Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу, але свідчить, що такий договір не породив правових наслідків (ВС КЦС у справі №357/7048/22 від 04.07.2023 р.)

Фабула судового акту: Вкладник строкового депозиту стягнув з АТ «КБ «ПриватБанк» (далі - банк) свій вклад та нараховані відсотки за депозитом (банк не хотів добровільно їх віддавати). Але, відсотки, нараховані на вклад в доларах за депозитним договором стягнуті за рішенням суду (9 879,67 доларів США) - так і не було перераховано позивачу. Враховуючи це, вкладник вимагав вже пеню згідно з частиною п`ятою 10 Закону України «Про захист прав споживачів» (3 967 068,84 грн), 3% річних на суму вкладу у розмірі 273,09 доларів США і 3% річних на суму процентів по вкладу у розмірі 166,47 доларів США.

Було встановлено, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон» укладено договір переведення боргу за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, які укладені структурними підрозділами, що здійснювали діяльність на території АР Крим. Згідно реєстру кредиторів до цього договору переводу боргу - депозитний договір з цим конкретним позивачем включно до даного реєстру.

Тому, звичайно ж - коли судами першої та апеляційної інстанції було частково задоволено позов вкладника - банк подав касаційну скаргу, де окрім іншого, писав, що що належним відповідачем у даній справі має бути ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон», а не АТ КБ «ПриватБанк». Адже, АТ КБ «ПриватБанк» перерахував на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон» грошові кошти позивача відповідно до договору про переведення боргу - і сума коштів, зазначена у витягу з електронного додатку включає нараховані відсотки по вкладу на дату переведення боргу. Говорити то добре, а чому ж тоді людина змушена була звертатись до суду, а не змогла забрати гроші, бодай навіть від ФК Фінілон?

Крім того, сам вкладник не надавав згоди на переведення його боргу. Банк пояснював, що, мовляв, ним було розміщено відповідне повідомлення на сайті АТ КБ «Приватбанк» з встановленням строку для кредиторів для подання письмових заперечень щодо переведення боргу (нормальними способами отримати згоду, чи бодай попередити людину НЕ через сайт (складається враження що клієнт має щодня заходити на їх сайт), це, мабуть, було “не варіант”).

ВС КЦС, розглядаючи справу, надав слушний коментар стосовно цього договору переведення боргу:

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України).

Законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо).

Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових:

• по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання;
• по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу.

Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.

Отже, у цій справі: Суди встановили, що вкладник-позивач не надавав згоди на переведення боргу за своїм депозитним договором, укладеним між ним та АТ КБ «ПриватБанк». За таких обставин правильним є висновок судів, що договір переведення боргу за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, які укладені структурними підрозділами, що здійснювали діяльність на території АР Крим, укладений 17 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон», є таким, що не породив правових наслідків для кредитора (позивача), тобто не відбулося переведення боргу, а тому саме банк є належним відповідачем.

За таких обставин колегія суддів відхилила доводи касаційної скарги банку про пред`явлення позову до неналежного відповідача.

Аналізуйте судовий акт: У разі смерті боржника, кредитор, повинен отримати від поручителів та/або іпотекодавців згоду забезпечувати виконання зобов`язання новим боржником, а інакше - порука та/або іпотека визнаються припиненими. (ВП ВС № 570/3891/14 від 04.07.2023 р.);

Оплатний правочин укладений на шкоду кредитору як фраудаторний може бути визнано недійсним, фіктивним (ВС КЦС справа 755/17944/18 від 10.05.2023);

Коли особа відступає право вимоги, яке їй не належить - заміна кредитора у зобов`язанні не відбувається (ВП ВС, справа №923/196/20 від 22.07.2022 р.);

Якщо основний договір (кредит) укладений між юрособами чи ФОП, то спір щодо правочинів на його забезпечення (спір про іпотеку і похідні), розглядається в порядку господарського судочинства, навіть якщо сторонами є фізособи (ВС КГС, справа №910/13937/21 від 19.10.2022 р.).

Постанова

Іменем України

04 липня 2023 року

м. Київ

справа № 357/7048/22

провадження № 61-4642св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи

касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року в складі судді: Бебешко М. М., та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року в складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.;

касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Штрондою Антоном Михайловичем, на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року в складі судді: Бебешко М. М., додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2022 року в складі судді: Бебешко М. М., та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року в складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до АТ «КБ «ПриватБанк» (далі - банк) про захист прав споживачів.

Позовна заява мотивована тим, що 06 грудня 2013 року між ним та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено депозитний договір № SAMDNWFD0070028566200, відповідно до умов якого ОСОБА_1 було розміщено депозитний вклад у розмірі 16 207,11 доларів США строком на 366 днів під 10 % річних. На підставі пункту 3 договору строк дії депозитного договору неодноразово продовжувався. Станом на день подання позову цей договір продовжено строком до 06 грудня 2020 року.

На підставі пункту 5 договору № SAMDNWFD0070028566200, 26 грудня 2019 року на адресу АТ КБ «ПриватБанк» було направлено заяву вих. № 309/12-2019, в якій позивач повідомив банк про дострокове розірвання депозитного договору № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року з 13 січня 2020 року.

Листом від 08 січня 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» відмовило у поверненні ОСОБА_1 його депозиту у зв`язку із припиненням діяльності банку на території АР Крим.

08 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою від 07 лютого 2020 року, в якій повторно повідомив про розірвання депозитного договору та просив повідомити адресу відділення АТ КБ «ПриватБанк», в якому він може одержати його депозит разом із нарахованими відсотками. Відповіді відповідача на вказане звернення позивач не отримав.

25 лютого 2020 року позивач звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про захист прав споживачів та повернення вкладу, відсотків та інших нарахувань за договором № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 січня 2022 року у справі № 357/2296/20, що набрало законної сили 04 серпня 2022 року, стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму вкладу за депозитним договором № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року в розмірі 16 207,11 доларів США та суму нарахованих відсотків в розмірі 9 879,67 доларів США.

Станом на день подання позову у відповідача є невиконаним безспірне грошове зобов`язання перед позивачем з повернення 9 879,67 доларів США відсотків, нарахованих на вклад в доларах за депозитним договором № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року.

Позивач, з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, просив стягнути із відповідача пеню в сумі 722 401,47 грн, нараховану на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» (9 879,67 доларів США х 36,56 грн. х 2).

У вересні 2022 року представник позивача подав до суду заяву про зміну предмета позову.

Заяву обґрунтовано тим, що прострочення боржника (банку) в грошових зобов`язаннях з позивачем, що виникли з договору банківського вкладу, є порушенням договірного зобов`язання, тому позивач вправі нараховувати 3% річних на суму прострочення (статті 612 та 625 ЦК України).

Враховуючи те, що банк до сих пір не повернув позивачу вклад в доларах та нараховані на нього проценти, що свідчить про свідоме триваюче порушення прав позивача на отримання своїх коштів та доходу на них у вигляді нарахованих банком процентів, ОСОБА_1 вважав за необхідне просити суд стягнути пеню згідно з частиною п`ятою статі 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в розмір 3% щоденних, нараховану на суму прострочених процентів за вкладом в доларах США за інший період існування порушення права позивача, а саме з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року в сумі 3967068,84 грн.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просив стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на його користь 722 596,06 грн за депозитним договором № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року, що становить:

пеню згідно з частиною п`ятою 10 Закону України «Про захист прав споживачів», розраховану за період прострочення з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року в сумі 3 967 068,84 грн;

3% річних на суму вкладу 16 207,11 доларів США за період з 24 лютого 2022 року по 16 вересня 2022 року у розмірі 273,09 доларів США;

3% річних на суму процентів по вкладу 9 879,67 доларів США за період з 24 лютого 2022 року по 16 вересня 2022 року у розмірі 166,47 доларів США.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 3 % річних на суму вкладу 16 207,11 доларів США за період з 24 лютого 2022 року по 16 вересня 2022 року у розмірі 273,08 доларів США.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь держави судовий збір у розмірі 992,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

26 грудня 2019 року позивач звернувся до АТ КБ «ПриватБанк» із заявою про дострокове повернення депозитного вкладу після 13 січня 2020 року та відмову від автоматичного продовження депозитного вкладу за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року. Вказана заява отримана банком і 08 січня 2020 року АТ КБ «ПриатБанк» своїм листом відмовив позивачу у поверненні грошових коштів. У частині першій статті 1075 ЦК України передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Враховуючи встановлені обставини та зміст статті 1075 ЦК України договірні правовідносини сторін за договором банківського вкладу припинилися з 13 січня 2020 року. Після розірвання договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів після зазначеної дати застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу за заявою клієнта Закон України «Про захист прав споживачів» правовідносини сторін не регулює, а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується. Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 і висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 757/34314/18-ц, від 23 лютого 2022 року у справі № 756/14910/16-ц, від 28 квітня 2022 року у справі № 759/1383/17, від 29 червня 2022 року у справі № 201/12075/14-ц, від 17 серпня 2022 року у справі № 404/1947/19;

ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про зміну предмету позову просив суд стягнути пеню відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», обчислену за період з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року, у той час як договір банківського вкладу розірвано 13 січня 2020 року за його власною ініціативою. Оскільки між позивачем та банком припинено правовідносини за договором банківського вкладу, частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюється на спірні правовідносини, тому суд приходить до висновку про доцільність ухвалення рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині;

після розірвання договорів банківського вкладу в судовому порядку банк не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України, частиною другою якої встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Три проценти річних розраховуються з урахуванням боргу перед ОСОБА_1 у розмірі 16 207,11 доларів США (тіло депозиту), помноженого на кількість днів прострочення, з 24 лютого 2022 року до 16 вересня 2022 року, до дати вказаної в прохальній частині заяви про зміну предмету позову, що становить 205 днів, помноженого на 3 (розмір процентів, встановлений частиною другою статті 625 ЦК України), поділеного на 100 (визначення у процентах) та поділеного на 365 (днів у році), тобто 16 207,11 х 3 х 205 : 100 : 365 = 273,08 доларів США. Таким чином, позовні вимоги про стягнення 3 % річних за порушення підлягають до часткового задоволення в частині стягнення 3% річних на суму банківського вкладу 16 207,11 доларів США за період часу з 23 лютого 2022 року до 16 вересня 2022 року, що становить 273,08 доларів США;

у задоволенні позовних вимог в частині стягнення 3 % річних на суму процентів по вкладу 9 879,67 доларів США за вказаний період часу необхідно відмовити. Правова позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17. Положення статей 3 509 625 ЦК України передбачають нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних на суму основного боргу (постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17; постанова Верховного Суду від 21 травня 2019 року у справі № 916/2889/13, постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року у справі № 757/37126/18);

суд не бере до уваги посилання відповідача щодо того, що належним відповідачем у даній справі має бути ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон», а не АТ КБ «ПриватБанк». 17 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ Фінансова компанія «Фінілон» було укладено договір про переведення боргу з подальшим укладенням 18 листопада 2014 року додаткової угоди до цього договору, банком розміщено відповідне повідомлення на сайті АТ КБ «Приватбанк» з встановленням строку для кредиторів (вкладників та власників банківських рахунків, договори з якими були укладені на території АР Крим) до 15 лютого 2015 року, для подання письмових заперечень щодо переведення боргу (грошових коштів кредиторів) на ТОВ ФК «Фінілон» та надані Умови та Правила надання банківських послуг АТ КБ «ПриватБанк». Однак, в умовах депозитного договору, укладеного між позивачем та відповідачем не передбачено можливості переведення боргу на іншу особу та матеріали справи не містять доказів належного повідомлення відповідачем АТ КБ «ПриватБанк» позивача ОСОБА_1 про заміну боржника у депозитному договорі з АТ КБ «ПриватБанк» на ТОВ «ФК «Фінілон». Також, відсутні докази наявності згоди позивача на заміну боржника. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2022 року (справа №321/1260/19) вказано, що суди необґрунтовано констатували нікчемність договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року. Разом з тим, відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2022 року (справа №757/61918/18) міститься правовий висновок, згідно якого доводи АТ КБ «ПриватБанк» про те, що він є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» було укладено договір, за умовами якого товариство стало боржником за договорами банківського вкладу, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вкладник надав згоду на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договорами банківського вкладу та належним відповідачем у справі, що узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі №729/887/19 (провадження 61-14093св20), від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655ск21), від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17323/19 (провадження № 61-436св21), від 26 січня 2022 року у справі № 757/34314/18-ц (провадження № 61-7121св21) у подібних правовідносинах. Таким чином, Договір про переведення боргу б/н від 17.11.2014, укладений між ПАТ КБ «Приватбанк» та ТОВ ФК «Фінілон» є таким, що не породив юридичних наслідків, за ним не відбулось переведення боргу перед ОСОБА_1 з АТ КБ «Приватбанк» на ТОВ ФК «Фінілон» за депозитним договором №SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року. Ця обставина встановлена постановою Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року у справі № 357/2296/20, якою змінено рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 січня 2022 року у справі №357/2296/20. Постановою встановлено, що між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» виникли договірні відносини на підставі договору банківського вкладу та відповідач не виконав належним чином свої зобов`язання із повернення вкладу та сплати процентів.

Додатковим рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2022 року заяву представника позивача - адвоката Романченка О. М. про ухвалення додаткового рішення задоволено частково.

Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 396,97 грн.

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу пропорційно до задоволених позовних вимог у розмірі 396,97 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року апеляційні скарги ОСОБА_1 задоволено частково.

Апеляційні скарги АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року в частині відмови ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог про стягнення трьох процентів річних на суму процентів по вкладу скасовано і у цій частині ухвалено нове рішення.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3% річних на суму процентів по вкладу за період з 24 лютого 2022 року по 16 вересня 2022 року у розмірі 166,47 доларів США.

В іншій частині рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року залишено без змін.

Додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2022 року змінено, збільшивши судові витрати на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 з 396,97 грн до 637,50 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

встановивши, що договірні правовідносини сторін за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року припинилися з 13 січня 2020 року, на підставі поданої вкладником заяви, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення пені за період з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року, оскільки з моменту розірвання договору на правовідносини сторін вимоги Закону України «Про захист прав споживачів» не поширюються. Доводи апеляційної скарги сторони позивача в частині цих висновків суду першої інстанції не ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають відхиленню (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17);

доводи сторони відповідача щодо пред`явлення позову до неналежного відповідача є необґрунтованими, оскільки договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон», є таким, що не породив юридичних наслідків, за ним не відбулось переведення боргу перед ОСОБА_1 з АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон» за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року (висновки, викладені Верховним Судом у постанові від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, у постанові від 23 травня 2022 року у справі № 757/61918/18);

колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції в частині відсутності підстав для стягнення трьох відсотків річних, розрахованих на підставі частини другої статті 625 ЦК України, на нараховані, але не виплачені відсотки по вкладу. Статями 1058-1061 ЦК України передбачено, що проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунку вкладника з інших підстав. Проценти на банківський вклад виплачуються вкладникові на його вимогу зі спливом кожного кварталу окремо від суми вкладу, а не витребувані у цей строк проценти збільшують суму вкладу, на яку нараховуються проценти, якщо інше не встановлено договором банківського вкладу. У разі повернення вкладу виплачуються усі нараховані до цього моменту проценти. Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 січня 2022 року, мотивувальна частина якого викладена в редакції постанови Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року, встановлено, що заборгованість АТ КБ «ПриватБанк» перед ОСОБА_1 за договором банківського вкладу № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року за відсотками складає 9 879,67 доларів США. Нараховані проценти за вкладом станом на 16 вересня 2022 року позивачеві не сплачені. Зважаючи, що нараховані проценти на вклад є частиною грошового зобов`язання банку, що підлягає виплаті на вимогу вкладника разом із вкладом або в іншій обумовлений договором вкладу спосіб, - їх не виплата дає підстави кредитору для нарахування трьох відсотків річних, що передбачено частиною другою статті 625 ЦК України, за весь час прострочення. Тому висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для нарахування трьох відсотків річних на заборгованість по процентам по вкладу є помилковим, рішення суду першої інстанції в цій частині як таке, що ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3% річних на суму процентів по вкладу за період з 24 лютого 2022 року по 16 вересня 2022 року у розмірі 166,47 доларів США. Висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 21 травня 2019 року у справі № 916/2889/13, у постанові від 17 серпня 2022 року у справі № 757/37126/18, у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 жовтня 2018 року у справі № 922/4099/17, на які посилається суд першої інстанції в своєму рішенні, не можуть бути враховані при розгляді цієї справи, оскільки обставини у цих справах є різними. У жодних із наведених постанов відсутній висновок про неможливість нарахування 3 % річних на прострочені банком проценти за вкладом;

вирішуючи питання про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції виходив із положень пункту 3 частини другої статті 141 ЦПК України, і пропорційно до задоволених позовних вимог визначив суму, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача в рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про доведеність і обґрунтованість судових витрат позивача на професійну правничу допомогу. Зважаючи на те, що вимоги позивача в частині стягнення трьох відсотків річних на суму заборгованості по процентам по вкладу підлягають задоволенню, відповідно підлягає збільшенню сума витрат на професійну правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача з 396,97 грн до 637,50 грн (вимоги позивача задоволені на 4,5 % від заявлених позовних вимог).

Додатковою постановою Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., стягнуто з банку на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування витрат на правничу допомогу 450 грн.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 на 4,5 % від заявлених ним вимог, апеляційний суд вважає, що із доведених позивачем витрат на професійну правничу допомогу підлягає стягненню 450 грн - пропорційно до задоволених позовних вимог ОСОБА_1 .

Аргументи учасників справи

31 березня 2023 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний Суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року, в якій просив:

скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 26 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року у справі в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» на прострочені проценти, та ухвалити в цій частині нове рішення про стягнення з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 пеню в сумі 722 401,47 грн відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за депозитним договором № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року за період з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року;

в іншій частині рішення Білоцерківського міськрайонного суду від 26 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц зазначено, що до спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання банком зобов`язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню частина п`ята статті 10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені згідно з частиною п`ятою статті 10 Закону про захист прав споживачів слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону про захист прав споживачів. Як і у справі № 357/7048/22, так і у справі, що переглянула Велика Палата Верховного Суду 25 січня 2022 року, споживча пеня нарахована після розірвання договору вкладу (у справі № 357/7048/22 за період з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року, тобто після подання заяви до банку про розірвання договору вкладу (08 січня 2020 року). Схожих за змістом висновків зробив Верховний Суд у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 757/61769/19-ц. Таким чином з 25 січня 2022 року нарахування пені за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» на прострочені банком до сплати проценти за вкладом можливо після подання вкладником заяви до банку про розірвання договору вкладу;

позивач просив нарахувати пеню за частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» саме на прострочені проценти за вкладом, як те роз`яснено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року;

орієнтовний розрахунок суми судових витрат позивача у Верховному Суді становить 10 000 грн - витрати на професійну правничу допомогу. Докази на підтвердження судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають сплаті позивачем, будуть надані протягом п`яти днів у випадку ухвалення рішення на користь позивача.

06 квітня 2023 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, яка підписана представником Штрондою А. М., на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року, додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року, в якій просило:

скасувати рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року, додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог;

судові витрати стягнути із позивача.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суди не надали належної оцінки доказам, наявним у справі, які свідчать про відсутність зобов`язання у банку перед позивачем та неналежність відповідача у даній справі за депозитним договором № №8АМПРПУР00070028566200 від 06 грудня 2013 року;

закон не регламентує чіткої та однозначної форми, у якій надається згода кредитора на переведення боргу. Не заборонено висловлювати згоду усно або шляхом вчинення конклюдентних дій (дії особи, що виявляють її волю встановити правовідношення, але не у формі усного чи письмового волевиявлення, а своєю поведінкою, щодо якої можна зробити певний висновок про конкретний намір). Відтак, щодо способу виявлення та вираження волевиявлення кредитором - закон не встановлює жорстких рамок, обмежуючи його обов`язковою письмовою формою. Матеріали справи містять докази розміщення банком відповідного повідомлення на сайті банку з встановленням строку для кредиторів (вкладників та власників банківських рахунків, договори з якими були укладені на території АР Крим) до 15 лютого 2015 року для подання письмових заперечень (незгоди) щодо переведення боргу (грошових коштів кредиторів) на ТОВ «ФК «Фінілон». Докази на підтвердження факту надання згоди ОСОБА_1 у вигляді «мовчазної згоди» наявні у матеріалах справи та доводять правомірність дій банку, а тому в межах розгляду даної справи суду необхідно встановити факт порушення невизнання чи оспорення прав і інтересів позивача саме вказаним ним у позові відповідачем, який, як вважає банк, є неналежним;

письмова форма правочину (договору про переведення боргу від 17 листопада 2014 року) була дотримана сторонами. Згода кредиторів (позивача), на переведення боргу на іншу юридичну особу була отримана у спосіб, який не заборонений чинним законодавством. Банк не є належним відповідачем у справі. ТОВ «ФК «Фінілон» є новим боржником та особою яка повинна виконувати зобов`язання за відповідним договором якій є предметом спору;

відсутність згоди кредитора на, переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення' боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу;

відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Позивачем до заяви про ухвалення додаткового рішення не надано жодного документу який би підтверджував сплату коштів адвокату в розмірі 15 000 грн. Тому відсутні підстави для стягнення з банку витрат правничої допомоги на користь позивача в повному обсязі.

Аналіз касаційних скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються у частині задоволених позовних вимог про стягнення 3% річних та відмови у стягненні пені. У іншій частині позовних вимог не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2023 року: відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк»; у задоволенні заяви АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення виконання судового рішення відмовлено.

31 травня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 11 квітня 2023 року про відкриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц; від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17; від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17; від 08 червня 2022 року у справі № 757/61769/19-ц.

В ухвалі Верховного Суду від 11 квітня 2023 року про відкриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20; від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19; від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18; від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18; від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17; від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16; від 21 жовтня 2021 року у справі № 750/2055/20; від 10 жовтня 2018 року у справі № 910/21570/17; від 14 листопада 2018 року у справі № 921/2/18; від 11 грудня 2018 року у справі № 910/2170/18; від 10 жовтня 2019 року у справі № 909/116/19; від 18 березня 2021 року у справі № 910/15621/19; від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; від 01 серпня 2019 року у справі № 915/237/18.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 06 грудня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено депозитний договір № SAMDNWFD0070028566200, відповідно до умов якого ОСОБА_1 було розміщено депозитний вклад у розмірі 16 207,11 доларів США, строком на 366 днів, під 10 % річних.

У пункті 3 договору передбачено, що він неодноразово продовжується за умови відсутності заяви вкладника про бажання забрати кошти. Матеріали справи не містять доказів розірвання цього договору. У пункті 5 договору його сторони дійшли згоди, що у вкладника та у банку є право достроково розірвати договір, повідомивши про це один одного за два дні до дати розірвання договору.

На підтвердження розміщення депозиту в розмірі 16 207,11 доларів США у АТ КБ «ПриватБанк» свідчить наявна в матеріалах справи квитанція.

26 грудня 2019 року на адресу АТ КБ «ПриватБанк» позивач направив заяву вих. № 309/12-2009 від 26 грудня 2019 року, в якій він повідомив банк про дострокове розірвання депозитного договору № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року з 13 січня 2020 року.

Листом від 8 січня 2020 року АТ КБ «ПриватБанк» відмовило у поверненні ОСОБА_1 його депозиту у зв`язку із припиненням діяльності банку на території АР Крим.

08 лютого 2020 року до АТ КБ «ПриватБанк» Якубчак Е. В. звернувся із заявою від 07 лютого 2020 року, в якій повторно повідомив про розірвання депозитних договорів та просив повідомити адресу відділення АТ КБ «ПриватБанк», в якому він може одержати його депозити разом із нарахованими відсотками.

17 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон» укладено договір переведення боргу за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, які укладені структурними підрозділами, що здійснювали діяльність на території АР Крим.

18 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон» укладено додаткову угоду до договору про переведення боргу за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, які укладені структурними підрозділами, що здійснювали діяльність на території АР Крим.

Згідно витягу з електронного додатку (реєстру кредиторів до договору переводу боргу від 17 листопада 2014 року) депозитний договір з ОСОБА_1 включно до даного реєстру.

Згідно довідки АТ КБ «ПриватБанк» від 29 травня 2020 року, останній підтверджує факт виконання банком в повному обсязі зобов`язань щодо перерахування на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон» грошових коштів ОСОБА_1 відповідно до договору про переведення боргу № б/н від 17 листопада 2014 року та витягу з електронного додатку до цього договору, сума коштів, зазначена у витягу з електронного додатку включає нараховані відсотки по вкладу на дату переведення боргу.

Рішенням Білоцерківський міськрайонний суд Київської області від 26 січня 2022 року у справі № 357/2296/20 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПриватБанк», третя особа - ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон», про захист прав споживачів та повернення депозитних вкладів, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «Приватбанк» на користь ОСОБА_1 суму вкладу за депозитним договором № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року в розмірі 16 207,11 доларів США та суму нарахованих відсотків в розмірі 9 879,67 доларів США, загалом 26 086,78 доларів США. У задоволенні інших позивних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 04 серпня 2022 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 січня 2022 року змінено, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Позиція Верховного Суду

Щодо договору переведення боргу

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 757/34314/18-ц (провадження № 61-7121св21) зазначено, що: «доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір, за умовами якого товариство стало боржником за договором банківського вкладу, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 надала згоду на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу та належним відповідачем у справі, що узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження 61-14093св20), від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655ск21) та від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17323/19 (провадження № 61-436св21) у подібних правовідносинах».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року у справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) зазначено: «Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Оскільки ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «Приватбанк» доТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі».

Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України).

Законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо).

Як свідчить тлумачення статей 520 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов`язання і замінюється новим боржником.

Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових:

по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання;

по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу.

Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.

У справі, що переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 не надавав згоди на переведення боргу за депозитним договором № SAMDNWFD0070028566200 від 06 грудня 2013 року, укладеним між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк». За таких обставин правильним є висновок судів, що договір переведення боргу за депозитними договорами та договорами банківського обслуговування, які укладені структурними підрозділами, що здійснювали діяльність на території АР Крим, укладений 17 листопада 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Фінілон», є таким, що не породив правових наслідків для кредитора ( ОСОБА_1 ), тобто не відбулося переведення боргу, а тому саме банк є належним відповідачем.

За таких обставин колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги банку про пред`явлення позову до неналежного відповідача.

Щодо позовних вимог про стягнення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов`язання, не звільняє його від виконання зобов`язання в натурі (частина п`ята статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта у будь-який час (частина перша статті 1075 ЦК України).

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «пеня, передбачена частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов`язання на користь споживача. Разом з тим після ухвалення судового рішення Мелітопольським міськрайонним судом Запорізької області від 04 грудня 2014 року (справа № 320/9186/14-ц), яке набрало законної сили 25 березня 2015 року, розірвано договори банківського вкладу, тому між сторонами, кожним із вкладників та банком, припинилися договірні правовідносини з договорів банківського вкладу. Після ухвалення рішення про розірвання договорів банківського вкладу та набрання ним законної сили між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту набрання рішенням законної сили на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів», а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року по справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) зазначено, що: «Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ. З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанції про стягнення з банку пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі є помилковими».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року по справі № 757/24677/18-ц (провадження № 61-5125св22) зазначено, що: «У справі, що переглядається: за договором про депозитний вклад № Оn48631298 від 27 квітня 2005 року днем повернення депозиту є 28 липня 2005 року, тому він є припиненим з 28 липня 2005 року; у пункті 2 договору № Оn48631303 від 04 травня 2005 року, сторони домовились, що «сторони мають право достроково розірвати цей договір відповідно до діючого законодавства, повідомивши про це іншу сторону за два банківських дні до дати розірвання договору», тому враховуючи подану ОСОБА_1 03 серпня 2005 року заяву про повернення коштів, зазначений договір вважається розірваним з 05 серпня 2005 року, на письмову вимогу вкладника; за таких обставин відсутні підстави для стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживачів банківських послуг на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки у зв`язку припиненням 28 липня 2005 року дії договору про депозитний вклад № Оn48631298, та розірванням договору про депозитний вклад № Оn48631303 з 05 серпня 2005 року, припинено правовідносини за цими договорами; суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення цих позовних вимог».

У справі, що переглядається:

позивач заявив про стягнення пені за порушення прав споживачів банківських послуг на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року, тобто, після припинення договірних відносин позивача з банком;

суди встановили, що договірні відносини між відповідачем та позивачем припинені з 13 січня 2020 року, на підставі поданої вкладником (позивачем) заяви;

тому відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про стягнення пені за порушення прав споживачів банківських послуг на підставі частини п`ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» за період з 16 вересня 2021 року по 16 вересня 2022 року.

Колегія суддів відхиляє посилання ОСОБА_1 на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц. У цій справі Велика Палата Верховного Суду оскаржені рішення в частині позовних вимог про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання змінила, виклавши мотивувальну частину судових рішень у редакції цієї постанови; в іншій частині щодо позовних вимог про стягнення з банку пені за прострочення виконання зобов`язання оскаржені рішення залишила без змін, і зазначила, що «у період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених Законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається».

Посилання ОСОБА_1 на висновки, викладені у постанові Верховного Суду у від 08 червня 2022 року у справі № 757/61769/19-ц, колегія суддів відхиляє. У справі № 757/61769/19-ц Верховний Суд зазначив, що: «Як вбачається з матеріалів справи та касаційного провадження, відповідач позовні вимоги визнавав частково та судові рішення у встановленому законом порядку не оскаржував, тому враховуючи принцип диспозитивності та змагальності цивільного процесу, а також те, що вищезазначене не дає підстав для задоволення касаційної скарги, колегія суддів відхиляє такі доводи касаційної скарги. З огляду на те, що правові висновки у тотожній справі, зроблені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) та постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) після ухвалення судами першої та апеляційної інстанцій судових рішень, відповідач судові рішення попередніх інстанцій не оскаржив, а доводи касаційної скарги зводяться до оскарження цих судових рішень лише в частині розміру пені, тому Верховний Суд доходить висновку про необхідність викласти мотивувальну частину оскаржуваних судових рішень у редакції цієї постанови, а резолютивну частину залишити без змін».

Щодо стягнення 3% річних

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року у справі № 201/12075/14-ц (провадження № 61-5369св19) зазначено, що «відповідно до змісту договорів про заощадження, звернення позивача із відповідною заявою про розірвання договорів вкладу свідчить про те, що ці договори розірвані з 16 червня 2014 року. […] Разом з тим позивач просив стягнути з відповідача на свою користь проценти за період з 16 червня 2014 року (дати розірвання договорів) до 15 серпня 2016 року (дати ухвалення рішення судом першої інстанції) (а.с. 58, т. 2), вважаючи, що має право на отримання процентів за користування його коштами у розмірі, що сплачується банком за вкладом на вимогу, розмір яких становить 1% річних. […] У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що: «в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. […] «в постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, такі випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. Встановивши, що договори про депозит є розірваними з 24 липня 2005 року, апеляційний суд не врахував, що з моменту розірвання цих договорів нарахування передбачених договорами процентів припиняється, а починаючи з 25 липня 2005 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому у задоволенні позовних вимог в частині стягнення процентів по договору за період з 25 липня 2005 року по 31 грудня 2016 року (457 863,01 грн) суди мали відмовити». У справі, що переглядається, суди встановили, що договори розірвані 16 червня 2014 року, а тому з моменту розірвання цих договорів нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 16 червня 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому в проценти за інший період не нараховуються».

Суди правильно визначили розмір 3% річних на суму вкладу та на суму процентів по вкладу, які підлягають стягненню відповідно до статті 625 ЦК України за прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, виходячи із його розміру, встановленого рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 січня 2022 року у справі № 357/2296/20, та періоду прострочення, з 24 лютого 2022 року по 16 вересня 2022 року.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема: змагальність сторін; диспозитивність відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункти 4, 5, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частини третя-п`ята статті 137 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного суду від 19 лютого 2020 в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що:

«40. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

41. Відповідно до пунктів 1, 2, 4, 5, 6, 12 частини третьої статті 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, верховенство права; повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

42. Зі змісту статей 10 11 12 13 ЦПК України в узагальненому вигляді, при вирішенні цивільного спору, у тому числі і при вирішенні питання щодо розподілу судових витрат, суд керується Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, застосовує інші правові акти, враховує завдання цивільного судочинства, забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами, особливості предмета спору та ціну позову, складність справи, її значення для сторін та час, необхідний для розгляду справи, покладення доведення обставин, які мають значення для справи, саме сторонами, права яких є рівними, як і покладення саме на кожну сторону ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій та з урахуванням меж заявлених вимог та заперечень та обсягу поданих доказів.

43. При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 182 ЦПК України).

44. Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

47. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 вересня 2020 року у справі № 904/3583/19 вказано, що:

«у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

У розумінні положень частини п`ятої статті 126 Господарського процесуального кодексу України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5-6 статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Судами також не враховано, що у разі недотримання вимог частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України (на підставі якої прийнято рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу) суд може зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, але виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі обґрунтування нею недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт (частина п`ята статті 126 Господарського процесуального кодексу України). Суд враховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

При цьому, судами не враховано, що для зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу адвоката недостатньо лише клопотання сторони. У такому разі на сторону покладається також обов`язок доведення неспівмірності витрат».

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що «з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року в справі №922/1964/21 (провадження № 12-14гс22) зазначено, що:

«127.Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).

133. Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.

135.Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

142. Правомірне очікування стороною, яка виграла справу, відшкодування своїх розумних, реальних та обґрунтованих витрат на професійну правничу допомогу не повинно обмежуватися з суто формалістичних причин відсутності в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги, у випадку домовленості між сторонами договору про встановлений фіксований розмір обчислення гонорару.

143. Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що частина третя статті 126 ГПК України конкретного складу відомостей, що мають бути зазначені в детальному описі робіт (наданих послуг), не визначає, обмежуючись лише посиланням на те, що відповідний опис має бути детальним.

144. Тому, враховуючи принципи рівності і справедливості, правової визначеності, ясності і недвозначності правової норми як складові принципу верховенства права, визначення необхідного і достатнього ступеня деталізації опису робіт у цьому випадку є виключною прерогативою учасника справи, що подає такий опис.

145. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

147. Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у тому числі, але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо».

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Встановивши, що позивачем понесені витрати на професійну правничу допомогу, суди зробили обґрунтований висновок про їх стягнення з банку на користь позивача пропорційно до задоволених позовних вимог.

Колегія суддів відхиляє посилання банку на те, що позивачем до заяви про ухвалення додаткового рішення не надано жодного документу який би підтверджував сплату коштів адвокату.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2023 року у справі № 484/449/22 (провадження № 61-10140св22) зазначено: «судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (частини перша, друга статті 133 ЦПК України). Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Згідно частин четвертої та п`ятої статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України). Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України). Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21). Указана судова практика є незмінною».

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційної скарг не дають підстави для висновку про те, що судові рішення в оскаржених частинах ухвалені без додержання норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційні скарги слід залишити без задоволення; рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року у частині задоволених позовних вимог про стягнення 3% річних та відмови у стягненні пені залишити без змін; додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2022 року, змінене постановою Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року залишити без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Штрондою Антоном Михайловичем, залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року у частині задоволених позовних вимог про стягнення 3% річних та відмови у стягненні пені залишити без змін.

Додаткове рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 11 листопада 2022 року, змінене постановою Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук