15 травня 2018 року.

ОСОБА_1 вказувала, що її син - ОСОБА_5 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 до 16 серпня 2012 року. За час перебування у шлюбі у них народилося двоє дітей: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1,

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, які проживали і на даний час зареєстровані у будинку, що належить їй на праві приватної власності.

ІНФОРМАЦІЯ_3 її син - ОСОБА_5 помер. З 23 вересня 2017 року відповідачі забрали свої речі та переїхали проживати до іншого житла.

ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2 без поважних причин не проживають

у належному їй житловому буднику понад трьох років, комунальні платежі не сплачують, участі в утриманні житла не приймають, їх особисті речі у будинку відсутні. Реєстрація відповідачів у її будинку створює перешкоди

у користуванні та розпорядженні своєю власністю.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати ОСОБА_3,

ОСОБА_2, ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 липня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_1.

У задоволенні позову про визнання ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим по АДРЕСА_1, відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Частково задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 не проживає у спірному будинку без поважних причин понад шість місяців, тому наявні підстави, передбаченні статтею 72 ЖК УРСР, для визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Крім того, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира, яка розташована по АДРЕСА_2,

у якій остання і проживає.

Відмовляючи у іншій частині позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що неповнолітня ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_2 набули право власності або право постійного користування іншим житлом. Тому суд зазначив, що неповнолітня ОСОБА_4 не набула повної цивільної дієздатності, не могла вирішувати, де їй жити, тому її непроживання з поважних причин. ОСОБА_2, у 2016 році вступила на навчання до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ на денну форму навчання,

що передбачає на час навчання виїзд до місця навчання і вибула зі спірного житла за загальним правилом з 01 вересня 2016 року, а також підписала тристоронній контракт, у якому замовником спеціаліста у навчальному закладі виступає Головне управління Національної поліції у Сумській області, а вона зобов'язалась після закінчення навчання відпрацювати на запропонованій замовником посаді.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 липня 2021 року в оскарженій частині залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування вищевказаним житловим приміщенням. Підставою втрати особою права користування житлом є лише неповажність причин відсутності понад встановлені строки. Проте неповнолітня дитина, як самостійний суб'єкт житлових правовідносин, окремо від батьків не може бути визнана такою, що втратила право на користування жилим приміщенням. ОСОБА_4,2005 року народження, у 2017 році не досягла віку, коли мала можливість вирішувати

з ким проживати, а тому не набула повної цивільної дієздатності, що свідчить про поважність причин непроживання її у вищезазначеному будинку.

ОСОБА_2 з поважних причин не користувалась понад один рік спірним житловим будинком, оскільки весь зазначений цей час навчалася в іншому

м. Дніпрі, куди виїхали зі спірного житла.

Рішення суду першої інстанції у частині задоволених позовних вимог до

ОСОБА_3 в апеляційному порядку не оскаржувалося та не переглядалося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення у частині відмови у задоволенні позову до ОСОБА_4, ОСОБА_2 скасувати, прийняти нову постанову про задоволення позову у цій частині.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження

у вищевказаній справі та витребувано її матеріали Конотопського міськрайонного суду Сумської області.

У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2021 року справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, треті особи: Центр з надання адміністративних послуг Конотопської міської ради, Орган опіки та піклування виконавчого комітету Конотопської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_2

не є членами її сім'ї у розумінні статті 64 ЖК УРСР та статті З СК України,

не пов'язані з нею спільним побутом, за комунальні послуги не сплачують,

а їх реєстрація перешкоджає отримати субсидію чи обміняти на менший за площею будинок. Крім того, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить двокімнатна квартира, де і проживає разом зі своїми доньками: ОСОБА_4 та ОСОБА_2. При цьому посилалась на відповідну правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20) щодо дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У грудні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому зазначено, що рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими

і підстави для їх скасування відсутні. Також зазначено, що з поважних причин не проживає у спірній квартирі, оскільки з 05 серпня 2016 року по 30 червня 2020 року перебувала на казарменому положенні з розпорядком дня, згідно

з наказом ректора Дніпровського державного університету внутрішніх справ.

після закінчення навчання вимушена відпрацювати на запропонованій державним замовником посаді у м. Конотоп.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1, відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 травня

2018 року та свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя від 15 травня 2018 року (а. с. 9,13).

ОСОБА_5 (син позивачки) та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 16 серпня 2012 року (а. с. 7).

З копій свідоцтва про народження ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, вбачається, що їх матір'ю є ОСОБА_3, батьком ОСОБА_5 (а. с. 6,8).

ОСОБА_5 (син позивача, а відповідно колишній чоловік і батько відповідачів) помер ІНФОРМАЦІЯ_3.

У контракті про здобуття освіти у Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ від 22 травня 2017 року № 3054 зазначено,

що термін його дії до 30 червня 2023 року і діє протягом трьох років з дати призначення ОСОБА_2 на посаду (а. с. 34-35).

Згідно з довідкою Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 25 березня 2019 року рядовий поліції ОСОБА_2 зарахована на навчання до університету та у період з 05 серпня 2016 року по 21 серпня

2016 року включно знаходилася на табірному зборі в ДДУВС. Під час табірного збору курсанти перебувають на казарменому положенні та цілодобово знаходяться на території університету (а. с. 32).

Із довідки Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 07 травня 2020 року вбачається, що курсант рядовий поліції ОСОБА_2

у 2016 році вступила до Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ ІV рівня акредитації та здобуває освітній ступінь "Бакалавр" за спеціальністю 081 "Право". Термін закінчення навчання липень 2020 року

(а. с. 33).

З інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 04 листопада 2019 року вбачається, що ОСОБА_3 на праві власності належить квартира АДРЕСА_2 (а. с. 10).

Згідно з довідкою виконавчого комітету Конотопської міської ради

від 23 липня 2020 року за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2, та ОСОБА_4,

ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 11).

З акту обстеження житлового будинку від 25 червня 2020 року щодо

непроживання у будинку, розташованого за адресою:

АДРЕСА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_4, виконаного комісією в складі голови квартирного комітету ОСОБА_6, сусідів: ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 убачається, що

у вказаному будинку, власником якого є ОСОБА_1, зареєстровані, але з

28 вересня 2017 року не проживають: її невістка - ОСОБА_3 та онуки: ОСОБА_4 та ОСОБА_2, належних їм речей у будинку немає (а. с. 12).

Із висновку Органу опіки та піклування Конотопської міської ради

від 11 вересня 2020 року вбачається, що комісією з питань захисту прав дитини 08 вересня 2020 року розглядався спір про втрату користування житловим приміщенням ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, де неповнолітня ОСОБА_4 повідомила, що не бажає змінювати реєстрацію місця свого проживання. Орган опіки та піклування Конотопської міської ради (протокол засідання Комісії з питань захисту прав дитини від 08 вересня 2020 року № 20) вважає неможливим та незаконним визнання ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, такою, що втратила право користування будинком, який розташований по АДРЕСА_1

(а. с. 52-53).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій відповідають не в повному обсязі.

Судові рішення переглядаються у частині позовних вимог до ОСОБА_4 та ОСОБА_2.

Відповідно до частини 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина 1 статті 1 ЦК України).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено

у частині 2 статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені

в статтею 156 ЖК УРСР. Припинення сімейних відносин

з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири)

і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 156 ЖК УРСР.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401, 402, 403, 404, 405, 406 ЦК України.

У частині 1 статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено

у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше

не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки.

У частині 1 статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі

не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин 1 та 2 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини 1 статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року

у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено,

що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також

не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть

з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім'ї власника на користування будинком.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц (провадження № 14-64цс20).

Судами встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 з позовом до суду

(27 липня 2020 року), ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, було повних 15 років.

Згідно із з частинами 1 -3 статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років

є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом частини 2 статті 18 Закону України "Про охорону дитинства" діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову у частині визнання ОСОБА_4 та

ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, вищезазначених вимог закону не врахував, не з'ясував обставини справи, які входять до предмета доказування у цій справі, не дослідив питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом прав інших осіб на користування житловим будинком, зокрема не дослідив підстави виникнення права на користування спірним житловим будинком відповідачів, зокрема, внуків позивача: ОСОБА_4 та ОСОБА_2, не надав належної оцінки фактичним та правовим підставам позову.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції має з урахуванням встановлених обставин справи за допомогою "трискладового тесту" як юридичної конструкції, який

є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, вирішити конфлікт між правами та інтересами власника будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_4

ОСОБА_2, які зареєстровані у ньому, проте за твердженням власника будинку тривалий час не проживають у ньому, оскільки його добровільно залишили.

Верховний Суд зауважує, що зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися

у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність

в демократичному суспільстві.

Ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції при вирішенні справи взагалі не врахували необхідність дотримання наведеного вище балансу інтересів,

не дали оцінки доводам позивача, що мати ОСОБА_4 та ОСОБА_2 проживає з ними за іншою адресою, має на праві власності житло.

У порушення вимог статей 46, 47 ЦПК України суди не з'ясували, чи має неповнолітня ОСОБА_4 цивільну процесуальну правосуб'єктність для набуття статусу відповідача у справі, так як згідно з частиною 1 статті 47 ЦПК України здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (цивільна процесуальна дієздатність) мають фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

З огляду на викладене, рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій не відповідають вимогам частин 1 -3 статті 263 ЦПК України, тому підлягають скасуванню у частині позовних вимог до ОСОБА_4 та ОСОБА_2 з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 15 липня 2021 року та постанову Сумського апеляційного суду від 06 жовтня 2021 року скасувати у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_4, справу у цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець