П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

1 липня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Яреми А.Г., Григор'євої Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_9, ОСОБА_10 до ОСОБА_11, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про визнання недійсним державного акта, зобов'язання вчинити дії та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою загального користування за заявою ОСОБА_9 та ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 24 листопада 2014 року та рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 4 листопада 2013 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2009 року ОСОБА_9, ОСОБА_10 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_11, Лисиничівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області про визнання недійсним державного акта, зобов'язання вчинити дії та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою загального користування.

ОСОБА_9, ОСОБА_10 зазначали, що на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 22 травня 2008 року їм належить на праві власності у рівних частках земельна ділянка площею 0,1498 га у с. Лисиничі Пустомитіського району Львівської області.

Рішенням виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитіського району Львівської області від 18 серпня 1995 року передано у власність ОСОБА_11 земельну ділянку площею 0,2284 га у с. Лисиничі Пустомитіського району Львівської області. 11 серпня 2000 року ОСОБА_11 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

Посилаючись на те, що Лисиничівська сільська рада Пустомитіського району Львівської області з порушенням вимог чинного законодавства передала у приватну власність ОСОБА_11 частину земельної ділянки із земель загального користування, а саме АДРЕСА_1, чим порушено право позивачів як суміжних землевласників щодо користування присадибною земельною ділянкою та землями загального користування, що забезпечують проїзд до належної їм земельної ділянки, у процесі розгляду справи уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_9, ОСОБА_10 просили на підставі статей 39, 83, 152 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 4 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року (далі - ЗК України 1990 року) визнати недійсним виданий 11 серпня 2000 року ОСОБА_11 державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,2284 га у с. Лисиничі Пустомитіського району Львівської області; зобов'язати ОСОБА_11 та Лисиничівську сільську раду Пустомитівського району Львівської області відновити на місцевості АДРЕСА_1 у частині, що межує із земельною ділянкою ОСОБА_11 та веде до їхньої присадибної земельної ділянки, шириною 6 м та довжиною 28,2 м відповідно до проекту забудови земельної ділянки ОСОБА_11; усунути перешкоди в користуванні вказаними вулицею та заїздом шляхом зобов'язання ОСОБА_11 звільнити вулицю від багаторічних насаджень та піску.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 4 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 24 листопада 2014 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_10 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року відмовлено ОСОБА_9, ОСОБА_10 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 24 листопада 2014 року та рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 4 листопада 2013 року ОСОБА_9, ОСОБА_10 просять скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення їхніх позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 13, 55 Конституції України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 152, 155 ЗК України та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному в постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року (справа № 6-33цс13) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

На обґрунтування заяви ОСОБА_9, ОСОБА_10 надали копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року, 26 березня 2014 року, 10 квітня, 7 серпня, 30 жовтня та 4 грудня 2013 року та постанови Верховного Суду України від 22 травня 2013 року (справа № 6-33цс13).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_9, ОСОБА_10 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_9 і ОСОБА_10 на підставі свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 22 травня 2008 року належить у рівних частках земельна ділянка площею 0,1498 га у с. Лисиничі Пустомитіського району Львівської області.

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку, виданим Лисиничівською сільською радою Пустомитівського району Львівської області 11 серпня 2000 року на підставі рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитіського району Львівської області від 18 серпня 1995 року ОСОБА_11, останній на праві власності належить земельна ділянка площею 0,2284 га у с. Лисиничі Пустомитіського району Львівської області.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9, ОСОБА_10, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, керувався тим, що рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитіського району Львівської області від 18 серпня 1995 року, на підставі якого ОСОБА_11 видано спірний державний акт на право власності на земельну ділянку, позивачами не оспорювалось. Указавши, що державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення відповідного уповноваженого органу місцевого самоврядування або виконавчої влади, тому вимога про скасування такого державного акта є похідною й залежить від доведеності законності рішення відповідного органу, на підставі якого він виданий, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним.

Разом з тим, в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 березня 2015 року, 26 березня 2014 року, 7 серпня, 30 жовтня та 4 грудня 2013 року, копії яких надані заявниками для порівняння, містяться висновки про те, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку. Ураховуючи викладене, висновок судів про неможливість визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку без визнання недійсним (оскарження) рішення про передачу у власність цієї земельної ділянки, на підставі якого видано державний акт, є помилковим.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2013 року, копія якої надана заявниками для порівняння, суд касаційної інстанції, установивши, що державні акти на право власності на земельні ділянки видані з порушенням вимог чинного законодавства, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання цих державних актів недійсними без визнання недійсним розпорядження районної державної адміністрації, на підставі якого було видано зазначені державні акти.

У постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року (справа № 6-33цс13) міститься висновок про те, що судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

Державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Крім того, згідно з абзацом першим пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 15, 16 ЦК України, статті 152 ЗК України, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, викладеному у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року (справа № 6-33цс13) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права та щодо невідповідності його рішення викладеному в постанові Верховного Суду України висновку, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом статті 17 ЗК України 1990 року (в редакції, яка була чинною на час прийняття рішення виконавчого комітету Лисиничівської сільської ради Пустомитіського району Львівської області) передача земельних ділянок у приватну власність провадилась Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.

Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, зокрема, для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення.

Відповідно до статті 22 ЗК України 1990 року (в редакції, яка була чинною на час видачі спірного державного акта) право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (стаття 23 ЗК України 1990 року в редакції, яка була чинною на час видачі спірного державного акта), та виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Частина перша статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Згідно зі статтею 152 ЗК України (в редакції, яка була чинною на час звернення позивачів до суду) держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

Отже, оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Однак у справі, яка переглядається, касаційний суд не спростував висновки судів попередніх судових інстанцій про те, що визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку без установлення незаконності рішення відповідного органу, на підставі якого він виданий, не є належним та окремим способом захисту порушених прав.

Таким чином, суди неправильно застосували норми статей 15, 16 ЦК України, статті 152 ЗК України, тому судові рішення у справі, що переглядається Верховним Судом України, підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до статті 3602 ЦПК України Верховний Суд України розглядає справи за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а відтак не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Оскільки правомірність передачі частини спірної земельної ділянки у власність відповідача та відповідно видачі державного акта на зазначену земельну ділянку суди не перевіряли, то допущені порушення норм процесуального права унеможливили прийняття Верховним Судом України рішення по суті спору.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_9 та ОСОБА_10 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 січня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 24 листопада 2014 року та рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 4 листопада 2013 року скасувати, передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: Л.І. Григор'єва

В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема