Постанова

Іменем України

15 травня 2019 року

місто Київ

справа № 306/2548/14-ц

провадження № 61-6315св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 березня 2016 року у складі судді Жиганської Н. М. та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Боднар О. В., Кондора Р. Ю., Мацунича М. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У вересні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору довічного утримання, укладеного 23 січня 2009 року між ними.

Після залучення до справи правонаступника позивача, ОСОБА_1, останній заявою від 05 листопада 2015 року змінив позовні вимоги та просив визнати за ним, як правонаступником ОСОБА_5, право власності на квартиру АДРЕСА_1 та зобов'язати ОСОБА_2 не чинити перешкоди у її поверненні.

Під час розгляду справи судом першої інстанції до участі у справі як третіх осіб залучено ОСОБА_4 та ОСОБА_3

Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 17 січня 2014 року Свалявським районним судом Закарпатської області встановлено, що 23 січня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання квартири на АДРЕСА_2.

17 березня 2014 року Апеляційним судом Закарпатської області рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2014 року змінено та встановлено, що 23 січня 2009 року під час укладення договору дарування квартири між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 фактично укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА_2 зобов'язувалася довічно утримувати ОСОБА_6, а остання за це передала ОСОБА_2 у власність зазначену квартиру. Згадане рішення набуло законної сили.

Відповідач не виконує взяті на себе обов'язки, не звертає уваги на потреби ОСОБА_6 та стан здоров'я, не забезпечує харчуванням та медикаментами, відмовляється здійснювати догляд.

За станом здоров'я ОСОБА_6 щомісячно знаходиться на стаціонарному лікуванні, а відповідач лише один раз провідала її та повідомила, що доглядати за нею не буде.

Стислий виклад позиції відповідача

Відповідач вимоги позову не визнала, просила відмовити у його задоволенні.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 березня 2016 року уточнений позов ОСОБА_1 задоволено частково. Розірвано договір довічного утримання, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1. У задоволенні позовних вимог про зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди у поверненні квартири відмовлено.

Додатковим рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області

від 25 травня 2016 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави 1 887,32 грн судового збору.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що "між сторонами склалися такі стосунки, за якими ОСОБА_6 потребувала догляду та утримання, а відповідач не лише не виконувала цього, а протягом тривалого часу (з січня 2012 року до липня 2014 року) не виконувала обов'язків зі здійснення довічного утримання ОСОБА_6, вважала такі обов'язки нав'язаними судами".

В судових засіданнях ОСОБА_2 неодноразово наголошувала на тому, що у неї відсутні можливості щодо утримання ОСОБА_6

Оцінивши покази свідків, суд з'ясував, що ОСОБА_2, після прийняття рішення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі про визнання недійсним договору дарування, почала навідувати ОСОБА_6, варила їжу, прибирала, викликала лікарів.

Суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 частково здійснювала догляд за ОСОБА_6, однак взагалі не здійснювала утримання з огляду на потреби останньої, зокрема не брала участі у витратах на лікування, оплаті продуктів харчування, комунальних послуг тощо. Отже, є всі підстави для розірвання договору довічного утримання.

При цьому суд вважав, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкод у поверненні квартири, оскільки спірна квартира вибула із власності ОСОБА_2

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 скасовано. В задоволенні позову в цій частині відмовлено. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 25 травня 2016 року задоволено частково. Додаткове рішення суду першої інстанції скасовано. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 2
618,12 грн судового збору. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 243,60 грн судового збору.

Рішення апеляційного суду обґрунтовувалось тим, що суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 частково здійснювала догляд за ОСОБА_6, однак взагалі не здійснювала утримання з огляду на потреби останньої, зокрема не брала участі у витратах на лікування, оплаті продуктів харчування, комунальних послуг тощо, що свідчить про неналежне виконання нею умов договору довічного утримання, а до 10 квітня 2014 року взагалі заперечувала наявність такого договору, відповідно до частини 1 статті 756 ЦК України, правильно дійшов висновку, що договір підлягає розірванню в судовому порядку.

Оскільки ОСОБА_6 за життя пред'явила вимогу про розірвання договору довічного утримання, в цій частині рішення суду першої інстанції є правильним.

Разом з тим, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про визнання за ОСОБА_1 права власності на квартиру АДРЕСА_1 з огляду на таке.

У справі відповідачем є ОСОБА_2, проте, як встановлено судом, остання відчужила спірну квартиру на підставі договору дарування від 15 травня 2015 року своїм донькам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 і право власності зареєстровано за ними у встановленому законом порядку. Останні залучені до участі у справі як треті особи, а не як відповідачі. Суд першої інстанції на такі обставини уваги не звернув та фактично вирішив питання щодо власності осіб без їх залучення до участі у справі як належних відповідачів. Зазначені порушення не можуть бути усунуті апеляційним судом, оскільки на стадії апеляційного розгляду залучення до участі у справі належних відповідачів не передбачено.

Водночас вибуттям спірної квартири із власності ОСОБА_2 суд першої інстанції правильно обґрунтовує відмову у задоволенні вимоги про зобов'язання ОСОБА_2 не чинити перешкоди у поверненні квартири.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2 просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовувалась тим, що суд першої інстанції не відреагував належним чином на те, що подана суду представником позивача заява про збільшення позовних вимог 02 грудня 2015 року не була попередньо оплачена судовим збором, судом не постановлено ухвалу про її прийняття чи залишення без руху, не була направлена усім учасникам розгляду справи, що слід розцінювати як те, що така заява не була прийнята.

Із договору довічного утримання, яким визнано договорів дарування, вбачається, що він не містить істотних умов, а тому не може вважатися дійсним, за таких обставин суд повинен був керуватися статтями 215, 216 ЦК України.

Згідно зі статтями 210, 640 ЦК України не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Матеріали справи не містять доказів державної реєстрації договору довічного утримання.

На переконання заявника, суд не мав права посилатися у рішенні на пояснення ОСОБА_6 та ОСОБА_2, оскільки жодна із них не допитувалась судом як свідок.

Заявник також вказує, що головуюча у справі суддя Жиганська Н. М. здійснила упереджений розгляд справи та повинна була заявити самовідвід, оскільки її зять та представник позивача ОСОБА_7 є двоюрідними братом і сестрою.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_1 відзив на касаційну скаргу не подав.

Треті особи ОСОБА_4 та ОСОБА_3 подали пояснення, в яких повністю підтримали касаційну скаргу.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДАХ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі, ухвалою від 06 лютого 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у лютому 2018 року.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги щодо задоволеної частини позовних вимог, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 23 січня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Свалявської державної нотаріальної контори Гуледзою С. М., зареєстрований в реєстрі за № 170, за умовами якого ОСОБА_6 зобов'язалася передати безоплатно у власність ОСОБА_2 належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1.

У січні 2012 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування квартири недійсним, зобов'язання скасувати державну реєстрацію, посилаючись на те, що укладений між нею та відповідачем договір дарування є удаваним.

Рішенням Свалявського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2014 року, позов задоволено частково. Встановлено, що 23 січня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання квартири АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 26 вересня 1992 року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 17 березня 2014 року рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 17 січня 2014 року змінено, викладено абзац другий резолютивної частини у такій редакції: "Встановити, що 23 січня 2009 року під час укладення договору дарування квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 фактично укладено договір довічного утримання, за яким ОСОБА_2 зобов'язалась довічно утримувати ОСОБА_6, а остання за це передала ОСОБА_2 у власність зазначену квартиру". В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишені без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 липня 2014 року.

У вересні 2014 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 та просила розірвати цей договір, посилаючись на те, що вона є людиною похилого віку, хворою на онкологічне захворювання, щомісяця знаходиться на стаціонарному лікуванні, а ОСОБА_2 не звертає уваги на її потреби і стан здоров'я, не забезпечує її харчуванням, медикаментами та необхідною допомогою і, взагалі, відмовляється здійснювати за нею догляд. Крім того, ОСОБА_2 повідомила її, що виїжджає до чоловіка за кордон і доглядати за нею не буде.

12 грудня 2014 року ОСОБА_6 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу Гуледзою А. Г., зареєстрований в реєстрі за № 2296, за яким на випадок своєї смерті належну їй квартиру заповіла своєму сину ОСОБА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 року позивач ОСОБА_6 померла (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2).

До участі у справі як правонаступника позивача ухвалою Свалявського районного суду Закарпатської області від 09 вересня 2015 року залучено спадкоємця ОСОБА_1

На підставі договору дарування від 15 травня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Свалявського районного нотаріального округу Дядюшею О. О., зареєстрованого в реєстрі за № 320, ОСОБА_2 подарувала спірну квартиру своїм донькам ОСОБА_3 та ОСОБА_4 по 1/2 частці кожній. В цей же день право власності обдарованих зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (частина 1 статті 744 ЦК України).

За правилами статті 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає державній реєстрації.

Відповідно до частини 1 статті 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до частини 1 статті 748 ЦК України

Частиною 1 статті 334 ЦК України встановлено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом.

За змістом частин 2 , 3 статті 749 ЦК України якщо обов'язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов'язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду).

Згідно із частиною 1 статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду: на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини; на вимогу набувача.

У частині 1 статті 756 ЦК України визначено, що у разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що 23 січня 2009 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, який за рішенням суду визнано удаваним та встановлено, що фактично між ними виникли договірні правовідносини за договором довічного утримання, за яким ОСОБА_2 зобов'язалась довічно утримувати ОСОБА_6, а остання за це передала ОСОБА_2 у власність свою квартиру.

За життя ОСОБА_6 пред'явила вимогу про розірвання зазначеного договору довічного утримання, а під час розгляду справи судами встановлено, що ОСОБА_2 частково здійснювала догляд за нею, але взагалі не надавала утримання з врахуванням потреб ОСОБА_6, зокрема не брала участі у витратах на лікування, оплаті продуктів харчування, комунальних послуг тощо, що свідчить про неналежне виконання нею умов договору довічного утримання, а тому Верховний Суд дійшов висновку про обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для розірвання договору довічного утримання.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності та зобов'язання не чинити перешкоди відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України перебуває поза межами доводів касаційної скарги Верховним Судом не перевірялися.

Не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що уточнена позовна заява зі збільшеними позовними вимогами не оплачена судовим збором та підлягала залишенню судом без руху для усунення цих недоліків, оскільки такі порушення судом першої інстанції норм процесуального права не вплинули на правильність вирішення спору по суті, а тому, відповідно, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Також не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що договір довічного утримання не містить істотних умов, а тому не може вважатися дійсним, за таких обставин суд повинен був керуватися статтями 215, 216 ЦК України, оскільки ОСОБА_2 не заявляла зустрічних позовних вимог про визнання договору недійсним з цих підстав.

Посилання заявника на те, що згідно зі статтями 210, 640 ЦК України не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації є недоречними, оскільки договір дарування від 23 січня 2009 року зареєстрований в реєстрі за № 170, а за рішенням суду про визнання цього правочину удаваним відбулась зміна правовідносин. Оскільки обов'язки набувача не були конкретно визначені договором, то суди аргументовано вирішили спір відповідно до частини 2 статті 749 ЦК України відповідно до засад справедливості та розумності.

Верховний Суд відхиляє доводи заявника про те, що головуюча у справі суддя Жиганська Н. М. здійснила упереджений розгляд справи та повинна була заявити самовідвід, оскільки її зять та представник позивача ОСОБА_7 є двоюрідні брат і сестра, з таких підстав.

За приписами пунктів 2, 3, 4 частини 1 статті 20 ЦПК України 2004 року суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі; якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об'єктивності та неупередженості судді.

За правилами статті 23 ЦПК України за наявності підстав, зазначених у статті 23 ЦПК України, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач зобов'язані заявити самовідвід. На підставах, зазначених у статті 23 ЦПК України, судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту, перекладачу може бути заявлено відвід особами, які беруть участь у справі. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивованим і заявленим до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами. Заявляти відвід (самовідвід) після цього дозволяється лише у випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) стало відомо після початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами.

ОСОБА_2 під час розгляду справи не реалізувала права на заявлення відводу судді, а у матеріалах справи відсутні будь-які докази підтвердження родинних зав'язків судді із стороною позивача, як і відсутні докази того, що справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду.

Інші доводи касаційної скарги зводяться лише до переоцінки доказів у справі, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (§ 42 рішення ЄСПЛ у справі "Пономарьов проти України" № 3236/03).

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за наслідком розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що оскаржувані рішення апеляційного суду та рішення суду першої інстанції у нескасованій та незміненій частині ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

У частині 1 статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Свалявського районного суду Закарпатської області від 16 березня 2016 року у незміненій та нескасованій апеляційним судом частині та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 21 вересня 2016 року та залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак

Г. І. Усик