Постанова

Іменем України

20 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 489/6071/21

провадження № 61-6410св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

треті особи: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар Ірина Михайлівна, приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Баришніков Артем Дмитрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2023 року в складі колегії суддів: Серебрякової Т. В., Кушнірової Т. Б., Самчишиної Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Баришніков А. Д., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

В обґрунтування позовних вимог вказала, що 26 грудня 2007 року між закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк», банк) та нею укладено договір іпотеки № PCNL-B00/220/2007, за умовами якого вона передала в іпотеку банку належне їй нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , на забезпечення виконання ОСОБА_2 боргових зобов`язань за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № CNL-B00/220/2007.

На підставі нотаріально посвідченого договору від 10 грудня 2010 року банк переуступив право вимоги за вказаним іпотечним договором на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва суду від 28 жовтня 2014 частково задоволені позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року, стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за цим кредитним договором в розмірі 33 522,95 дол. США, заборгованість за нарахованими відсотками в розмірі 11 170,92 дол. США, а також пеню у розмірі 100 000 грн. В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовлено.

У той же час, 16 травня 2014 року приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. вчинила виконавчий напис, яким запропонувала звернути стягнення на належне їй нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , як майнового поручителя ОСОБА_2 за її зобов`язанням за кредитним договором № CNL-B00/220/2007 від 26 грудня 2007 року.

Про існування вказаного виконавчого напису їй стало відомо у серпні 2021 року під час ознайомлення з матеріалами виконавчого провадження № 65948569, відкритого постановою приватного виконавця виконавчого округу Миколаївської області Баришніковим А. Д. 01 липня 2021 року.

Вказала, що зазначений виконавчий напис нотаріуса вчинений з порушенням вимог статей 87, 88 Закону України «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України за № 296/5 від 22 лютого 2012 року.

Так, при вчиненні виконавчого напису нотаріус не отримував від відповідача всі первинні документи щодо погашення кредиту боржником, періоду заборгованості, та не звернув увагу на те, що відповідач одночасно звернувся до суду з позовними вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки та до приватного нотаріуса про видачу виконавчого напису про стягнення заборгованості у безспірному порядку шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, а тому у нотаріуса були відсутні підстави вважати, що розмір її заборгованості перед відповідачем, зазначений у виконавчому написі, є безспірним.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просила визнати таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис № 1892, вчинений 16 травня 2014 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., щодо звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 грудня 2022 року в складі судді Коваленка І. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений 16 травня 2014 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., зареєстрований в реєстрі за №1892, щодо звернення стягнення на предмет іпотеки - квартири АДРЕСА_1 , та належить на праві власності ОСОБА_1 .

Рішення суду мотивовано тим, що матеріали справи не містять доказів, що відповідач надав приватному нотаріусу саме оригінали іпотечного та кредитного договорів, а також доказів на підтвердження безспірності заборгованості та прострочення виконання зобов`язання боржника. Позивач не мала можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність спору між ним та відповідачем щодо суми заборгованості, що об`єктивно виключає можливість вчинення виконавчого напису. Ненаправлення вимоги про погашення заборгованості позивачу, нарахування відповідачем заборгованості за кредитним договором та стягнення на підставі виконавчого напису суми заборгованості свідчить про те, що сума заборгованості на момент вчинення оскаржуваного виконавчого напису не була безспірною.

Водночас суд дійшов висновку, що позивач звернулася до суду у межах строку позовної давності, тобто з моменту, коли її майнове право було порушене та підлягало захисту у судовому порядку, а саме з моменту, коли вона дізналася про існування оспорюваного виконавчого напису та ознайомилася з його змістом в межах виконавчого провадження № 5918569 у серпні 2021 року.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2023 року скасовано рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 15 грудня 2022 року та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд керувався тим, що оскільки позивач у встановленому законом порядку не спростувала належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису (16 травня 2014 року) була іншою, ніж та, яка запропонована в ньому до стягнення; не надала доказів часткового чи повного погашення заборгованості за вказаним кредитним договором боржником. Водночас суд констатував, що наявність судового спору між відповідачем та позичальником не може свідчити на користь того, що заборгованість стосовно предмета стягнення за виконавчим написом не є безспірною, та дійшов висновку, що позивач не довела позовних вимог про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, з підстав необґрунтованості вимог кредитора, а тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог позивача.

Звертаючись до суду із позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, позивач не оскаржувала його з підстав неповідомлення її про вимогу кредитора, тому суд вважав, що при вирішенні справи суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог, оскільки вищевказана обставина, є самостійною підставою для звернення до суду із позовом.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з їх недоведеністю, тобто по суті позовних вимог, тому вважав, що посилання відповідача на застосування наслідків спливу позовної давності, не мають правового значення для вирішення справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

У квітні 2023 року ОСОБА_1 до Верховного Суду подала касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції, у якій просила її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року справа № 757/9711/14-ц, постановах Верховного Суду від 27 серпня 2020 року справа № 554/6777/17, від 30 вересня 2019 року справа № 357/12818/17, від 02 липня 2019 року справа № 916/3006/17, тощо (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що відповідач надав приватному нотаріусу саме оригінали кредитного та іпотечного договорів.

Неповідомлення боржника (позивача) про зміну кредитора у зобов'язанні, ненаправлення вимоги про погашення заборгованості позивачу, нарахування відповідачем заборгованості за кредитним договором та стягнення на підставі виконавчого напису суми заборгованості свідчить про те, що сума заборгованості на момент вчинення оскаржуваного виконавчого напису не була безспірною.

Позивач не мала можливості подати нотаріусу заперечення щодо вчинення виконавчого напису або висловити свою незгоду з письмовою вимогою про сплату боргу чи повідомити про наявність спору між ним та відповідачем щодо суми заборгованості, що об`єктивно виключає можливість вчинення виконавчого напису.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2023 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

26 грудня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № PCNL-B00/220/2007, за умовами якого вона передала в іпотеку банку належне їй нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , на забезпечення виконання ОСОБА_2 боргових зобов`язань за кредитним договором від 26 грудня 2007 року № CNL-B00/220/2007.

На підставі нотаріально посвідченого договору від 10 грудня 2010 року банк переуступив право вимоги за вказаним іпотечним договором на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна».

У травні 2014 року ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» звернулось до суд із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором №CNL-B00/220/2007 від 26 грудня 2007 року та звернення стягнення на предмет іпотеки.

16 травня 2014 року приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М. вчинила виконавчий напис, яким запропонувала звернути стягнення на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , яка є майновим поручителем ОСОБА_2 , за її кредитним зобов'язанням за кредитним договором № CNL-B00/220/2007 від 26 грудня 2007 року. За рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна, нотаріус запропонувала задовольнити вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» у розмірі: залишок заборгованості за кредитом - 33 522,95 дол. США, заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 11 170,92 дол. США, що всього становить 44 693,87 дол. США.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва суду від 28 жовтня 2014 в справі № 489/3809/14-ц, що набрало законної сили, частково задоволені позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня 2007 року.

Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у солідарному порядку з на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за цим кредитним договором в розмірі 33 522,95 дол. США, заборгованість за нарахованими відсотками в розмірі 11 170,92 дол. США, а також пеню у розмірі 100 000 грн. В іншій частині у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва суду від 28 жовтня 2014 року позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до відповідачів в частині вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки залишено без розгляду.

На виконання виконавчого напису, вчиненого 16 травня 2014 року приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Бондар І. М., було видано виконавчий лист, який неодноразово пред`являвся стягувачем до виконання (постанови виконавця про відкриття провадження від 11 листопада 2014 року, 10 лютого 2016 року, 31 серпня 2020 року), та повертався стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47, пунктів 3, 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

01 липня 2021 року приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Баришніков А. Д. виніс постанову про відкриття виконавчого провадження № 65948569 з примусового виконання виконавчого напису, вчиненого 16 травня 2014 року приватним нотаріусом Дніпропетровського нотаріального округу Бондар І. М.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 13 вересня 2021 року витребувано у приватного нотаріуса Дніпропетровського нотаріального округу Бондар І. М. належним чином завірені копії матеріалів, на підставі яких вчинено виконавчий напис № 1892 від 16 травня 2014 року.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам оскаржуване судове рішення відповідає з таких підстав.

Відповідно до статті 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Вчинюючи виконавчі написи, нотаріус відповідно до закону встановлює та офіційно визнає факт наявності певної безспірної заборгованості та викладає такий свій висновок у відповідному нотаріальному акті - документі (виконавчому написі), що одночасно є підставою для примусового виконання (пункт 3 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження»).

Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами та посадовими особами органів місцевого самоврядування встановлюється Законом України «Про нотаріат» та іншими актами законодавства України (частина перша статті 39 цього Закону). Таким актом є, зокрема, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5 (далі - Порядок вчинення нотаріальних дій).

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року.

З урахуванням зазначеного та приписів статей 15 16 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Це право існує, поки суд не встановить зворотного.

Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури вчинення виконавчого напису, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами в повному обсязі чи їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.

Підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (наприклад, неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і необґрунтованість вимог боржника.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 10 листопада 2021 року у справі № 758/14854/20 (провадження № 61-15111св21), від 03 квітня 2023 року в справі № 522/9777/21 (провадження № 61-665св23).

На підставі належної оцінки зібраних у справі доказів, установивши, що під час вчинення оспорюваного виконавчого напису про стягнення коштів на користь банку, отриманих від реалізації іпотечного майна, нотаріус дотримався вимог, передбачених Законом України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

Колегія суддів погоджується з цим висновком суду з огляду на таке.

Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не отримував від відповідача всі первинні документи щодо погашення кредиту боржником, періоду заборгованості, а тому у нотаріуса були відсутні підстави вважати, що розмір заборгованості позивача перед відповідачем, зазначений у виконавчому написі, є безспірним.

Перевіряючи ці доводи, суд апеляційної інстанції керувався тим, що позивач в порядку статті 81 ЦПК України не надала належних та допустимих доказів на спростування доводів відповідача про подання нотаріусу заяви про вчинення виконавчого напису, оригіналів кредитного та іпотечного договорів, розрахунку заборгованості за кредитним договором та вимоги про дострокове повернення заборгованості за кредитним договором, що не відповідає принципу змагальності сторін.

Водночас зі змісту оскаржуваного виконавчого напису вбачається, що його винесено з урахуванням наданих договорів кредиту та іпотеки, договору про відступлення прав вимоги від 10 грудня 2010 року та розрахунку заборгованості за кредитним договором (а. с. 16, зворот).

Установивши ці обставини, суд апеляційної інстанції підставно вказав на те, що відповідач дотримався вимог, передбачених Законом України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій, подані ним документи є достатніми документами для вчинення виконавчого напису, свідчать про безспірність заборгованості боржника перед стягувачем та відповідають меті вчинення виконавчого напису - надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання безспірного зобов`язання боржником, та на підставі належної оцінки зібраних у справі доказів дійшов обґрунтованого висновку, що визначена кредитором заборгованість є безспірною, а тому відсутні правові підстави для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

З огляду на зазначене апеляційний суд також констатував, що позивач у встановленому законом порядку не спростувала належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості за кредитним договором № CNL-B00/220/2007, укладеним 26 грудня 2007 року, на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису (16 травня 2014 року) була іншою, ніж та, яка запропонована у ньому до стягнення; не надала доказів часткового чи повного погашення заборгованості за вказаним кредитним договором боржником.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач також вказувала на те, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не звернув увагу на те, що відповідач одночасно звернувся до суду з позовними вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки та до приватного нотаріуса про видачу виконавчого напису про стягнення заборгованості у безспірному порядку, шляхом звернення стягнення на іпотечне майно.

Надаючи оцінку цим доводам позивача, суд апеляційної інстанції правильно врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року справі № 305/2082/14-ц, згідно із якою наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.

Водночас суд обґрунтовано звернув увагу на те, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб`єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об`єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172.

Разом з тим позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» щодо звернення стягнення на предмет іпотеки залишені без розгляду ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва суду від 28 жовтня 2014 року, тому звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі оскарженого виконавчого напису не було подвійною реалізацією прав іпотекодержателя.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 не була повідомлена про існування оспорюваного виконавчого напису, колегія суддів зазначає про таке.

Принцип диспозитивності покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин); під час розгляду справи суд зв'язаний предметом і обсягом заявлених позивачем вимог.

Цей принцип передбачає розгляд судом справи в межах позовних вимог і підстав позову, визначених особою, яка звернулася за захистом до суду; вихід суду за межі позовних вимог процесуальний закон допускає як виняток у разі, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, і таких вихід обґрунтований (мотивований) судом у рішенні.

Переглядаючи законність та обґрунтованість рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції вірно керувався тим, що при зверненні до суду із позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, ОСОБА_1 не оскаржувала його з підстав неповідомлення її про вимогу кредитора, отже суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги з цих підстав, в порушення частини першої статті 13 ЦПК України вийшов за їх межі.

Водночас суд касаційної інстанції, розглядаючи справу в межах позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України), не надає правову оцінку доводам касаційної скарги про неотримання позивачем вимоги від нотаріуса про погашення заборгованості і вважає безпідставними посилання заявника у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, згідно із якими такі обставини свідчать про спірність кредитної заборгованості та виключають можливість вчинення виконавчого напису.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року у справі

№ 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) визначила правила, елементи та критерії, за якими має встановлюватись подібність правовідносин.

З огляду на зазначене посилання у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновків у подібних правовідносинах, викладених у наданих для порівняння постановах Верховного Суду, не заслуговують на увагу, оскільки у вказаних справах судами були установлені обставини ненаправлення боржнику вимоги про погашення заборгованості і такі обставини були підставами позовних вимог, тоді як у справі, що переглядається, висновок про ненаправлення боржнику вимоги про погашення заборгованості зроблений судом першої інстанції з порушенням принципу диспозитивності та виходом за межі позовних вимог.

Аргументи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції, якими у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка, а зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду суду та додаткового правового аналізу не потребують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд апеляційної інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом апеляційної інстанції обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович