Відеозйомка здійснена у громадському місці, відкрито, неприховано, при цьому учасники не висловлювали вимогу не знімати їх - виключає необхідність надання дозволу на її проведення та вказує на належність і допустимість такого доказу (ВС ККС № 562/744/17 від 01.12.2021 р.)

У цьому рішенні, касаційна інстанція не підтримала доводи сторони захисту стосовно недопустимості відеозапису бійки як доказу вчинення кримінального правопорушення. При цьому, доводи засудженої, що відеозапис здобутий поза межами кримінального провадження, що відсутній дозвіл від осіб, які зображені на відеозаписі, та відсутні відомості про те, що відеозапис є автентичним, не змонтованим - не були підтримані ВС ККС.

Фабула судового акту: Особу було визнано винуватою та засуджено до покарання у виді громадських робіт за ч. 1 ст. 125 КК (умисні легкі тілесні ушкодження) за те, що вона на ґрунті особистих неприязних відносин завдала одному потерпілому (брату колишнього чоловіка) удар кулаком у лобну ділянку голови, спричинивши легкі тілесні ушкодження, та іншому потерпілому (колишньому чоловіку) - удар лобною ділянкою голови в ніс, також, заподіявши останньому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я.

За показаннями потерпілого (колишнього чоловіка засудженої) - він приїхав до спільного будинку забрати речі, але жінка його не пустила, відкрила автомобіль, на якому він приїхав, і почала викидати з нього інструменти. Його брат став між ними і остання нанесла братові три удари рукою в лобну ділянку голови, а йому - головою в ніс, що спричинило набухання та кровотечу. У зв`язку з неодноразовими конфліктами брата із засудженою він почав знімати все на відео. Відео було також покладено в основу справи.

Апеляційний суд скасував цей вирок в частині призначеного їй покарання та звільнив засуджену від покарання у зв`язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК. Але в решті - вирок місцевого суду був залишений без змін.

Сторона захисту подала касаційну скаргу, суть доводів в якій зводилась до посилань на те, що суди безпідставно не закрили кримінального провадження щодо неї, оскільки у матеріалах кримінального провадження відсутні докази, які підтверджують заподіяння нею тілесних ушкоджень потерпілим, не встановлено її умислу - в тому числі, відсутній відеозапис заподіяння тілесних ушкоджень брату колишнього чоловіка. Щодо наявного відеозапису, про заподіяння колишньому чоловіку ударів - такий, на думку засудженої є неналежним доказом, оскільки здобутий поза межами кримінального провадження, при відсутності дозволу від осіб, які зображені на відеозаписі, та відсутності відомостей про його автентичність (що він не є змонтованим). Неналежність та недопустимість цього доказу обгрунтовувала з посиланням на Рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011.

ВС ККС, не прийняв до уваги доводи касаційної скарги сторони захисту (засудженої) та залишив рішення попередніх судів без змін. У своєму рішенні ВС ККС зазначив:

Верховний Суд неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що доказування суб`єктивної сторони досить часто ґрунтується не на одному чи кількох доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, які вказують на характер дій обвинуваченого, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння, обстановку, в якій діяла відповідна особа, знаряддя кримінального правопорушення, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного й потерпілого, що передувало події, їхні стосунки тощо, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) такого елементу суб`єктивної сторони кримінального правопорушення, як умисел.

Окрім відеозапису - висновок районного суду ґрунтувався на письмових доказах: висновках експерта, відповідно до яких в потерпілих виявлено тілесні ушкодження, які належать до легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров`я, та висновках, що механізм виникнення тілесних ушкоджень не суперечить судово-медичним даним їх виникнення; протоколах слідчих експериментів; протоколах огляду речей - відповідно до яких оглянуто відеозаписи.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій про винуватість засудженої не ґрунтується виключно на даних, які містяться на відеозаписі. Такий висновок про заподіяння саме засудженою потерпілому тілесних ушкоджень суди зробили на підставі логічного аналізу сукупності інших доказів, а саме показань потерпілих та висновків експертів, які в повній мірі узгоджуються зі встановленими фактичними обставинами, сумнівів у достовірності й належності яких у судів попередніх інстанцій не викликало, з чим погодився і Верховний Суд.

Доводи засудженої про те, що відеозапис щодо нанесення потерпілому тілесних ушкоджень є неналежним доказом, ВС ККС назвав безпідставними.

По-перше, ці твердження засудженої вказані лише узагальнено та жодним чином не обґрунтовані; по-друге, стороною обвинувачення вони отримані від потерпілих під час досудового розслідування та оглянуті після внесення відомостей про вчинення кримінальних правопорушень до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 93 КПК. Посилання засудженої на можливе змонтування відеозапису не ґрунтуються на об'єктивних даних та не підтверджуються іншими доказами у кримінальному провадженні.

ВС ККС вказав, що стороною захисту, як видно з матеріалів кримінального провадження, не оскаржувалася відмова слідчого задовольнити клопотання про проведення технічної експертизи відеозаписів. Під час дослідження в суді першої інстанції наданих потерпілими відеозаписів - жодна зі сторін не піддавала сумніву їх автентичність. Крім того, жодна зі сторін кримінального провадження не заперечувала, що зафіксовані на відеозаписі події мали місце і на ньому відображено саме, зокрема, засуджену, а відеозапис здійснено потерпілим.

Щодо посилань засудженої про відсутність дозволу від осіб, які зображені на відеозаписі,на здійснення такого запису, то слід сказати наступне.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 307 Цивільного кодексу України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці (в громадських місцях), на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом. Згадані положення цивільного законодавства перш за все спрямовані на захист особистого та сімейного життя від втручання у нього сторонніх осіб.

Отже у цій справі: Відеозйомка здійснена потерпілим на вулиці біля паркану будинку, тобто у громадському місці, він здійснював цю зйомку відкрито, неприховано, при цьому ні засуджена, ні свідки та інші учасники, зафіксовані на ній, не висловлювали йому вимогу не знімати їх, метою цієї зйомки було фіксування можливих неправомірних дій щодо потерпілого, що вказує на їх ситуативність. Такі обставини виключали необхідність надання засудженою дозволу на проведення відеозйомки.

В Рішенні Конституційного Суду України № 12-рп/2011, на яке посилалась засуджена КСУ вказував, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні. З огляду на це відеозаписи визнані ВС ККС належними і допустимими доказами.

Аналізуйте судовий акт: Щире каяття насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані збитки та бажанні виправити наслідки вчиненого (ВС/ККС у справі № 182/1539/19 від 23.12.2021);

ВС/ВП: Нарешті здоровий глузд переміг – все ж таки умовне покарання є санкцією ТЯЖЧОЮ аніж штраф (ВС/ВП у справі № 617/775/20 від 07.12.2021);

Якщо наявність та/або добровільність згоди володільця на огляд ставиться стороною під сумнів, суд має виходити із сукупності всіх обставин, що супроводжували цю слідчу дію (ВС ККС справа № 175/1261/18 від 04.11.2021 р.);

Для настання кримінальної відповідальності за перешкоджання виконанню судового рішення, встановлення у судовому рішенні вимог зобов'язального чи забороняючого характеру не є обов'язковою умовою (ВС ККС № 753/9914/18 від 16.11.2021 р.).

Постанова

іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 562/744/17

провадження № 51-7975км18

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Ковтуновича М. І.,

суддів Анісімова Г. М., Луганського Ю. М.,

за участю:

секретаря судового засідання Лагоди І. О.,

прокурора Шевченко О. О.,

у режимі відеоконференції:

засудженої ОСОБА_1,

захисника Януля В. С.,

потерпілого ОСОБА_2,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженої ОСОБА_1 на вирок Здолбунівського районного суду Рівненської області від 11 квітня 2018 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 13 липня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12017180130000012, за обвинуваченням

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки м. Здолбунова Рівненської області та жительки цього АДРЕСА_1 ),

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Здолбунівського районного суду Рівненської області від 11 квітня 2018 року ОСОБА_1 визнано винуватою та засуджено до покарання у виді громадських робіт за ч. 1 ст. 125 КК - на строк 120 годин, за ч. 2 ст. 125 КК - на строк 150 годин.

На підставі ст. 70 цього Кодексу за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді громадських робіт на строк 150 годин.

Цивільні позови ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задоволено частково, постановлено стягнути із ОСОБА_1 на користь цих осіб по 5 000 грн кожному в рахунок відшкодування моральної шкоди.

Згідно з вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватою і засуджено за те, що вона 05 січня 2017 року приблизно о 14:00 біля воріт будинку АДРЕСА_1 на ґрунті особистих раптово виниклих неприязних відносин завдала ОСОБА_3 один удар кулаком у лобну ділянку голови, спричинивши потерпілому легкі тілесні ушкодження, та ОСОБА_2 -один удар лобною ділянкою голови в ніс, заподіявши останньому легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я.

Волинський апеляційний суд ухвалою від 13 липня 2021 року частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1, скасував вирок місцевого суду від 11 квітня 2018 року в частині призначеного їй покарання та звільнив засуджену від покарання у зв`язку із закінченням строків давності на підставі ст. 49 КК. У решті вирок місцевого суду залишив без змін.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі засуджена ОСОБА_1, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати постановлені щодо неї судові рішення і закрити кримінальне провадження у зв`язку з відсутністю в її діях складів кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 125 КК.

Суть доводів засудженої зводиться до посилань на те, що суди безпідставно не закрили кримінального провадження щодо неї, оскільки у матеріалах кримінального провадження відсутні докази, які підтверджують заподіяння нею ОСОБА_3 тілесних ушкоджень, та не встановлено умислу на заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_2 .

Так, ОСОБА_1 вважає, що покладені в основу її обвинувачення докази є недопустимими і неналежними та не підтверджують її винуватість у заподіянні легких тілесних ушкоджень потерпілим.

За її твердженням, відсутній відеозапис щодо заподіяння ОСОБА_3 тілесних ушкоджень, а наявний щодо ОСОБА_2 відеозапис є неналежним доказом, оскільки здобутий поза межами кримінального провадження. Також вказує, що відсутній дозвіл від осіб, які зображені на відеозаписі, та відсутні відомості про те, що відеозапис є автентичним, не змонтованим. Наголошує, що про неналежність та недопустимість цього доказу свідчить Рішення Конституційного Суду України від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011.

Як акцентує засуджена, вона перебувала в стані необхідної оборони.

Стверджує, що суд безпідставно не взяв до уваги показання свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також надані нею письмові докази, які на її думку, підтверджують протиправність дій потерпілих щодо неї.

Крім того, зазначає, що апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, допустив порушення ст. 404 КПК, оскільки безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів.

Позиції учасників судового провадження

Захисник Януль В. С. та засуджена ОСОБА_1 підтримали касаційну скаргу засудженої та просили її задовольнити.

Прокурор Шевченко О. О., надавши відповідні пояснення, заперечила проти задоволення касаційної скарги засудженої та просила постановлені у кримінальному провадженні щодо неї судові рішення залишити без зміни.

Потерпілий ОСОБА_2 теж заперечив проти задоволення касаційної скарги.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження і доводи, викладені у касаційній скарзі, Суд дійшов висновку,що касаційна скарга засудженої не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.

Отже, виходячи з наведених положень процесуального закону суд касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд керується фактичними обставинами, установленими місцевим та апеляційним судами.

Натомість зазначені обставини перевірив суд апеляційної інстанції в межах доводів засудженої в апеляційній скарзі. За результатами перевірки не було встановлено порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів.

Доводи ОСОБА_1 щодо відсутності у матеріалах кримінального провадження доказів на підтвердження заподіяння нею ОСОБА_3 тілесних ушкоджень, а також не встановлення умислу на заподіяння тілесних ушкоджень ОСОБА_2, та наявність в її діях необхідної оборони, фактично обґрунтовані запереченням її винуватості в інкримінованих їй кримінальних правопорушеннях, а тому Верховний Суд вважає за можливе розглянути ці доводи одночасно.

Верховний Суд неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що доказування суб`єктивної сторони досить часто ґрунтується не на одному чи кількох доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, які вказують на характер дій обвинуваченого, спосіб вчинення суспільно небезпечного діяння, обстановку, в якій діяла відповідна особа, знаряддя кримінального правопорушення, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного й потерпілого, що передувала події, їхні стосунки тощо, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) такого елементу суб`єктивної сторони кримінального правопорушення, як умисел.

Перевіривши зазначені твердження засудженої, Верховний Суд вважає, що висновки місцевого суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих їй кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 125 КК, ухвалено відповідно до вимог ст. 370 КПК на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджено доказами, дослідженими під час судового розгляду й оціненими згідно з положеннями ст. 94 КПК.

Такі висновки місцевий суд обґрунтував показаннями, даними в суді засудженою ОСОБА_1, яка не визнала винуватості та пояснила, що тілесних ушкоджень ОСОБА_2 і ОСОБА_3 вона не завдавала, удар головою ОСОБА_2 не наносила, лише спіткнулася і вперлася на нього. Також вказала, що їй невідомо, звідки у потерпілих з`явилися тілесні ушкодження.

Крім того, суд узяв до уваги показання потерпілого ОСОБА_2 (колишнього чоловіка засудженої), який пояснив, що коли приїхав до будинку, який належить йому та засудженій на праві спільної часткової власності, забрати речі, то ОСОБА_1 його не впустила і почала конфлікт. Коли ОСОБА_1 відкрила автомобіль, на якому він приїхав, і почала викидати з нього інструменти, ОСОБА_3 став між ним та засудженою і остання нанесла братові три удари рукою в лобну ділянку голови. Також повідомив, що засуджена вдарила своєю головою його в ніс, що спричинило набухання та кровотечу;

потерпілого ОСОБА_3 (брата потерпілого ОСОБА_2 ), який указав, що коли він приїхав на прохання брата, то побачив, що засуджена не пускає ОСОБА_2 до будинку. У зв`язку з неодноразовими конфліктами брата із засудженою він почав знімати все на відео. Крім того, повідомив, що коли ОСОБА_1 почала викидати інструменти з автомобіля брата, він став між нею та ОСОБА_2, щоб їх втихомирити, проте отримав від засудженої три удари рукою в лобну ділянку голови, після чого у нього на обличчі з`явилася кров. Також указав, що бачив, як ОСОБА_1 завдала удару братові лобом у ніс, що спричинило його набухання та кровотечу.

Крім того, висновок районного суду ґрунтується на письмових доказах: висновку експерта від 06 січня 2017 року № 06, відповідно до якого в ОСОБА_2 виявлено тілесні ушкодження, які належать до легких тілесних ушкоджень з короткочасним розладом здоров`я; протоколах слідчих експериментів від 06 січня 2017 року та фототаблицями до них за участю потерпілих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; висновку експерта від 24 січня 2017 року № 24, згідно з яким механізм виникнення тілесних ушкоджень у ОСОБА_2 показаний під час проведення слідчих експериментів з потерпілими, не суперечить судово-медичним даним їх виникнення; протоколах огляду речей від 07 січня 2017 року та фототаблицях до них, відповідно до яких оглянуто відеозаписи, надані ОСОБА_2 на оптичному диску DVD-R 120 min/4,7 Gb марки "EMTEC" та ОСОБА_3 на чотирьох дисках DVD-R 120 min/4,7 Gb марки "Alerus", на яких зафіксовані події між ОСОБА_1 та потерпілими; висновку експерта від 06 січня 2017 року № 07, згідно з яким у ОСОБА_3 виявлені легкі тілесні ушкодження; висновку експерта від 24 січня 2017 року № 25, відповідно до якого механізм виникнення тілесних ушкоджень у ОСОБА_3, показаний під час проведення слідчих експериментів з потерпілими, не суперечить судово-медичним даним їх виникнення.

Крім того, місцевий суд не взяв до уваги показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_5, а також надані засудженою висновки експертів, оскільки вони мають суперечливий характер та не спростовують винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованих їй кримінальних правопорушень.

Таким чином, з`ясувавши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 125 КК.

Посилання засудженої на відсутність у обвинувальному акті та у вироку суду при викладенні формулювання обвинувачення чіткої вказівки про те, що вона завдавала ударів діючи з умислом не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження.

У цій частині Верховний Суд звертає увагу на те, що в обвинувальному акті орган досудового розслідування, кваліфікуючи діяння, інкриміновані ОСОБА_1, чітко вказав статті та зазначив, що її обвинувачено в умисному заподіянні легких тілесних ушкоджень, які спричинили короткочасний розлад здоров`я, та в умисному заподіянні легких тілесних ушкоджень.

Так само суд першої інстанції, враховуючи встановлені на підставі сукупності досліджених доказів обставини цього провадження, у вироку чітко вказав, що тілесні ушкодження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були заподіяні ОСОБА_1 умисно та, даючи в рішенні правову оцінку визнаному судом доведеним діянню, недвозначно зазначив, що умисні дії ОСОБА_1 виразились у заподіянні умисного легкого тілесного ушкодження та умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`ю.

Таким чином, Верховний Суд не знаходить підстав вважати викладене органом досудового розслідування та визнане судом доведеним обвинувачення ОСОБА_1 неконкректним і таким, що позбавило сторону захисту можливості ефективно від нього захищатись або іншим чином звузило її права в цій частині.

На зазначених підставах Суд відхиляє ці доводи засудженої.

Посилання засудженої щодо недоведеності факту нанесення нею ОСОБА_3 тілесних ушкоджень через відсутність цього на відеозаписі, який долучено потерпілим до кримінального провадження, є неспроможними.

У цій частині Верховний Суд бере до уваги те, що висновок судів попередніх інстанцій про винуватість ОСОБА_1 у частині заподіяння ОСОБА_3 тілесних ушкоджень не ґрунтується виключно на даних, які містяться на відеозаписі. Такий висновок про заподіяння саме засудженою потерпілому тілесних ушкоджень суди зробили на підставі логічного аналізу сукупності інших доказів, а саме показань потерпілих та висновків експертів, які в повній мірі узгоджуються зі встановленими фактичними обставинами, сумнівів у достовірності й належності яких у судів попередніх інстанцій не викликало, з чим погоджується і Верховний Суд.

Доводи ОСОБА_1 про те, що відеозапис щодо нанесення ОСОБА_2 тілесних ушкоджень є неналежним доказом, оскільки здобутий поза межами кримінального провадження, є змонтованим, неавтентичним, Верховний Суд вважає безпідставними.

По-перше, ці твердження засудженої вказані лише узагальнено та жодним чином не обґрунтовані в цій частині, по-друге, як зазначає Верховний Суд, стороною обвинувачення вони отримані від потерпілих під час досудового розслідування та оглянуті після внесення відомостей про вчинення інкримінованих ОСОБА_1 кримінальних правопорушень до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що узгоджується з положеннями ч. 2 ст. 93 КПК.

Посилання засудженої на можливе змонтування відеозапису щодо ОСОБА_2 не ґрунтуються на об`єктивних даних та не підтверджуються іншими доказами у кримінальному провадженні.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, під час ознайомлення на стадії досудового розслідування з матеріалами досудового розслідування захисник Януль В. С. заявив клопотання про проведення технічної експертизи відеозаписів, наданих потерпілими. Постановою від 02 лютого 2017 року слідчий відмовив у задоволенні клопотання захисника та роз`яснив, що це рішення може бути оскаржене слідчому судді відповідно до статей 303 304 КПК.

Проте стороною захисту, як видно з матеріалів кримінального провадження, це рішення слідчого оскаржено не було. Крім того, Суд звертає увагу на те, що під час дослідження в суді першої інстанції наданих потерпілими відеозаписів жодна зі сторін не піддавала сумніву їх автентичність. Крім того, жодна зі сторін кримінального провадження не заперечувала, що зафіксовані на відеозаписі події мали місце і на ньому відображено саме, зокрема, засуджену, а відеозапис здійснено потерпілим ОСОБА_3 .

Щодо посилань засудженої про відсутність дозволу від осіб, які зображені на відеозаписі,на здійснення такого запису, а також недопустимість цього доказу з огляду на висновки Конституційного Суду України, викладені у Рішенні від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011, то Верховний Суд вважає їх неспроможними.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 307 Цивільного кодексу України фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці (в громадських місцях), на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Згадані положення цивільного законодавства перш за все спрямовані на захист особистого та сімейного життя від втручання у нього сторонніх осіб.

Разом з тим у цій частині Верховний Суд звертає увагу на те, що відеозйомка здійснена потерпілим на вулиці біля паркану будинку, тобто у громадському місці, він здійснював цю зйомку відкрито, неприховано, при цьому ні засуджена, ні свідки та інші учасники, зафіксовані на ній, не висловлювали йому вимогу не знімати їх, метою цієї зйомки було фіксування можливих неправомірних дій щодо потерпілого, що вказує на їх ситуативність.

Такі обставини виключали необхідність надання засудженою дозволу на проведення відеозйомки.

Посилання ОСОБА_1 на Рішення Конституційного Суду України № 12-рп/2011 є нерелевантним, оскільки це рішення стосується ситуації отримання фактичних даних у результаті оперативно-розшукової діяльності, тоді як у цій справі, як уже зазначалось, зйомка потерпілим здійснювалася відкрито.

Більше того, Конституційний Суд України у згаданому рішенні вказував, що фактичні дані про скоєння злочину чи підготовку до нього можуть бути одержані не тільки в результаті оперативно-розшукової діяльності уповноважених на це осіб, а й випадково зафіксовані фізичними особами, які здійснювали власні (приватні) фото-, кіно-, відео-, звукозаписи, або відеокамерами спостереження, розташованими як у приміщеннях, так і ззовні.

З огляду на викладене Суд відхиляє ці доводи засудженої та вважає, що суди попередніх інстанцій правильно врахували відеозаписи як належні і допустимі докази.

Не є прийнятними і доводи ОСОБА_1 стосовно того, що в її діях наявна необхідна оборона, зважаючи на таке.

Ці твердження засудженої були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, якіїх спростували з належним мотивуванням.

Відповідно до ст. 36 КК необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

Стан необхідної оборони виникає як у момент вчинення суспільно небезпечного посягання, так і у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з`ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну.

При цьому якщо дії особи мають на меті не зупинити протиправне посягання, а завдати шкоди іншій (потерпілій) особі, необхідна оборона виключається.

Зазначене узгоджується з рішенням, наведеним у постанові Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 листопада 2020 року (справа № 473/4070/17, провадження № 51-3461км20).

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відсутності в обстановці, що склалася між потерпілим та засудженою, реальної загрози життю останньої, оскільки на неї не відбулося посягання, яке б викликало невідкладну необхідність заподіяти потерпілим шкоду здоров`ю з метою негайного відвернення протиправних дій.

З огляду на це Верховний Суд відхиляє доводи сторони захисту щодо наявності в діях ОСОБА_1 необхідної оборони.

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив усі посилання й доводи, викладені у апеляційній скарзі засудженої, які є аналогічними доводам, указаним у її касаційній скарзі, та відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

Твердження ОСОБА_1 про те, що апеляційний суд, порушуючи вимоги ст. 404 КПК, безпідставно відхилив клопотання сторони захисту про повторне дослідження доказів, яке, на її думку, випливало із вказівок Верховного Суду, є неприйнятними.

Так, Верховний Суд постановою від 16 грудня 2020 року частково задовольнив касаційну скаргу прокурора, скасував ухвалу Рівненського апеляційного суду від 10 березня 2020 року, якою вирок місцевого суду було скасовано, а кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 за частинами 1, 2 ст. 125 КК закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з відсутністю в діях засудженої складів кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 125 КК, і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Скасовуючи вищевказане рішення апеляційного суду, суд касаційної інстанції зауважив на тому, що під час апеляційного розгляду апеляційний суд, скасовуючи обвинувальний вирок щодо ОСОБА_1 і закриваючи кримінальне провадження щодо неї у зв`язку з відсутністю в її діях кримінальних правопорушень, передбачених частинами 1, 2 ст. 125 КК, безпосередньо докази не дослідив, обвинувачену, потерпілих та свідків не допитав, судове слідство не провів, у своєму рішенні не здійснив аналізу й оцінки доказів у кримінальному провадженні, тобто цей суд надав іншу оцінку доказам, відмінну від їх оцінки судом першої інстанції, що суперечить вимогам ст. 23 КПК, та передчасно ухвалив рішення про закриття кримінального провадження.

До початку нового розгляду судом апеляційної інстанції захисник засудженої ОСОБА_1 - адвокат Януль В. С. звернувся із заявою, в якій просив відповідно до ст. 404 КПК допитати засуджену, свідків ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_5, дослідити висновки судово-медичного експерта від 06 січня 2017 року № 11, від 23 січня 2017 року № 22 щодо заподіяння ОСОБА_1 тілесних ушкоджень та вирок Здолбунівського районного суду від 30 січня 2018 року.

Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

З огляду на те, що сторона захисту не наводила обґрунтувань, які б вказували, що докази були досліджені судом першої інстанції не повністю чи з порушеннями, а підстав, передбачених ч. 3 ст. 404 КПК, для повторного їх дослідження апеляційним судом встановлено не було, тому за результатами розгляду клопотання було відмовлено у його задоволенні.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відмова в задоволенні клопотання про повторне дослідження доказів свідчить не про порушення кримінального процесуального закону та неповноту дослідження доказів, а про відсутність аргументованих доводів щодо необхідності цих дій.

Обмежившись аналізом доказів, безпосередньо сприйнятих судом першої інстанції, апеляційний суд не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду. За результатами перегляду вироку, суд апеляційної інстанції погодився з оцінкою зазначених доказів, даною місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій у ст. 23 КПК засаді безпосередності судового розгляду.

Верховний Суд вважає, що під час здійснення апеляційної процедури не було допущено істотних порушень вимог ст. 404 КПК.

З огляду на викладене Суд відхиляє вказані доводи ОСОБА_1 .

Перевіривши матеріали кримінального провадження в межах доводів касаційної скарги засудженої, Верховний Суд вважає, що переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків судів першої та апеляційної інстанцій, у ній не наведено.

Отже, з урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належно вмотивованими й обґрунтованими і за змістом відповідають приписам статей 370 419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися, постановляючи рішення.

Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, які би були підставами для скасування судового рішення, під час розгляду кримінального провадження в суді касаційної інстанції не встановлено.

Беручи до уваги вищенаведене, колегія суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу засудженої необхідно залишити без задоволення, а постановлені щодо неї судові рішення - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу засудженої ОСОБА_1 залишити без задоволення, а вирок Здолбунівського районного суду Рівненської області від 11 квітня 2018 року та ухвалу Волинського апеляційного суду від 13 липня 2021 року щодо неї - без зміни.

Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

М. І. Ковтунович Г. М. Анісімов Ю. М. Луганський