ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 червня 2015 року м. Київ

Судові палати у цивільних та господарських справах

Верховного Суду України в складі:

головуючогоЯреми А.Г.,суддів:Барбари В.П.,Берднік І.С.,Григор'євої Л.І.,Гуменюка В.І.,Ємця А.А.,Жайворонок Т.Є.,Колесника П.І.,Лященко Н.П.,Охрімчук Л.І.,Потильчака О.І.,Романюка Я.М.,Сеніна Ю.Л.,Сімоненко В.М.,Шицького І.Б.,розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора

м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання рішення селищної ради і державного акта на право власності на землю недійсними та визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 4 квітня 2014 року,

в с т а н о в и л и :

У січні 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області (далі - прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області (далі - Коцюбинська селищна рада) від 25 грудня 2008 року № 2223/25-5 затверджено проект землеустрою й передано у власність ОСОБА_1. земельну ділянку площею 0,15 га на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі цього рішення ОСОБА_1. видано державний акт

серії НОМЕР_1 на право власності на цю земельну ділянку. 24 квітня 2009 року ОСОБА_1. продала зазначену земельну ділянку ОСОБА_2., у зв'язку з чим на державному акті вчинено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_2.

Посилаючись на те, що Коцюбинською селищною радою рішення про відчуження вказаної земельної ділянки прийнято з перевищенням повноважень, оскільки земельна ділянка розташована за межами селища, прокурор просив визнати недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня

2008 року № 2223/25-5 та виданий ОСОБА_1. державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 з відмітками про перехід права власності до ОСОБА_2., скасувати державну реєстрацію цього акта та визнати право власності держави на земельну ділянку.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області

від 19 червня 2013 року позов прокурора задоволено частково, постановлено: визнати недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня

2008 року № 2223/25-5; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий на ім'я ОСОБА_1. з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2. й скасувати його державну реєстрацію; у задоволенні позовних вимог про визнання за державою права власності на земельну ділянку відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 11 березня 2014 року скасовано заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області в частині задоволення позовних вимог прокурора про визнання виданого на ім'я ОСОБА_1. державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2., недійсним і скасування його державної реєстрації, у цій частині ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2014 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заступника прокурора Київської області на рішення судів першої та апеляційної інстанцій на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2014 року, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 125, 126, 155 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 215, 216, 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10, 15, 17 та 24 грудня 2014 року та 21 січня 2015 року, а також постанови Вищого господарського суду України від 15 вересня та 15 листопада 2011 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 20 квітня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VІII «Про забезпечення права на справедливий суд» справа розглядається в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши доводи заявника, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України (у редакції Закону від 7 липня 2010 року) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.

Суди під час розгляду справи встановили, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2223/25-5 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1. земельну ділянку площею

0,15 га на АДРЕСА_1 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. На підставі вказаного рішення ОСОБА_1. видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1. 24 квітня 2009 року ОСОБА_1. продала належну їй земельну ділянку ОСОБА_2., про що на державному акті зроблено відмітку про перехід права власності.

Задовольняючи позов частково й визнаючи недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2223/25-5 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, суд першої інстанції керувався тим, що це рішення прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням її повноважень. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд визнав ці вимоги безпідставними.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково скасував рішення суду першої інстанції. Відмовивши в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності до

ОСОБА_2., апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_2. набув право власності на спірну земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який не визнано судом недійсним та не є нікчемним, а тому підстав для визнання недійсною відмітки про перехід права власності немає.

Разом з тим у наданих прокурором для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10, 17 та 24 грудня 2014 року та 21 січня 2015 року суд касаційної інстанції керувався тим, що підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт. Учинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

У постановах Вищого господарського суду України від 15 вересня

та 15 грудня 2011 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що вчинені з порушенням вимог закону правочини, предметом яких є передача в приватну власність земельних ділянок, є такими, що порушують публічний порядок, тобто є нікчемними.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме:

статей 125, 126 ЗК України, статті 228 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведених вище норм матеріального права, судові палати у

цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 19 червня 2013 року в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з відміткою про перехід права власності.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права про те, що саме державний акт посвідчує право власності на земельну ділянку після переходу її до ОСОБА_2. на підставі договору купівлі-продажу, не визнаного судом недійсним, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлено законом.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного.

За таких обставин суд неправильно застосував норми статей 125, 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) при ухваленні рішення про відмову в позові про визнання недійсним виданого ОСОБА_1. державного акта на право власності на земельну ділянку.

Аналогічна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду України від 28 січня 2015 року (справа № 6-221цс14) та 3 червня 2015 року (справа № 6-217цс15).

Стосовно доводів прокурора про неправильне застосування судом касаційної інстанції статті 228 ЦК України судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок, встановлено статтею 228 ЦК України.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України слід ураховувати вину сторін або однієї з них у намірі порушити публічний порядок, проте наявність такої вини судом не встановлювалась.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. ЯремаСудді: В.П. Барбара Н.П. Лященко І.С. Берднік Л.І. Охрімчук Л.І. Григор'єва О.І. Потильчак В.І. Гуменюк Я.М. Романюк А.А. Ємець Ю.Л. Сенін Т.Є. Жайворонок В.М. Сімоненко П.І. Колесник І.Б. Шицький