Під час розгляду справ про розірвання договору довічного утримання з підстав невиконання його набувачами, надання оцінки вини набувачів суперечить статті 755 ЦК України (ВС КЦС справа №310/5175/15-ц від 30.06.2021 р.)

Договори довічного утримання (у яких взамін нерухомого, або цінного рухомого майна набувачами надається довічне утримання відчужувачу) часто викликають багато спірних питань. Це пов’язано із довготривалим та алеаторним (ризиковим) характером договору - адже, і витрати, і можливі правові наслідки, залежать від довготривалості життя відчужувача та від низки інших факторів. Зокрема, згідно із пунктом 1 частини першої статті 755 ЦК України- договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду, зокрема, на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини. Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором - є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України). У цьому ж рішенні ВС КЦС, окрім позиції щодо оцінки вини набувачів, застосував ще ряд правових висновків стосовно правил розірвання договору довічного утримання та повернення майна, право власності на яке було передано набувачам.

Фабула судового акту: В 1999 році між відчужувачем (позивачем) та набувачами було укладено договір довічного утримання. Предметом договору були квартира та земельна ділянка. Взамін, набувачі зобовязувались довічно утримувати відчужувача, тобто забезпечувати її харчуванням, одягом, доглядом та необхідною допомогою (погоджена вартість матеріального забезпечення складала 3 не обкладених податком мінімумів доходів громадян у місяць).

В 2012 році, рішенням суду було покладено обов’язок на набувачів - забезпечити відчужувача за місцем її фактичного проживаннящоденним доглядом та необхідною допомогою, в тому числі трьохразовим харчуванням, дворазовим на тиждень вологим прибиранням її кімнати, щотижневим пранням білизни, її супроводу до лікарських та соціальних установ у разі потреби, забезпечення ліками відповідно до рецептів та засобами особистої гігієни, а також сезонним одягом та взуттям в межах розміру прожиткового мінімуму, що встановлюється для осіб, які втратили працездатність.

В 2014 році, іншим рішенням суду, змінено договір в цій частині забезпечення відчужувача таким доглядом навіть при проживанні її в іншому місці, та вже в розмірі двохпрожиткових мінімумів, що встановлюються для осіб, які втратили працездатність. Після цього відчужувач переїхала до іншого міста.

Відповідачі виконували умови договору 16 років. Втім, за період з січня 2014 р. по серпень 2015 року (до смерті відчужувача) вони не систематично сплачували грошове забезпечення - та фактично сплатили тільки 2 рази по 5000 грн. Мотивували свої дії переїздом відчужувача (проживали в м. Шахтарськ, а відчужувач в м. Донецьк), тим, що з незалежних від них причин не змогли сплачувати кошти на виконання спірного договору, оскільки вони не отримували пенсію, тим що перебували на умовах дій непереборної сили в обставинах соціального характеру, загрози війни, терористичних актів.

У зв’язку із відсутністю систематичної сплати (невиконанням договору набувачами) - ще за своє життя відчужувач подала позов де просила розірвати договір довічного утримання. Через декілька місяців відчужувач померла - у зв’язку із цим, її син звернувся із уточненим позовом, де просив залучити його як правонаступника померлої особи, а також - застосувати наслідки припинення договору довічного утримання передбачені статтею 756 ЦК України.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав, що набувачі не мали об'єктивної можливості здійснювати перерахунок коштів на користь відчужувача з незалежних від них обставин. Суд апеляційної інстанції скасував попереднє рішення та задовольнив позов сина відчужувача (визнав за ним право власності на майно за спірним договором). ВС КЦС не погодився, ні з рішенням суду першої інстанції, ні з постановою апеляційного суду. Прийняв нове рішення у якому відмовив сину відчужувача у задоволенні позову.

Отже у цій справі, ВС КЦС мотивував своє рішення наступними доводами:

1. Оскільки позов про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру за відчужувачем пред'явлено за життя відчужувача, факт смерті відчужувача до вирішення справи судом допускає правонаступництво у спірних правовідносинах, тому оспорюваний договір довічного утримання може бути розірвано.
2. Правонаступник відчужувача має право набути вказане нерухоме майно у власність не на підставі статті 756 ЦК України, а у порядку спадкування в позасудовому порядку або у судовому порядку, якщо судом буде встановлено у нього таке право. Позовних вимог про визнання права власності на квартиру та земельну ділянку, які були предметом договору довічного утримання, правонаступник позивача не заявляв. За вказаних обставин, підстав для застосування наслідків, передбачених статтею 756 ЦК України по відношенню до правонаступника відчужувача немає.
3. Разом з тим, не може бути залишено в силі рішення суду першої інстанції у зв`язку з тим, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав невиконання набувачами умов договору з незалежних від них причин, тобто надавши оцінку вини набувачів під час виконання зобов`язання, що суперечить положенням статті 755 ЦК України

Аналізуйте судовий акт: Належне виконання умов договору довічного утримання протягом певного періоду є підставою для залишення за ним частини майна, що є об'єктом договору (ВС/КЦС № 209/2643/16-ц від 24.10.2018);

Сам по собі факт прочитання тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом його суті не є підставою для відмови в задоволенні позову про визнання договору недійсним (ВС/КЦС,справа № 369/11060/16-ц,20.09.18);

Юридична необізнаність не є підставою для визнання договору недійсним, зокрема договору довічного утримання (ВС/КЦС у справі № 520/9320/17 від 18.12.2020);

Знову Луспеник: Помилка при вчиненні правочину: думала що заповіт, а підписала дарчу на квартиру, або застосування судом ст. 229 ЦК України (ВС/КЦС у справі № 522/9562/16-ц від 10 квітня 2019р.).

Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа №310/5175/15-ц

провадження № 61-6666св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

представник відповідача - ОСОБА_4 ,

розглянувши у спрощеному позовному провадженні касаційну скаргу представника ОСОБА_4 , діючого в інтересах ОСОБА_2 , на постанову Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2020 року, ухвалену у складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Крилової О.В. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовна заяви

У травні 2015 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання, у якому просила суд: розірвати договір довічного утриманя; скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на квартиру та земельну ділянку ( а.с.2-4, том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач ОСОБА_5 померла.

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з уточненою позовною заявою, в якій просив суд залучити його до участі у справі в якості правонаступника померлої ОСОБА_5 ( а.с.75,76, том 1).

Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 29 квітня 2019 року залучено ОСОБА_1 до участі у справі в якості правонаступника померлої ОСОБА_5 ( а.с.218, том 1).

ОСОБА_1 в уточненому позові зазначав, що 01 вересня 1999 року його мати, ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір довічного утримання. Метою цього договору для ОСОБА_5 були постійний догляд, піклування, мінімальна матеріальна підтримка. В свою чергу ОСОБА_5 передала відповідачам у власність належну їй квартиру та земельну ділянку. Однак, з вересня 2014 року відповідачі взагалі припинили виконання своїх обов`язків за даним договором, зокрема виплачувати матеріальне утримання.

У зв`язку з цим в травні 2015 року ОСОБА_5 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про розірвання договору довічного утримання.

Оскільки у зв`язку зі смертю ОСОБА_5 договір довічного утримання припинився, тому його розірвати не можна.

ОСОБА_1 після уточнення позовних вимог остаточно просив суд застосувати наслідки припинення договору довічного утримання передбачені статтею 756 ЦК Українита визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 та на земельну ділянку площею 0,0364 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 липня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено ( а.с.243-245, том 1).

Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 28 березня 2018 року заочне рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 26 липня 2016 року скасовано.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 15 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено ( а.с.198,199, том 2).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що зміна місця проживання ОСОБА_5 , для якої були створені всі необхідні умови для проживання в м. Шахтарську, відбулась за її власним бажанням проживати із сином в м. Донецьку. Відповідачі, які є пенсіонерами та залишились проживати у м. Шахтарськ, з серпня 2014 року не мали об`єктивної можливості здійснювати перерахунок коштів на користь ОСОБА_5 з незалежних від них обставин. Разом з цим, твердження відповідачів про небажання позивача отримати суму заборгованості за договором довічного утримання його представником не спростовується.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2020 року рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 15 квітня 2019 року у цій справі скасовано та прийнято нове судове рішення ( а.с.33-39, том 3).

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстрованої в КП «БТІ» м. Шахтарськ за реєстровим №88 в книзі №1 від 14 січня 2000 року.

Скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 0,0182 га, яка знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_2 , та яка належить їй згідно державного акту серії ІІІ-ДН №160950 від 08 грудня 1999 року, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю за №3669.

Скасовано реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0182 га, яка знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_2 , та яка належить йому згідно державного акту серії ІІІ-ДН №160949 від 08 грудня 1999 року, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю за № 3668;

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0,0364 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачі з 01 січня 2014 року по 25 серпня 2015 року (день смерті ОСОБА_5 ) порушували взяті на себе зобов`язання та не сплачували грошове забезпечення тривалий час, зокрема у період з 01 липня 2014 року по день смерті ОСОБА_5 в серпні 2015 року відповідача надавали грошові кошти фактично тільки двічі по 5000 грн, що є відмовою виконувати свої зобов`язання з боку відповідачів. Разом з тим, ОСОБА_5 теж не отримувала пенсію з 01 липня 2014 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Оскільки відчужувач померла, тому договір довічного утримання є припиненим, відповідно його розірвати не можна. За таких обставин необхідно застосувати наслідки розірвання договору передбачені статтею 756 ЦК Українита визнати право власності на предмет договору за правонаступником відчужувача.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У квітні 2020 року представник ОСОБА_4 , діючий в інтересах ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою і витребувано матеріали цивільної справи з Бердянського міськрайонного суду Запорізької області.

У серпні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Скаржник просить суд рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Межі та підстави касаційного перегляду

Як на підставу касаційного оскарження, ОСОБА_2 посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК Українита зазначає, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми статей 3, 509, 510, 610, 611, 614, частини першої статті 617 ЦК України, а правовий висновок Верховного Суду з приводу застосування вказаних норм права відсутній (пункт третій частини другої статті 389 ЦПК України).

Окрім того, касаційна скарга мотивована тим, що відповідачі з незалежних від них причин не змогли сплачувати кошти на виконання спірного договору, оскільки вони не отримували пенсію з серпня 2014 року до літа 2015 року. Вказане свідчить про те, що відповідачі перебували на умовах дій непереборної сили в обставинах соціального характеру, загрози війни, терористичних актів. Ці обставини не залежали від волі учасників цивільних відносин, мали надзвичайний характер та унеможливлювали виконання за даних умов умов договору. Відповідачі виконували умови договору 16 років.

За вказаних обставин, відповідачі на підставі статті 617 ЦК України звільняються від відповідальності за порушення зобов`язань, на що не звернули увагу суди.

Аргументи інших учасників скарги

Відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу мотивовано тим, що суд апеляційної інстанції вірно взяв до уваги те, що відповідачі у період з 01 січня 2014 року до 25 серпня 2015 року ( день смерті ОСОБА_5 ) постійно та грубо порушували взяті на себе зобов`язання і або взагалі не сплачували грошове забезпечення тривалий час, або сплачували тільки маленькими частинами, що не забезпечувало життєвих потреб відчужувача. Відповідачі є внутрішньо-переміщеними особами у м. Маріуполь з 2014 року та по день смерті ОСОБА_5 мали змогу виконувати вимоги договору.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що 01 вересня 1999 року ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нотаріально посвідчений договір довічного утримання, предметом якого були квартира АДРЕСА_1 та земельна ділянка розміром 0,0364 га, надана для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташованого за вищевказаною адресою ( а.с.6, том 1).

Пунктом 5 договору довічного утримання передбачено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зобов`язуються довічно утримувати ОСОБА_5 , тобто забезпечувати її харчуванням, одягом, доглядом та необхідною допомогою.

Сторони домовилися, що вартість матеріального забезпечення (харчування, одягу, догляду та необхідної допомоги) складає три не обкладених податком мінімумів доходів громадян у місяць (п. 6 Договору).

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 23 травня 2012 року зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 забезпечити ОСОБА_5 за місцем її фактичного проживання щоденним доглядом та необхідною допомогою, в тому числі трьохразовим харчуванням, дворазовим на тиждень вологим прибиранням її кімнати, щотижневим пранням білизни ОСОБА_5 , її супроводу до лікарських та соціальних установ у разі потреби, забезпечення ліками відповідно до рецептів та засобами особистої гігієни, а також сезонним одягом та взуттям в межах розміру прожиткового мінімуму, що встановлюється для осіб, які втратили працездатність.

Рішенням Шахтарського міськрайонного суду Донецької області від 03 грудня 2013 року, залишеному без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 10 січня 2014 року, змінено договір довічного утримання та п. 5 договору викладено у наступній редакції: «У разі проживання ОСОБА_5 в іншому місці, а також за письмовою згодою ОСОБА_5 у разі її проживання в квартирі АДРЕСА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зобов`язуються надавати взамін обов`язків забезпечення за місцем її фактичного проживання щоденним доглядом та необхідною допомогою, в тому числі трьохразовим харчуванням, дворазовим на тиждень вологим прибиранням кімнати, щотижневим пранням білизни, її супроводом до лікарських та соціальних установ у разі потреби, забезпеченням ліками відповідно до рецептів та засобами гігієни, а також сезонним одягом та взуттям, в розмірі двох прожиткових мінімумів, що встановлюються для осіб, які втратили працездатність».

ОСОБА_5 переїхала до м. Донецька та проживала з сином ОСОБА_1 до самої смерті.

За період з 01 січня 2014 року до 25 серпня 2015 року (день смерті ОСОБА_5 ) відповідачі порушували взяті на себе зобов`язання та не сплачували грошове забезпечення тривалий час, та фактично сплатили грошове утримання тільки 2 рази по 5000 грн.

З наявних в матеріалах справи довідок вбачається, що ОСОБА_5 не отримувала пенсію з 01 липня 2014 року по 17 грудня 2014 року.

Встановлено, що ОСОБА_1 є сином позивачки ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ( а.с.88, 89, том 1).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК Українипровадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідачі з 01 січня 2014 року по 25 серпня 2015 року (день смерті ОСОБА_5 ) порушували взяті на себе зобов`язання та не сплачували грошове забезпечення тривалий час, зокрема у період з 01 липня 2014 року по день смерті ОСОБА_5 в серпні 2015 року відповідача надавали грошові кошти фактично тільки двічі по 5000 грн, що є відмовою виконувати свої зобов`язання з боку відповідачів. Разом з тим, ОСОБА_5 теж не отримувала пенсію з 01 липня 2014 року по 17 грудня 2014 року.

Оскільки відчужувач померла тому договір довічного утримання є припиненим, відповідно його розірвати не можна. За таких обставин необхідно застосувати наслідки розірвання договору передбачені статтею 756 ЦК Українита визнати право власності на предмет договору за правонаступником відчужувача.

Колегія суддів не погоджується з вказаними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Щодо наявності факту неналежного виконання набувачами умов договору, довічного утримання колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 755 ЦК України договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Таким чином, для розірвання вказаного договору з вказаних підстав достатньо встановлення факту неналежного виконання набувачами умов договору. Вина, тобто підстави з яких набувачі неналежним чином виконували умови вказаного договору значення не має.

Судами було встановлено, що відповідачі з 01 січня 2014 року по 25 серпня 2015 року (день смерті ОСОБА_5 ) порушували взяті на себе зобов`язання та не сплачували грошове забезпечення тривалий час.

Суд першої інстанції безпідставно надав оцінку поважності причинам неналежного виконання умов оспорюваного договору, оскільки цивільним законодавством необхідності встановлення факту наявності вини під час невиконання вказаного договору не передбачено.

Разом з тим, оскільки наявність або відсутність вини набувача щодо виконання зобов`язання за договором не має значення, відповідно до вказаного договору не підлягає застосуванню положення статті 617 ЦК України.

За вказаних обставин, доводи касаційної скарги відносно того, що невиконання умов оспорюваного договору не залежало від волі учасників цивільних відносин, тому відповідачі на підставі статті 617 ЦК Українизвільняються від відповідальності за порушення зобов`язань не заслуговують на увагу.

Щодо наявності підстав для розірвання договору довічного утримання у разі смерті відчужувала, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 744 ЦК України(аналогічній із положеннями статті 425 ЦК Української РСР 1963 року, який був чинним на час укладення договору довічного утримання) за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 755 ЦК Українидоговір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду, зокрема, на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Правовим наслідком розірвання договору довічного утримання у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором є повернення до відчужувача права власності на майно, яке було ним передане (частина перша статті 756 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 755 ЦК Українидоговір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.

Відповідно до статті 1218 ЦК Українидо складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Оскільки позов про розірвання договору довічного утримання та визнання права власності на квартиру за відчужувачем пред`явлено за життя ОСОБА_5 , факт смерті відчужувача до вирішення справи судом допускає правонаступництво у спірних правовідносинах, тому оспорюваний договір довічного утримання може бути розірвано.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 25 грудня 2013 року у справі № 6-142цс13, а також Верховний Суд у постанові від 12 квітня 2018 року у справі № 759/14846/15-ц, у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 306/2548/14-ц.

За життя ОСОБА_5 подала позов до суду у якому просила розірвати договір довічного утримання.

Після її смерті до участі у справі було залучено у якості правонаступника ОСОБА_1 , який подав уточнену позовну заяву та просив лише застосувати наслідки статті 756 ЦК України, визнавши за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 та на земельну ділянку площею 0,0364 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Позовних вимог про розірвання договору довічного утримання правонаступник позивача не підтримав, зазначаючи, що договір припинено з підстав смерті відчужувача, відповідно припинений договір розірвати не можна.

Відповідно до статті 756 ЦК Україниу разі розірвання договору довічного утримання (догляду) у зв`язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов`язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення.

Таким чином, вказана стаття передбачає застосування наслідків лише у разі розірвання договору довічного утримання.

Правонаступник відчужувача має право набути вказане нерухоме майно у власність не на підставі статті 756 ЦК України, а у порядку спадкування в позасудовому порядку або у судовому порядку, якщо судом буде встановлено у нього таке право.

Позовних вимог про визнання права власності на квартиру та земельну ділянку, які були предметом договору довічного утримання, правонаступник позивача не заявляв.

За вказаних обставин, підстав для застосування наслідків, передбачених статтею 756 ЦК України по відношенню до правонаступника відчужувача немає.

Суд апеляційної інстанції на вказане не звернув увагу у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Окрім того, колегія суддів звертає увагу на те, що позовних вимог про скасування реєстрації права власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 , та на земельну ділянку площею 0,0182 га, яка знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_2 , в уточненій позовній вимозі ОСОБА_1 не заявляв.

Відповідно суд апеляційної інстанції безпідставно їх вирішив, що свідчить про вихід за межі позовних вимог, що є порушенням норм процесуального права.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції є необґрунтованою та ухвалена з неправильним застосуванням норм матеріального права тому підлягає скасуванню.

Разом з тим, не може бути залишено в силі рішення суду першої інстанції у зв`язку з тим, що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог з підстав невиконання набувачами умов договору з незалежних від них причин, тобто надавши оцінку вини набувачів під час виконання зобов`язання, що суперечить положенням статті 755 ЦК України.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої, третьої статті 412 ЦПК Українисуд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексумежах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПКкраїни суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 15 квітня 2019 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2020 року ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушення норм процесуального права, тому підлягають скасуванню.

Враховуючи те, що судами достатньо та повно встановлено обставини справи, необхідні для ухвалення судового рішення по справі, однак при цьому було неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог через їх безпідставність.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 487,20 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 , діючого в інтересах ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 15 квітня 2019 року тапостанову Запорізького апеляційного суду від 22 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 застосування наслідків припинення договору довічного утримання відмовити.

Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 487,20 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук